Як не дивно, останні кілька місяців стали для багатьох мимовільними реколекціями. Ми не просили такого, але виявляється, нам це насправді було потрібно. Я особисто прочитав книги, до яких мріяв добратися роками, дозволяю собі відпочивати у плетеному кріслі, спостерігаючи за вільшанкою, яка в’є гніздечко на яблуні у моїм саду. Я безцільно блукаю зі своїм малюком і ми уважно оглядаємо кожну квітку на подвір’ї. Ми зупиняємось і нюхаємо кожну з них, щоразу захоплюючись новим ароматом. Також ми спостерігаємо за бджолами, які обирають собі улюбленців серед квітів.
Але найбільше я заглиблююсь у роздуми.
Я не думаю ні про що зокрема. Я не вирішую проблем і не досягаю навчальних цілей. Коли я кажу, що думаю, я маю на увазі споглядання. Відчуваю приємне тепло сонця на руці, споглядаю, як ганяє, немов блискавка, малюк, випускаючи зайву енергію, і як благословенно бути живим. У типовий, звичайний день, наповнений роботою і обов’язками, мене не відвідує жодна з цих думок. Тож для мене ця вимушена пауза має великі переваги.
Це не означає, що зараз життя нормальне і його слід вважати ідеальним рухом вперед. І я усвідомлюю, що мій досвід умиротворення зовсім не схожий на досвід багатьох інших, для кого цей час був надзвичайно важким через хворобу, самотність, горе чи економічні труднощі. Не можу не помітити, що багато моїх сусідів також змінили повсякденний побут. Більше людей виходять на вечірні прогулянки, сидять у дворі із сім’єю та грають в ігри з дітьми. Хай там як, людський дух завжди міг прийняти погану ситуацію і повернути її на благо. Ми можемо подолати зло і створити красу там, де, здавалося б, є лише страждання. Сім’ї мають можливість зблизитися. Ми маємо шанс замислитися, що насправді важливе для нас у житті.
Оскільки ми — дуже на це сподіваюся — починаємо повертатися до звичного трибу життя, від звичок останніх кількох місяців не потрібно повністю відмовлятися. Перш ніж розправити крила, щоб вилетіти з кокона і забути про все це дивне паралельне життя, можливо, буде корисно подумати, які уроки ми можемо із нього винести.
1. Ми були надто зайняті
Нудьга — дивне відчуття. Сьогодні вдень я взяв біографію Емілі Дікінсон — жінки, народженої для карантинного способу життя. Через годину читання очі ніби стали скляними. Глянув на дітей і гукнув їх пограти зі мною у гру. Не вдалося. Що ж, знову спробував читати, але лише бездумно дивився на сторінку. Тоді закрив книгу і став спостерігати, як листя гойдається на вітрі. Як той селянин у давнину, прийнявся аналізував небо на заході на предмет ознак теплого фронту. Я точно не знаю, чи мені насправді було нудно. Для мене нудьга — це не зовсім комфортне почуття, коли щось хочеться робити, але нема чого. Нудьга — продукт звикання до зайнятості. Ця залежність була порушена за останні кілька місяців. Я цього дня особливо не напрацювався, але попри це був задоволений. Звісно, мені б не хотілося, аби усі дні тривали так нескінченно довго, але час від часу ледачий день біля дому за читанням, розмовами з рідними або просто відпочинком на свіжому повітрі — це звичка, яку б варто було залишити.
2. Ми не проводили достатньо часу з родиною
Я ніколи не усвідомлював, як мало часу я приділяю своїм дідусям і бабусям, аж поки не почав їх регулярно відвідувати. Я ніколи не розумів, наскільки важливе святкування родинних днів народження, аж поки ми не зібралися на такому цілою сім’єю. Скільки разів я дозволяв собі бути надто зайнятим у вихідні, щоб відвідувати бабусь і дідусів, тому частенько навіть забував зателефонувати чи заїхати на хвильку. Навіть зі своїми дітьми я не проводив достатньо часу. Так, я вожу їх на всі заняття та ігри, спостерігаю, як вони бавляться. Я намагаюся максимально перебувати у їхньому житті, але за останні кілька місяців, не відвідуючи жодних заходів, я отримав шанс побути з ними і по-справжньому їх пізнати. Ми граємо в настільні ігри, миємо разом посуд, розмовляємо на прогулянках та граємо у квача. Тому наприкінці свого життя я не хочу озиратися в минуле і шкодувати про те, що не приділяв достатньо часу родині.
Просто бути з ними — справжнє благо.
3. Ми таємно божеволіли від темпу життя
Не застрягати в корках у годину пік — це чудово. Не гнатися з зустрічі на зустріч — це чудово. Виявляється, ці справи не були такими істотними. Як і в більшості людей, моє життя було ретельно заплановане. Така організованість дозволяє мені бути успішним працівником і батьком шести дітей. Але це досягається дорогою ціною. Як виявляється, необхідність суворого розпорядку дня, який через певний час зношує людину, досить відносна. Кілька моїх друзів сказали те саме, коментуючи, як приємно було трохи пригальмувати. Це так, ніби з плечей зняти величезний тягар. Мій графік роботи знову став насиченіший, та й зрештою, футбольні ігри моїх дітей розпочнуться знову, але одне, що я збагнув, це те, що було б добре урізати перенасичений робочий план. Особливої користі від повернення до попереднього шаленого способу життя, нема. А у нас з’явився шанс пригальмувати. Ми повинні його використати.
4. Малий бізнес більший, ніж ми думали
Мова не про політичний чи економічний аспект, коли я кажу, що малий бізнес виявився просто життєво необхідним і його слід захищати. Я живу в мікрорайоні з кількома малими підприємствами, і все очевиднішим стає те, що ці підприємства — це щось більше, ніж гроші. Вони про людей. Бачити боротьбу малих бізнесів за існування особливо важко, тому що люди, які володіють ними і працюють у них, це сусіди, і їхня співпраця змушує наше сусідство оживати. Підтримувати дрібну підприємницьку діяльність стало важливіше, ніж будь-коли. Адже вона значно важливіша, ніж здавалося.
5. Церква важлива
Протягом останніх шести тижнів мені доводилося виганяти власних парафіян із храму. Це найважче, що мені, як священнику, довелося робити. Знаю, що мої парафіяни плакали, бо не могли брати участі у службі. Інші казали, що більше ніколи не сприйматимуть Літургію як щось належне. Вони голодують духовно і не можуть дочекатися повернення до храму. Нам надзвичайно пощастило в Сент-Луїсі, що наші церкви знову відкриваються. Хоча в інших місцях духовна боротьба триває. Якось, у не надто віддаленому майбутньому ми всі матимемо можливість знову ходити до храму, навіть щодня. Коли я втомлений і не відчуваю чіткої потреби йти до храму, починаю молитися про те, аби ніколи не забувати останні кілька місяців. Коли Церква опиняється поза нашим життям, вона відбирає частину нашого серця.
Як же не докласти усіх зусиль, щоб бути знову там перебувати!
Я впевнений, що існує багато інших моментів та уроків про те, як цей непростий досвід освітив наше повсякденне життя. Якщо мова йде про незбагненні страждання, які ми терпимо, це теж пройде. Але, можливо, здобутий нами новий погляд на світ ніколи не буде втрачений.
фінансово.
Щиро дякуємо!
