Цими днями фактично непоміченою пройшла інформація про те, що браконьєри убили двох білих жирафів.
Цих рідкісних тварин помітили 2017 року в Кенії. Сфотографували. Кожен віруючий скаже: Господь великий, он скільки всього цікавого і гарного створив! Однак людина, ще з райського саду починаючи, відзначається не так умінням радіти і дякувати, як умінням псувати й нищити. Тому — прийшли браконьєри і вбили самицю і молоде жираф’я. Залишився один жираф, самець. Один самотній білий жираф. Можливо — останній на планеті.
І це не просто сумно: для виду це катастрофа. Люди — за гроші, чи з дурості, чи зі злості, чи з бажання мати собі те, що унікальне, підстави можуть бути різні, — скоїли насправді невиправний, незворотний учинок.
Для мене, особливо в ці дні посту, це якнайбільш виразна ілюстрація до того, чому після смерті ще є чистилище, а також чому Церква встановила відпусти (індульгенції), ну і безпосередньо — чому невід’ємну частину Таїнства Сповіді становить спокутування за вчинений гріх. Бо Таїнство не «закінчується» на тому, що священник промовить формулу відпущення, і далі скачи собі по світу веселенько, як нічого не було. Далі настає спокутування: винагородження, воздаяння, надолуження, відплата, відшкодовування. Купа слів і відтінків для означення того, що потрібно зробити щось взамін ушкодженого.
Дуже часто священники визначають на покуту помолитися якусь молитву. Воно ніби й нічого, і молитва ще нікому не зашкодила, і взагалі теологічно все правильно. Ось тільки самій по собі теології, буває, бракує наочності. Дохідливості. Такої конкретики, щоби в лоб. І тут дуже промовистим, якнайбільш промовистим, сумним і щемним, постає цей наочний факт. Про останнього у світі білого жирафа. Якому не виправить ситуації, навіть якщо тих браконьєрів упіймати і привести до нього, щоб вибачилися. Бо гріх завдає конкретної шкоди. Тільки в нас немає «тих» очей, щоб її побачити; це бачить тільки Бог.
А тепер просто подивіться. Сімейство білих жирафів. Унікальний вид. А до того ж, вони неймовірно пасують до символіки гріха і сповіді, бо вони білі. Кожен, хто грішить, убиває щось добре і чисте. І те, що вбите, — його більше нема. Його просто нема. Ніяк. Ніде. Взагалі. У світі виникла дірка. Так, можна собі думати, що «мій гріх не такий уже великий». Приблизно як вид білих жирафів. Планета не вимре вся і зразу через те, що люди добили цей вид. Не буде «тільки цього» виду.
Але суть у тім, що його таки не буде.
І скільки ще таких «невеликих» дірок є в нашому світі. У нашому житті. Якими ми прийдемо до свого власного «кінця світу», до порогу свого життя, в якому подертому лахмітті замість цілої одежі. Або навіть у дірках буде не лише «одяг нашого життя», але й ми самі. Душа, поточена шашелем. Людина з дірками.
Звісно, прямі паралелі з надприродним життям проводити можна тільки до певної межі. Бо до нас Бог таки добрий, і Він здатний відновити нас силою своєї благодаті. (В межах цього порівняння, це якби Бог став генетиком і відновив популяцію з однієї клітини того жирафа, що вижив.) Для нас завжди є шанс, коли хтось щиро кається. Але щире розкаяння не означає, що «все відіграємо назад», і той же останній білий жираф планети не буде останнім. Після кожного гріха є пустка чогось убитого, і відпущення наших провин не означає, що Бог усе зразу воскрешає і ставить фігурки на місця. Це не комп’ютерна гра. Все буде надолужене і оновлене аж потім, коли настане нове небо і нова земля. А тут є прощення — однак і реальний брак того, чого більше нема. Прощення зради не означає абсолютно нову, «щойно з магазину», довіру до того, хто зрадив. Прощення навіть за розбиту улюблену чашку не означає, що вона чудесним чином склеїться назад…
У минулі століття людей закликали до навернення, і впрошуючи, і лякаючи: всі картини і фрески про Страшний суд — це застереження, щоб не робити злого. Зараз у сукупної пам’яті людства вже стільки війн, епідемій, катастроф та іншого, що вже й лякати не дуже є чим. «Куди ще бити тебе, Ізраїль? Від підошви на нозі до тім’я нема в ньому здорового місця» (пор. Іс 1,5-6). На що сподіватися, як закликати людей до навернення, як їм показувати, що гріх — це зло? Справжнє зло, страшне зло, яке тягне за собою часто насправді невиправні наслідки?
Дивіться на це фото. Запам’ятайте його.
У блогах подається особиста точка зору автора.
Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
