Море, хвилі, свіжий вітер. Так собі дивишся вдалечінь, десь за виднокрай, далеко-далеко, на роки вперед. Не обертаєшся. Приблизно пам’ятаєш, із ким ти в одному човні, то що ж на них дивитися?
Аж раптом вітер зривається, й ось уже хвилі заливають цю посудину, щогла тріщить, а ти навіть не чуєш власного крику. Тоді обертаєшся і шукаєш поглядом Його, єдину надію. А Він… спить! Як же добре ми сьогодні можемо зрозуміти апостолів!
Давайте тепер про все по черзі.
Бог, який спить
Звідки в цьому світі зло? Чому добрий Бог допускає злі речі? Чи Йому байдуже, коли ми гинемо?
Мабуть, варто нагадати, що світ, створений Богом, — добрий, а крім того — дуже добрий, цитуючи самого Творця. Але не досконалий. Що є головною передумовою недосконалості світу, хто ж тоді впускає в добрий світ усіляке зло? Людина, бо вона має реальну, а не декларативну, свободу вибору.
Народившись і побачивши добрий світ, ти можеш це добро прийняти, підтримати і зберегти — або ж відмовитися, зіпсувати чи «зробити по-своєму». Так, я і ти, в щоденному житті. Сортуючи (або ні) сміття, наприклад. Або роблячи вигляд, що свідома, сумлінна й послідовна участь у суспільному і політичному житті країни не конче необхідна, бо тоді можна буде за кожної влади понарікати на долю. Чи саботуючи заходи зі стримання епідемії, які провадять до врятованих життів.
Чому Бог це терпить? Оці всі наші дитячі «хотілки», які завдають реальної шкоди довкіллю, іншим людям і нам самим? Бо Він покладає велику надію на нашу здатність вчитися. Справді, за ці Х тисяч років людство таки чогось навчилося, ми вже дещо краще сприяємо добру, ніж у доісторичну епоху «закону джунглів».
Чи це означає, що Йому байдуже? Мабуть, ні. Кажу «мабуть», бо ніхто мене не вповноважив відповідати від Його імені на всі питання (хоча на деякі — так). Кажу «ні», бо всі ми мали досвід, подібний до Божого. Я, наприклад, згадую свій перший приїзд із семінарії до батьківського дому після народження старшого племінника. Братова, виходячи по справах, сказала мені: «Ми вчимо Віталіка повзати, тож ось тут ковдра, ти сідаєш з одної сторони, а він з іншої. Не спрощуй йому завдання». І пішла. Ми з племінником, мабуть, понад годину разом долали шлях у півтора метри. Було багато емпатії, заохочення, креативу, сліз та надії. І багато радості й виснаження, коли він дістався фінішної межі. Я міг узяти його на руки або дозволити відволіктися на щось інше, але його батьки доручили мені цей маленький фрагмент його виховання, і я розумів, як це важливо для нього в перспективі цілого життя, а не тільки цих півтори годин. Однак я завжди був поруч.
Знаєте, мені здається, що всі ми маємо досвід, подібний до науки мого племінника. Це досвід відносного безсилля. Особливо відчуваєш його тоді, коли стикаєшся зі смертю. Як диякон, я понад місяць служив у стаціонарному госпісі для термінально хворих при нашому монастирі у Воломіні, в Польщі. Щодня хтось із 35 пацієнтів відходив до вічності. І коли ти сідав біля ліжка наступної людини в хвилину її агонії — ти усвідомлював, що не можеш зробити абсолютно нічого, щоби щось змінити, жодні твої дії не допоможуть їй уникнути смерті. Я був повністю безсилий. Я міг лише прийняти цей, наступний, відхід у вічність. Хоча ще вчора ми розмовляли. Але я міг зробити дещо інше. Одна наша сестра навчила мене. Я міг у ті миті взяти цю людину за руку, молитися вголос і просто бути, бути там, до кінця. Я відчував за силою потиску руки, що це не було марним.
Коли ми стаємо перед загрозами, особливо коли нас накривають хвилі смерті, стає раптом очевидним наше безсилля. Тим більше, коли Бог не діє відразу, коли не розв’язує за нас те, що ми (чи інші) так міцно і безнадійно зав’язали. Ми можемо щодня втікати від зла і смерті на шопінг, у туристичні мандри, інстаграми та фейсбуки. Ми можемо щодня доводити собі, що маємо якусь силу (і певну силу ми таки маємо, це правда). Але коли приходить буря — ми бачимо своє безсилля. І тоді ми можемо зробити те, що насправді варто зробити: стиснути руку. Тому, хто поруч. Самому Богу.
