Адам Шустак ОР: чому епідемія — це велике благословення?

На своєму ютьюб-каналі Langusta na palmie о.Адам Шустак, відомий польський домініканець, виклав свої роздуми про епідемію, карантин і про те, що насправді доброго можна в цій ситуації побачити.

Пропонуємо вам подумати над скороченим записом його роздумів, які особливо вартують нашого часу і зусиль розуму й душі у цей час, дні перед спомином Страстей і Воскресіння Господа Ісуса Христа, Живого Бога, який живе в нас тільки коли жива наша віра.

— Ми опинилися в абсолютно новому світі. Світ епідемії, пандемії, вірусу, який перевернув життя багатьох із нас догори ногами.

Дуже багато хто — віруючі й невіруючі — запитують себе: що це, як це і що до цього має Господь Бог. Я би хотів запросити вас до певної перспективи бачення цього часу: як часу абсолютно виняткового, спеціального Божого благословення. Ми можемо використати цей час — а радше, Господь Бог би хотів, щоб ми його використали — на щось незвичайне.

У світі маємо кризу. Цікаво, що китайською «криза» має дві складові: один ієрогліф означає «небезпеку», а другий — «нову можливість». Тож коли китаєць каже «криза», він цим каже «маємо небезпеку, але це породжує новий шанс». І я переконаний, що ми маємо справу саме з чимсь таким.

1.

Вважаю цей пункт ключовим.

Як у зв’язку з епідемією має функціонувати Церква? Вона «завмерла» — у розумінні, сказати б, інституціонально-практичному. Те, що немає звичного способу функціонування Церкви, я вважаю однією з найкращих речей, які могли з нами статися. Вочевидь, це має свою небезпеку, бо може провадити до втрати віри, — але також це непересічна нагода.

Мій співбрат в Ордені, Яцек Шимчак, сказав на одній з проповідей: чим відрізняється релігійність від віри? Релігійність відповідає на запитання «що робити?», натомість віра відповідає на запитання «хто я?» Зараз у нас поламалася вся релігійна церковна система. І слава Богу!!! «Слава Богу» — не тому, що ця релігійна система — погана. Не тому, що є «щось погане» у храмах, у літургії, у церковній адміністрації тощо. Ні, це все — речі добрі, навіть більше — потрібні і благословенні. Але: як усе, встановлене людиною, навіть якщо воно добре, розумне і потрібне, — коли вкладене в певну систему, то дерев’яніє, невпинно застигає, — якщо не оживлюване Духом, істинною вірою, тобто справжньою зустріччю з Богом, у якій я дістаю відповідь на запитання «хто я?», а не «що маю робити?» Неминуче це все стає мертвим. Тому зараз ми маємо надзвичайний шанс. Завмерла «Церква структурна», інституціональна, «сакраментальна» у найпоширенішому сенсі цього слова. Це означає одне з двох.

Або, позбавлені цього всього, ми насправді пошукаємо, що означає, що ми віруючі — не релігійні, а саме віруючі, тобто люди які шукають свого єдиного, неповторного, виключного зв’язку з Богом (якого величезна більшість людей не має!), або ж виявиться, що вся наша віра була насправді тільки й виключно релігійністю. Тобто це була система поведінки, практик, звичаїв — які не є чимсь поганим самі в собі, але стають поганим, коли їх позбавити суті.

Інакшим способом це можна виразити так. Віра потребує — але не як обов’язкової частини — вираження в інституціях, практиках, звичаях тощо. Віра в них виражається, так, і вони дуже добрі для віри. Вони допомагають вірі зростати. Але без них віра не зникає, не втрачає сенсу. Без них віра не стає порожньою, бо то вона становить суть, а не ті практики. Натомість ті практики, звичаї, інституції, закони, коли не сповнені віри, — втрачають сенс повністю.

Віра без релігійності може існувати і має сенс, хоч зазнає складнощів, не маючи свого нормального вираження, — але це її не нищить. Релігійні практики, позбавлені віри, абсолютно втрачають сенс.

Не обманюймо самих себе.

