Владика-номінант Степан Сус: «Єпископ передусім повинен бути людиною, яка довіряє Богові»

Отець Степан Сус – відомий у Львові військовий капелан і настоятель Гарнізонного храму Святих апостолів Петра і Павла. Саме йому кілька років тому вдалося зібрати команду однодумців та повернути до життя храм, який незабаром став домівкою для військових, волонтерів, місцевих жителів та кожної людини, яка шукає духовної підтримки…

А 15 листопада 2019 року 38-річний о. Степан Сус призначений куріальним єпископом Києво-Галицького Верховного Архиєпископа і титулярним єпископом Зиґрісу. Напередодні його єпископської хіротонії, яка відбудеться 12 січня 2020 року в Патріаршому соборі Воскресіння в Києві, Департамент інформації УГКЦ вирішив дізнатися, які емоції він переживає. Отож, про те, яким має бути добрий єпископ, про своє майбутнє служіння, про секрети успіху ефективного пароха і парафії, а також про роль соцмереж у житті священнослужителя, – дізнавайтеся далі в нашій розмові.

— Отче, незабаром для вас і для нашої Церкви відбудеться важлива подія – ви станете наймолодшим католицьким єпископом у світі. Що відчуваєте напередодні цієї події?

— Єпископська хіротонія – це справді для мене неочікувана подія. Звичайно, я переживаю певний трепет, навіть страх, бо я є людина. Я не знаю, як і що далі буде, але водночас живу з великою довірою до Бога і разом зі святим Ігнатієм Лойолою повторюю слова: «Все на більшу Божу славу». Мабуть, якщо ми наші переживання, страхи, виклики і труднощі переплітаємо з довір’ям до Бога, то з цього вийде щось хороше. Зараз я переживаю внутрішньо, але сподіваюся, що після єпископських свячень цей страх мене залишить.

— Яким має бути добрий єпископ, на вашу думку?

— Я вважаю, що єпископ передусім повинен бути людиною, яка довіряє Богові та керується у своїх вчинках лише людяністю, а також він має показати людям у ХХІ столітті обличчя Бога. Святі Отці Церкви кажуть, що Господь зустрічається в цьому світі з тими, хто шукає до Нього стежки. На мій погляд, єпископ мусить бути насамперед тією особою, біля якої люди, – які ще не є в Церкві, які ще не вірять в Бога, які сумніваються, або які ще шукають свої стежки, – щоб вони все ж повірили в Творця і почали ходити до храму.

— Ви є прикладом успішного пароха. Чи могли б ви розкрити секрети успіху: якою має бути парафія, щоб до неї приходили люди?

— Для того, щоб бути успішним парохом і мати успішну парафію, потрібно до церкви, в якій ти служиш, заходити в ті ж самі двері, в які заходять твої парафіяни. Впродовж восьми років, які я був настоятелем Гарнізонного храму свв. апп. Петра і Павла (відомий у Львові як костел Єзуїтів, – ред.), я ніколи не заходив і не виходив через інші двері, а лише через центральні, якими заходять всі наші парафіяни.

Дуже часто я зустрічаю своїх парафіян на сходах храму, я завжди з ними вітаюся, усміхаюся до них і стараюся бути поруч, бути доступним. Для нас усіх важливо пам’ятати про доступність. Адже якби Господь не був доступним, то я думаю, що ця правда про спасіння, з якою Він прийшов до людей, не була би такою успішною. Тож повинна бути відкритість, доступність, важливо бути зі своїми людьми і заходити через ті самі двері, що й твої парафіяни.

— Отче, ви будете куріальним єпископом. Що буде входити у ваші обов’язки?

— Мене призначили бути єпископом Курії Верховного Архиєпископа УГКЦ Блаженнішого Святослава. Звісно, куріальний єпископ є для допомоги Глави Церкви. Ми знаємо, що Блаженніший Святослав має надзвичайно багато завдань і обов’язків як керівник Церкви, тому будуть поручені завдання, які я можу виконувати від його імені, а також буду старатися слухати і виконувати те, що мені доручить Глава Церкви.

