Женучись тільки за грішми, ми стаємо порожніми шкаралупками, всередині яких — порожнеча. Людина має потребу бути вислуханою, а цього їй не забезпечать комп’ютер чи Інстаграм, — каже актриса Анна Цесляк.
Анна, театральна і кіноактриса, з 2011 року грає в Польському театрі у Варшаві. Знімалася, зокрема, в «Отці Матеуші», «Школі дружин». А також вона — посол Фундації La Strada, створеної для боротьби з торгівлею людьми та сучасним рабством.
«Замало говориться про примусову працю»
— Як розпочалася твоя співпраця з Фундацією?
— Я дебютувала у фільмі «Твоє ім’я Юстина», режисера Франко де Пеньї (Your Name is Justine, 2005). Долею моєї героїні стали болісні події, пов’язані з торгівлею людьми, і так я познайомилася з засновницями Фундації — Іреною Давід-Ольчик і Йоанною Ґарньє. Фундація бореться проти торгівлі людьми та невільницької праці, однак ці проблеми стосуються не виключно торгівлі жінками, але також жебрацтва і примусової праці. Інколи я маю враження, що це альтернативна реальність. Більшість із нас живе у зручному світі й ми не усвідомлюємо, що обік нас проходить хтось із величезними проблемами, з якими він не дає собі ради. Ці люди полишені самі на себе або віддані комусь, хто ними маніпулює. Емоційна маніпуляція, створення в людині відчуття загрози належить до найсильнішої зброї сучасного світу.
Серед підопічних Фундації є різні люди — наприклад, молода дівчина з Уганди, якій бабуся вказала на двері. Інколи їм тяжко пояснити, що краще закінчити школу і пройти ресоціалізацію, і так вони матимуть шанс на краще майбутнє. Не всі спроби завершуються успіхом, інколи довгі тижні або й місяці проводиш із людиною, щоб навчитися бачити її світ, принципово відмінний від нашого.
Все ще замало говорять про примусову, невільницьку працю, і навіть у своїх звичайних умовах ми цього не усвідомлюємо. Чому хтось, хто стоїть у будці з фастфудом, працює по 12 годин без підписаного договору і оплати? Чому дівчина працює в торговій галереї два тижні на випробувальному терміні, а коли настає час оплати, то її заміняють іншою? Прикладів безліч, також і в царині медій…
— У цій праці також здобувають успіх.
— Інколи кілька місяців чекають прийняття на роботу і людина не знає, що з собою робити. Я колись мала групу дівчат з Уганди і подзвонила до директора «Симфонії Ювентус» (Польський симфонічний оркестр «Звук молодості», в якому грають студенти і випускники музичної освіти до 30-річного віку. — Прим.пер.), який запросив їх на концерт. То була прекрасна картина: африканки позаплітали кіски, бо на них чекав «вихід у світ».
Ми вчимо іноземців польської. Кілька років тому дівчатам з Індії я показувала романтичні комедії, в яких знімалася, а потім ми пішли на прогулянку до ботанічного саду. Я показувала їм свої улюблені квіти, магнолії та форзиції, а вони на мобілках вишуковували фото своїх квітів… Інколи потрібна допомога фахівців: психіатра, психолога або юриста. Кожний випадок — інший. Якщо дитина жебракує на вулиці, то потрібно розуміти, що десь неподалік хтось на нею спостерігає — чи мати, чи «опікун». Матерів залякують, що вони не побачать дітей, якщо не нажебрають відповідної суми. Треба бути чутливим до таких ситуацій.
Сьогодні легше досягти рівня гаданого добробуту, грошей, за які можна все купити, — але, женучись за ними, ми стаємо порожніми шкаралупками, з пусткою всередині. Людина має потребу бути вислуханою, а цього не дасть комп’ютер чи Інстаграм.
Віртуальна реальність випередила справжню. Те, що на екрані, виглядає безпечним, але насправді це не так. Ми боремося з хейтерством, з «пунктами» в якихось рейтингах, — але також і ми самі переслідуємо та оцінюємо. Навіщо? Те, що твоє обличчя на плакаті в столичному автобусі, мало означає для когось, хто мешкає в горах чи над морем. Люди мають інші пріоритети, ніж жити чужим життям. Інколи варто замислитися, чи ми насправді хочемо гнатися за всіма, чи краще сісти на третьому поверсі з чашечкою чаю і подивитись, а куди це всі так біжать… Мав рацію Вітольд Ґомбрович, коли казав, що варто бути вправним у чомусь одному, аніж прагнути всього одразу.
«Я б хотіла гарно розповідати про звичайну людину»
— Які в тебе плани на цей рік?
— Я б хотіла утримати те, що маю, і відкритися на виняткові зустрічі та події, але не на все. Хочу вірити, що те, що має мене знайти, — просто мене знайде. Вірити, що крім великих творів, таких як «Дзяди» чи «Крижане серце», ще є менші —такі як дублювання чи аудіокнижки, — але також цікаві. Світ не складається виключно з піднесених моментів, а життя — це гойдалка. Раз на деякий час я отримую щось виняткове, але «по дорозі» є безліч дрібних, щоденних справ.
Як актриса, я б хотіла гарно розповідати про звичайну людину. Ми не раз замислюємося, чи в цих швидкісних часопросторових тунелях ще взагалі є місце для нас. Але ж немає «звичайних людей», кожен — інакший і винятковий. Кожен має свою незвичайну барву, якою здатен блиснути у непересічних обставинах. А потім це світло згасає, — але ж цей час і є життям!
Переклад CREDO за: Йоланта Токарчик, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