Живучи свої вже майже 41 рік і дивлячись на Церкву (в якій, звісно, є чимало живих місць), я бачу, що більшість нашої віри — це не віра. Більша часина нашої віри — це релігійність, тобто звичаї і практики. Я не кажу, що там узагалі немає віри, — якийсь зародок там тепліє, — але він зупиняється у внутрішньому розвитку й почувається безпечно, бо має ці практики.

У цей момент Господь Бог у нас це забрав. Через те, що нині у світі діється (я не кажу, що Бог наслав епідемію — ні, Він такого не робить, але я певен, що хоче її використати), ця ситуація «відрізала» нам майже всю релігійність. І СЛАВА БОГУ.

Це означає «небезпеку і шанс». Небезпеку, що те, що було майже мертве, помре зовсім, і люди, які були зосереджені тільки й виключно на цих практиках, на зовнішньому вираженні того, що значить бути віруючою людиною, — «відімруть» у своїй вірі. Так, це правда, така небезпека є. Але, може, це й добре, що якась частинка в нас усередині «відімре». Добре тому, що тільки померле може воскреснути. Натомість водночас це є нагода і шанс, що нарешті ми пошукаємо того, що є суттю. А суттю не є молебні. Я навіть наважуся сказати, що суттю не є таїнства — у сенсі того зовнішнього вираження, яким ми їх оточили, бо суттю самих таїнств є зустріч із Богом. Зовнішнє вираження також важливе, бо воно допомагає, — але воно не становить суті.

Голоси різних католиків, які стали говорити, що «Церква продалася», що вона «втратила свою героїчність», «не любить Бога, до не дає доступу до Таїнств», — поза випадками істинної туги за Таїнствами, хоч я певен, що в більшості випадків цієї істинної туги небагато, — на моє переконання, переважно виражають судомне хапання за прояви релігійності. А коли їх забракло, раптом виявилося, що це не більше ніж порожня шкаралупка, видуте яйце, порожнє всередині. І нам здається, що цими звичаями, традиціями, практиками ми заповнимо цю порожнечу.

Може статися, що ми її заповнювали все життя. Й нарешті Господь Бог сказав: а що якби Я забрав у тебе цю шкаралупку? Коли Я заберу те, що зовнішнє, — що залишиться між Мною і тобою? Чи хоч щось залишиться? Чи ти здатний бути зі Мною без видимого, відчутного церковного знаку Таїнств? Чи ти здатний бути зі Мною без молебнів, без молитовних формул, без зовнішніх християнських знаків? Якщо ти цього не зумієш — це означає, що насправді ти ніколи не був зі Мною. Це означає, що твоя віра — це тільки зовнішня форма і пустка всередині, а не істинна віра.

Я вважаю, що те, через що ми зараз проходимо, шукаючи того, про що насправді йдеться в нашому житті з Богом, може виявитися найблагословеннішим часом для Церкви узагалі, відколи я себе пам’ятаю. Бо йдеться не про те, щоб ми, коли ця епідемія промине, — а вона промине, і ми знову матимемо легкий доступ до Євхаристії, «на відстані простягненої руки», — не про те йдеться, щоб ми просто повернулися до того, що було, бо це не має сенсу. Якщо ми втішимося тим, що «ось знову маємо доступ до Меси», то це може виявитися ні до чого, бо означатиме, що ми просто повернемося до своїх зовнішніх практик, до «прихожанства». Так я це називаю. Коли все зводиться до того, що «я ходжу до храму». А «приходити до храму» зовсім не обов’язково має зв’язок із вірою…

Мені дуже подобаються ті слова з книги Ісаї, що ми їх читаємо у Великому Пості. Коли Господь Бог, дивлячись на Єрусалимський храм — який Він, зрештою, дуже любив, — на всі ті речі та обряди, що там відбувалися, каже: «Більше не можу терпіти ваші жертви! Чого ви витоптуєте стежки в моєму Храмі?» Ось так каже Бог до Ізраїля!