— Очевидно, що така подія змінить ваше життя. Як ви вважаєте, які зміни насамперед відбудуться? Адже ви є, наприклад, активним дописувачем у Фейсбуці. Ви плануєте якось змінювати цю активність? Чи, можливо, якось її розвивати?

— Поміняються «декорації», але я залишуся таким, яким я є. Я не хочу це змінювати. Звичайно, я маю якісь мінуси, над якими працюю, щоб робити їх плюсами. Проте в той же час я стараюся завжди служити Богові і я не робив якихось злих вчинків. Тому використання соціальних мереж і сучасних засобів комунікації в добрих цілях і для душпастирства – це навпаки, вважаю, як позитив, бо насамперед звертаю свою увагу на молодь. Ми кажемо, що це майбутнє Церкви, але насправді це теперішнє Церкви.

Багато людей просили мене, щоб я не перетворився на важкодоступну для них особу, коли стану єпископом. Як на мене, соцмережі в певній мірі допомагають бути доступним, наприклад, дозволяють людині написати якесь запитання, про якісь проблеми.

Чимало людей завдяки Фейсбуку прийшли перший раз до сповіді, повінчалися, а також хрестили своїх дітей… Тобто були якісь такі питання, які вони спочатку не знали, як їх вирішити, а потім зрозуміли, що це не настільки складно виглядає, як їм здавалося, коли вони ніколи не ходили до церкви, а тут у них виникла потреба прийти перший раз до храму. Тож соцмережі зближують нас до людей. Звичайно, там треба дотримуватися моральної гігієни, щоб не заблукати, та використовувати їх для добрих справ.

Я й далі буду продовжувати те, що робив: виставляти фотографії, писати настанови й заохочення для усіх нас, вітати людей з днем народження і бути доступним для всіх.

— Яким ви бачите майбутнє нашої Церкви?

— Я вважаю, що майбутнє нашої Церкви, як і теперішнє, має бути зосереджене на душпастирстві й спілкуванні. Є велика небезпека, що можна написати багато душпастирських листів, але ніколи в живу не спілкуватися зі своїми парафіянами. І я би не хотів, щоб наша Церква була Церквою, яка видає багато різних пастирських послань, томи книжок, але водночас ми не спілкуємося з реальними людьми, не працюємо з ними. Зрештою, ми стараємося бути з ними.

Мабуть, не так важливо, що ми в майбутньому думатимемо про будівництво храмів, а про те, щоб бути з людьми, щоб вони бачили присутність священника в їхньому житті, який не є віддалений, тримає дистанцію, чи будує мури, а священника, який є серед них, який разом з ними живе, ходить по вулиці, їздить в метро чи в трамваї, який з ними їсть… Тобто така відкритість (в здоровому розумінні) і вміння бути з людьми – це завдання і покликання Церкви на найближчі роки.

Я думаю, що ми зуміємо ці виклики та потреби нового часу відчитати і наша Церква буде мати велике майбутнє в Україні, а інші країни, звичайно, мають свої виклики, але намагатимуться їх подолати.

— А яку свою роль в цьому розвитку ви вбачаєте?

— Я маю багато друзів в Києві, з якими я можу і буду спілкуватися надалі, які ще не прийшли до Церкви, які ще шукають Бога в своєму житті. Я не хочу, щоб через мене хтось відвернувся від Церкви, а навпаки – я зацікавлений в тому, щоб люди, які зближаються з Богом, щоб вони через якийсь хороший приклад були з Ним, були в Церкві. Відкритість – це наше служіння та вміння бути з людьми і реагувати на їхні потреби.

Я вважаю, що ще багато парафіян нашої Церкви знайдеться серед тих, хто проводить чимало часу в Фейсбуці… Можливо, вони вперше прийдуть на Службу Божу до Патріаршого собору і це стане для них якимось новим відкриттям, що вони нарешті зустріли Бога у своєму житті.