Хвилі
Я не експерт у галузях медицини, статистики, економіки та державного управління, виправте за потреби. Тому спробую коротко і без суб’єктивності. Але необхідно укласти загальну картину.
Пандемія, тобто всесвітнє неконтрольоване поширення епідемії, прийшла не зовсім зненацька. У Південно-Східній Азії до неї готувалися вже кілька добрих років, навчені гірким досвідом спалаху епідемії SARS. Тоді ж було розроблено прототипи вакцин, але через тривалість випробувань (0,5-1,5 року) їх так і не довели до дієвого стану. Зараз це все дуже допомогло Китаю та іншим сусіднім країнам у міру швидко зарадити епідемії, а праця над ліками розпочалася не з нуля, тому що є певні подібності між цими вірусами.
Європа не була готова ні організаційно, ні морально, як і міжнародні організації, які мали б якісніше і швидше надати об’єктивну оцінку ситуації. Тому коронавірус поширився в Італії, а потім в інших країнах, тоді, коли офіційно зареєстрованих випадків ще не було. Сильно спрощуючи, можна сказати, що пік кількості реально інфікованих припав на перші суворі карантинні заходи влади. Звісно, кількість офіційних підтверджень ще була малою, як і кількість смертей. Далі реальна кількість почала зменшуватися, але протягом двох-трьох тижнів кількість діагностованих випадків та смертей буде лише збільшуватися, «наздоганяючи» реальну картину у відкладеному часі. Але все це — за умови реальних і жорстких заходів не тільки з обмеження контактів, а й масового тестування населення.
Хвилі, які зараз летять на Україну з усіх сторін, більш-менш такі. По-перше, це дещо запізнена реакція з впровадженням карантину, його тотальне недотримання на побутовому рівні та практична відсутність широкого тестування, виявлення й ізоляції реально хворих. Дивитися на симптоми — це надто мало, треба ще виявляти всі контакти встановленого хворого, не зважаючи на відсутність у них симптомів, тестувати, ізолювати за потреби, виявляти вже їхні контакти і так далі. Тому сам по собі карантин також не є достатнім заходом, він більш чи менш (як, на жаль, усе в нашій країні) стримує поширення, але залишає поза увагою тих, хто хворіє і, наприклад, боїться звернутися до лікарів. Зрештою, де самоізолюватися незахищеним людям: ув’язненим, породіллям, мешканцям будинків сиріт, бездомним? Це як з отрутою в криниці. Не можна з неї пити. Але й не пити тепер також не можна. Дві доби, більше не витримаєш. Тому треба не тільки не пити, але й очищувати криницю, або копати іншу. Терміново.
Друга хвиля — це вже наслідки не так епідемії, як самого карантину. Країна не може зупинитися. Не можуть усі піти на карантин. Крім того, критично важливі служби забезпечують своєю працею живі люди, у них є сім’ї, їхні дружини/чоловіки та діти не служать разом із ними. Харчі з’являться на полицях лише за умови стабільної праці цілого ланцюжка різних підприємств, від виробника, через постачальників, логістичні центри, перевезення вантажів, до роздрібних магазинів та служби доставки. Я вже не кажу про роботу фінансового та банківського сектора, який має забезпечити ліквідність коштів для підприємств. Транспортний колапс не сприяє їхній злагодженій роботі. Додаймо до цього ще й те, що наші співгромадяни переважно не мають грошових забезпечень, їх вистачить на самоізоляцію лише на кілька тижнів. Далі люди все одно виходитимуть у пошуках праці й заробітку. Ось чому карантин реально не може тривати стільки, скільки буде потрібно для придушення пандемії.
Зрештою, ще однією хвилею є політична ситуація та загроза агресії. Війна не йде на карантин. А вірус здатен заразити не лише простих смертних, а й верхівку влади країни, паралізуючи прийняття рішень. Ще одна причина для того, щоби не просто закритися і думати, що вийду в люди тоді, коли все само собою минеться.
Страх
Досконала любов проганяє страх. Так каже апостол Йоан у своєму посланні. Чи можна назвати досконалою любов лише до себе? Певно, що ні. Немає більшої любові, ніж коли хтось віддасть життя за друзів своїх, каже Ісус. Страх також є емоційною реакцією, це не раціональний процес. Ось чому страх є поганим порадником: він діє в іншій площині, ніж аргументи.
Зараз нам усім лячно, як апостолам на морі. Не тільки за своє життя, добробут, життя своїх рідних. Це легко зрозуміти і побачити. Дещо важче прийняти й погодитися, що мені страшно, — але це також можливо.