«Навіщо мені безліч ваших жертв? — говорить Господь. Я пересичений всепаленнями баранів і ситтю годованих телят. Крови биків, ягнят та козлят я не хочу. Як приходите, щоб з’явитись перед моїм обличчям, то хто від вас вимагає, щоб ви топтали мої двори? Не приносьте більше пустих дарів! Кадило стало осоружним для мене. Нових місяців, субот і скликання сходин я не можу стерпіти: беззаконня разом з урочистим зібранням. Від новомісяччів ваших та святкувань ваших відвертається душа моя. Вони для мене стали тягарем, вони мені незносні. Коли ви простягаєте руки ваші, я відвертаю від вас мої очі. Навіть коли помножуєте молитви ваші, я їх не чую…» (Іс 1, 11-15) 

«Мені ригати хочеться» — дослівно, перепрошую, так пише Ісая! Буквально — Бога нудить так, аж вивертає, коли Він бачить нашу, позбавлену суті релігійність і побожність.

Любі, можливо, Господу Богу вже став «поперек горла» отой весь наш цирк, який ми інколи заводимо довкола нашої релігійності? І Він сказав: а, може, нарешті ви би МЕНЕ пошукали, послухали? На моє переконання, це — найбільш благодатний час для Церкви, який мені випало переживати. Чи ми його використаємо — залежить тільки від нас. Бо я переконаний, що потім ми просто масово рушимо на молебні, і можливо, що в більшості з нас нічого не зміниться. Ми тільки зітхнемо з полегшенням: ох, нарешті я почуваюся в безпеці, бо можу вільно «забігти» на Месу і спокійненько висповідатися.

Отож ні! Ми зараз маємо навчитися, що милосердя — це зустріч між тобою і Богом; а таїнство, звісно, потрібне, але воно є зовнішнім вираженням цієї зустрічі. Що Євхаристія — це будування подружньої любові між тобою і Господом Богом, це прийняття благодаті спасіння, бо Євхаристія це Його любов до нас, а не наша любов до Нього. Якщо ми не вміємо приймати це спасіння поза Євхаристією — тобто поза «відчутною» Євхаристією в знаках, — то ми не приймаємо Божого спасіння.

Це найважливіший пункт у нинішній ситуації. Чи ми врешті розрізнимо релігійність і віру в собі. Повторюю: не йдеться про те, ніби релігійність неважлива. Це не заперечення таїнств та інституції Церкви. Ідеться про те, чого ми шукаємо насправді. «Релігійність полягає в тому, що я маю робити» — є таке визначення. Це діяльність. «Віра полягає в тому, хто я є». Більшість із нас цього не знає.

2.

Наступний пункт стосується того католицизму, який за сучасних обставин проявляється. Дивні голоси, теології, пророцтва, об’явлення про те, що робиться і що буде далі. Також і священники інколи говорять таке, що просто заперечує істини католицької віри… Маю враження, що зараз усе це спливає на поверхню, має шанси проявитися, показати, на чому ми насправді будуємо свою віру. І виявляється, що величезна частина нашої «віри» будується на забобонах, на страхові, на примітивних переляках, на неосвіченості, марновірствах, на прагненні почуватися в безпеці — й тому ми хапаємося за найпростіші теорії, найпростіші ідеології, які пояснюють дійсність, але не мають нічого спільного з таємницею Євангелія, з таємницею того, Хто є Бог. І раптом виявляється, яка наша віра примітивна, неглибока, банальна, магічна і, загалом беручи, ідолопоклонницька.

Маю враження, що цей час може очистити, «виполоскати» і викристалізувати, де є віра, а де забобони. Де є «католицька магія», призвичаєння та інші дурнички, які ми самі понавигадували і які з Євангелієм, ученням Церкви, Традицією нічого спільного не мають. Із тією істинною Традицією, а не з тим, що хтось собі вигадав.

Із теологічного погляду, звісно, це час сильного замішання, багато хто каже «вже неясно що думати». Але це добре. Може, нарешті в Церкві постануть авторитети, які почнуть засуджувати ці дурниці, що досі функціонували як «ну, це така народна побожність». А може, нарешті так не буде, може, вдасться хоч би частину цього викинути як «католицькі забобони», бо воно і є католицькі забобони!

