Генріх і Кунігунда, мабуть, не були першими, хто довів, що святість можна осягнути і в подружньому житті. Але, можливо, саме вони були першими, хто показав: хто хоче, може стати святим, займаючи найвищий щабель суспільного становища. А заразом — і те, як дружина-християнка може посприяти освяченню свого чоловіка.
Адже становище Генріха, князя Баварії, згодом (по смерті його двоюрідного брата Отто ІІІ) короля Німеччини, ще пізніше, після перемоги над італійським королем Ардуїном, — імператора Священної Римської імперії, що сповнювало його життя численними зовнішніми війнами і міжусобицями (звичайне явище у Середньовіччі), особистій його святості навряд чи сприяло.
Але, мабуть, не лишилось для Генріха ІІ безслідним ні те, що замолоду він виховувався в школі при кафедральному соборі в Хільдесхаймі, яка за своїм внутрішнім укладом більше нагадувала монастир; ні те, що пізніше його вихователем був єпископ Регенсбурзький св.Вольфганг. На відміну від свого батька, Генріх ІІ, вирішуючи складні внутрішньо- і зовнішньополітичні питання, що нерідко вимагали силових розв’язань (і це також було типовим для тогочасного історичного періоду), намагався, коли це було можливо, не діяти як «слон у посудній крамниці», а доходити порозуміння дипломатичним шляхом. Не жадав він і помсти для ворогів, а своїх підданих, які ворогували між собою, намагався примирити.
В той же час — і тут можна побачити дію Божого Провидіння, — коли Генріх робив якісь хибні кроки, знаходився той, хто мав достатньо відваги йому на це вказати. 1008 року, наприклад, це був св.Бруно Кверфуртський: він гостро критикував Генріха за союз зі слов’янським язичницьким племенем лютичів, укладений проти польського короля Болеслава Хороброго. Цей союз значно уповільнив євангелізацію на західнослов’янських землях. Бруно попереджав: «Стережись, королю, якщо хочеш робити все за допомогою сили, але ніколи — милістю».
Іншим разом, узимку 1020 року, це була дружина Кунігунда та бременський єпископ Унван. Коли саксонський князь Бернгард ІІ намагався зчинити заколот проти Генріха, їм вдалося примирити імператора з бунтівливим васалом і не допустити пролиття крові.
Виховання, набуте Генріхом у юності, випрацювало в ньому й пошану до духовного стану. Його королівська, а потім — імператорська гідність не заважала йому стати навколішки перед єпископом, щоб попросити пробачення за різке слово або помилкове звинувачення. І, звісно (адже це і справді було звичайним для монархів-християн), він підтримував Церкву. 1007 року заснував дієцезію в Бамберзі, яка стала значним центром культурного життя його країни. Там Генріх ІІ побудував величний кафедральний собор, який стоїть і понині, жертвував кошти на оздоблення багатьох інших храмів, засновував монастирі, дбав про те, щоб єпископські престоли займали гідні цього особи.
І може скластись враження, що Генріх і його дружина, св. Кунігунда, проводили між собою, так би мовити, неоголошене змагання: хто більше зробить для Церкви. Звісно, ми не можемо знати всіх подробиць життя цього монаршого подружжя, але з того, що відомо, можна зробити висновок: не дивлячись ні на те, що в них не було дітей, ні на те, що Генріхові довелося повоювати з братами Кунігунди — герцогами Люксембурзькими, їхній шлюб був щасливим. Генріх оточував свою дружину, яку ніжно і віддано кохав, такою пошаною, аж забажав, щоб вона разом із ним була коронована як королева Німеччини. 1002 року їх коронував архієпископ Майнцький св. Віллігіс. А через дванадцять років королівське подружжя вирушило до Рима, де їх коронував папа Бенедикт VІІІ як імператора й імператрицю Священної Римської імперії. Що ж до їхньої бездітності: нині важко ствердити, що було її причиною. Деякі джерела стверджують, що вони умовились скласти Господу обітницю «білого шлюбу» — життя в чистоті. Інші вказують, що причиною, скоріше за все, була сечокам’яна хвороба, на яку страждав Генріх. Утім, одне не виключає другого. Але тут слід звернути увагу на інше: бездітна монарша пара приймала волю Всевишнього такою, якою вона є, не намагаючись вирішувати «на стороні» питання з законним спадкоємцем престолу. А до яких подій могла призвести відсутність прямого спадкоємця імператорського престолу, Генріх не міг не розуміти.
Однак по смерті імператора кривавого «переділу» володінь не відбулось. Можливо, завдяки Кунігунді. Маючи досвід у справах управління державою, вона відразу після смерті чоловіка в липні 1024 року перейняла ознаки королівської влада і разом із братами — єпископом Мецським Дітрихом і герцогом Генріхом Баварським — обіймала регентську владу, яку без ускладнень передала у вересні того ж року новообраному королю Німеччини Конраду ІІ.
Тогочасні автори писали, що про життя св.Кунігунди можна розповісти однією фразою: для себе була черницею, для чоловіка — коханою дружиною, для підданих — матір’ю. За життя чоловіка вона заснувала кілька монастирів, найвідоміший з яких — монастир сестер-бенедиктинок в Кауфунгені. В цій обителі колишня королева та імператриця і знайшла притулок після того, як її перестала обтяжувати земна влада. Була послушницею, а 13 липня 1025 року, в день першої річниці смерті св.Генріха, вдягнула чернечу рясу. Все своє майно Кунігунда призначила на церковні та доброчинні справи. В монастирі вирізнялася послухом, не відмовлялась від жодних робіт, особливо ретельно виконувала те, що стосувалось служіння стражденним і вбогим. Здавалось, вона забула або, принаймні, хотіла забути про своє недавнє минуле і бажала стати останньою з усіх сестер. Відійшла до неба 3 березня 1033 року, майже на сім років переживши чоловіка, поруч із яким і була похована у збудованому ним Бамберзькому соборі.
Генріха ІІ причислив до сонму святих папа Євген ІІІ у 1146 році (день спомину — 13 липня), його дружину — в 1200 році Інокентій ІІІ (спомин — 3 березня). На іконах їх зазвичай зображують разом. Обоє вшановуються як покровителі Бамберга.
фінансово.
Щиро дякуємо!