Однак є ще інший страх, духовний. І він також не враховує аргументів. Все має залишитись як було. Я проти змін, тому що змінена реальність буде для мене новою, в ній я не вмію жити. Чому я вважаю обмеження щодо літургійного життя неприйнятними? Тому що дбаю про плідність і життєздатність Церкви? Вона вміла собі порадити в підпіллі, серед гонінь і переслідувань, тож порадить собі й сьогодні. Чи радше тому, що не знаю, чи віднайдуся в новій ситуації, чи зможу практикувати свою віру в інший, новий спосіб? Неприємно в цьому зізнаватися, але, скоріш за все, це і є справжнім джерелом духовного страху.
Тобто: ми всі призвичаїлися до саме таких обрядів, саме такого календаря, саме таких молитов, саме такого прояву своєї віри під час святкування Великодня. Чи це означає, що ці всі обряди й молитви — єдино можливі способи жити вірою? Ні. Чи це означає, що вони мають лише відносну вартість і їх можна змінити чи відкинути за будь-яких обставин? Також ні. Але будьмо щирими: не обряди чи форми нашої побожності мають бути об’єктом нашої віри. Шукаймо суті, відпливімо на глибінь. Усе літургійне життя Церкви має глибокий і вартісний сенс, його не можна полишати просто так. Але зараз, коли тимчасово треба змінити форму заради тої великої любові до ближнього, — не треба боятися. Навпаки, цей час може стати благословенним для глибшого пізнання й укріплення своєї віри, свого духовного, молитовного та літургійного життя. Єдине, чого не треба робити, — це не треба боятися.
Човен
Церкву віддавна порівнюють із ковчегом, як за часів Ноя, або з човном. У ньому є місце для всіх, «кожної тварі по парі» в цьому ковчезі спасіння. Човен повен апостолів, тоді як і сьогодні. В ньому є багато зловленої риби — душ охрещених християн. За кермом номінальний господар човна — Петро наших часів, Папа Римський, що уособлює також весь Провід Церкви. В центрі ж перебуває справжній Господар — Ісус.
Чи Церква зараз закрита на карантин? Чи цей ковчег спасіння добровільно припинив виконувати свою місію — рятувати серед бурі (чого так бояться ті, хто звик до усталених форм)? Аж ніяк. Так, храми безлюдні, але Церква є спільнотою, Народом Божим, а не чотирма стінами з дахом. Навіть якби уявити, що цей новий Народ Божий розсиплеться і розбіжиться по всіх усюдах ізоляції та умовного інтернету, як колись Вибраний народ після Полону, то він усе одно не перестане бути Народом. І Господь збирає Народ свій, збирає невтомно. Народ живе, живе і Церква.
Чим є Церква, як не містичним Тілом Христа? Він збирає нас у собі. Як клітини, які тримаються одна одної, тому що пропускають через себе далі, до сусідів, життєдайні соки, поки життя присутнє в тілі. Христос є Головою свого Тіла, і поки тіло не втекло й не відреклося від своєї Голови, життя буде в ньому присутнє.
Це Тіло зараз спить. Те, що Христос спить у човні, означає, що спить і Його Тіло. Воно в стані спочинку. Ми всі бачимо цей незвичний анабіоз: порожні храми, тихі молитви замість пишних Літургій. Окремі, нечисленні сповіді та Причастя замість довгих черг. Тіло Христове спить. Але бачить сни. Його фізична активність завмерла, але Тіло пересувається у цілком конкретний віртуальний простір. І цей стан відпочинку, сама природа снів — це так само необхідні для Тіла речі, як і періоди його фізичної активності.
Сон — це спосіб відключитися від напливу нових вражень, щоби розум обробив ті враження, які вже надійшли протягом останнього часу. Цим сон відрізняється від коми: мозок залишається активним, серце надалі б’ється. Церква спить і бачить сни, вона не в комі. Цей час є часом переосмислити багато недавніх вражень, моделей поведінки, форм свого існування. Не для того, щоби від них відмовитися, а щоби глибше збагнути, краще зрозуміти, зробити більш усвідомлений вибір. За потреби, зробити висновки.
Сон у багатьох європейських мовах позначається тим самим словом, що й мрії. Коли Церква спить, вона мріє. Мріє про нову весну. Мріє про себе, про свого Нареченого — Христа, про всіх своїх дітей. Це мрії про нові горизонти, яких вона не могла побачити наяву.
Ти також можеш допомогти Тілу Христа снити і мріяти, а відтак — розумно і з вірою протистояти хвилям. Аж поки буря на голос Христа не вщухне. Аж поки мрії Церкви не здійсняться.
Ілюстрація: Ежен Делакруа, Сон Ісуса. 1840-1945рр.
фінансово.
Щиро дякуємо!