3.

Ізоляція. Менш теологічне і більш «людське».

Частина людей отримала у своє розпорядження величезну купу часу. Не кажу про тих, хто надалі працює, або ще й отримав більше роботи, ніж завжди. Але багато хто має справу з часом, який сприймається як «порожняк». Немовби трохи «нема чим зайнятися».

Як на мене — цей час прекрасно показує, чим ми насправді зайняті. Або принаймні може показати.

Що стається, коли нам нудно читати, коли набридло дивитися фільми, коли вже не хочеться нічого і хочеться невідомо чого, і ще раптом залишається кілька годин вільного часу…? Я знаю, що не всі його мають, наприклад, займаються дітьми вдома, — але чимала частина людства втратила купу звичних занять. Раптом виявилося, що ми маємо вільний час… І це хороша нагода запитати себе: а чим я взагалі займаюся?

Життя нерідко минає так, що ми його невпинно «запихуємо» якимись «заповнювачами», які світ у нас певною мірою зараз забрав. Ми шукаємо нових «заповнювачів», телевізійно-книжково-ігрових і так далі… Скільки зараз постане залежностей від комп’ютера, від ігор, від серіалів — це голова лусне, скільки всього буде. І це, власне, та небезпека. А водночас це шанс, щоб побачити: «Боже, яке моє життя пустопорожнє, в ньому нічого нема». Раптом виявляється, що як робота відпала, звичні заняття відпали, розваги теж, — то я взагалі нічого не маю, я виявляюся ніким. Це може стати величезним протверезінням для дуже багатьох із нас. І добре би було, щоб так було!

А також для частини з нас це може бути протверезінням на тему «ти — не спаситель світу». Наприклад, я цей час не їжджу на реколекції, бо це неможливо. Потім, певно, ми знову будемо збиратися для проголошення Євангелія. Але зараз Бог немовби показує: Адаме, дивися, світ продовжує існувати без тебе! Ти думав, що такий необхідний, у Церкві і взагалі, великий проповідник; а тут, дивися, світ собі продовжує крутитися.

Це дуже протвережує. І багато хто з нас чогось такого потребує. Світ без нас не розвалиться! І це прекрасно.

Цей час подібний до меча, який видобуває на поверхню те, що всередині. Він покаже нам, які наші стосунки насправді. Чого вони варті. І чи ми насправді одні одних потребуємо. Чи в нас залишиться прагнення спільноти?

І не треба думати, ніби зараз уже найтяжче. Може прийти ще якась така зараза, що взагалі вижити буде чудом. Може прийти такий вірус, який винищить 98% суспільства… Я маю враження, що ми маємо справу з «тестовою версією» епідемії. Вона складна, але ще далеко не найгірша з того, що могло би статися. Вона розвалює наш світ, роботи, заробітки, сім’ї, фінанси — розвалює наш світ із фінансово-економічного боку. А ми за це так судомно тримаємося. Ми будуємо на цьому свої життя! І тут ось виявляється, що вистачить однієї такої речі — і ми просто розвалюємося… Будуть страшні драми. І ось питання: на чому ми себе збудували?

А тому ця ситуація — величезний шанс перебудувати наше життя з опори на цей світ, на його структури, на його фінанси, на його капіталізм або щось інше… Бо ось, достатньо таких криз, і виявляється, що ми — велетень навіть не на глиняних ногах, а на солом’яних, які одразу ж розповзаються. І справді, тут можна втратити віру і в життя, і в його сенс, — а можна пробудитися до чогось нового. До опори на Комусь, Хто є Скелею.

Цей час — складний, і в ньому багато страшного. Але Господь Бог хоче нам багато дати. Він хоче нас наново благословити. Ось тільки чи ми це приймемо? Я боюся тільки одного: що ми це якось перебудемо і повернемося до того, що було, і насправді нічого не зміниться. А це залежить від мене й від тебе: що зміниться у нашому конкретному житті.