Блог Юлії Завадської

Чому я залишаюся в Церкві

Czytać po polsku

03 Липня 2020, 13:09 2795 Юлія Завадська

«Віра в серці» вже давно ввійшла у широкий вжиток, а тепер знову (бо сто років тому було то само) обертів набирає демонстративне дистанціювання «сучасних прогресивних людей» від «відсталої середньовічної патріархальної організації» — Церкви. Інколи християни самі вміють дати такий приклад світу, що хочеться втекти далеко і не ідентифікуватися з цими людьми. Але чому покинути Церкву — не варіант?

Ми часто говоримо на цю тему з друзями, тож я вирішила «розкласти її по поличках» хоч би для себе. Отже, чому я залишаюся в Церкві попри всі недоліки її земної структури?

 

Не тому що я в ній народилася

«Віра батьків» — це, звісно ж, важливо. І для мене насправді цінним є те, що вже з дитинства пощастило долучитися до духовного багатства Католицької Церкви, а не шукати цей шлях у дорослому віці. Зрештою, я вже колись писала про переваги виховання у католицькому середовищі. Але довго на «вірі батьків» не протягнеш, бо людина дорослішає, — і так само має бути з вірою: дозрівання через переживання різних криз.

Важливо переконатися, що віра — не інтроєкт, не якась бездумна установка, нав’язана нам у дитинстві й не оцінена критично, що вона насправді осмислена. Бо інакше не вдасться уникнути когнітивних дисонансів. Наприклад, коли серйозний бородатий дядько молиться до «Бозі», або коли громадка пенсіонерів виспівує про «Ісусика сердешного» чи повторює віршовані молитви до «ангелика», яких навчилися ще в дитинстві.

А інколи люди відходять від Церкви, бо дитяча віра не стала дорослою. Знаю випадки, коли люди вважають, нібито «переросли» віру. У шкільні роки вони щовечора ходили до священника на чай і їздили з парафіяльною спільнотою на шашлики. І згадують ті часи з теплою усмішкою. Але нове місто — нова робота. Вони подорослішали. А віра — ні. Віра залишилась удома, в маленькому містечку, в рідній парафії, і до великого міста не переїхала. Великій дівчинці (чи хлопчикові) якось не пасує вірити у те ж саме, що й маленьким! Вони тепер з поблажливою посмішкою говорять про своїх давніх «надто побожних» друзів.

Хтось дитячу віру «переростає», а хтось назавжди залишається в інфантильній духовності. Але зрілі християни мали би доростати та переосмислювати свою віру постійно.

 

Не тому що тут мої друзі та однодумці

«Діти на майданчику граються, а ми з чоловіком говоримо про проблеми в Церкві. Ми божевільні!» — ділиться подружка.

Спільні цінності та інтереси — те, на чому найчастіше базуються дружні відносини. Коли можна поділитися з кимось сумнівами і отримати пораду, молитву чи просто бути вислуханим. Коли разом можна постояти в черзі до сповіді (якщо дуже страшно), коли є з ким піти у паломництво (а також на каву), коли можна обговорити свіжий ватиканський документ чи свій останній інсайт. Без підтримки друзів, спільноти, парафії, Церкви життєвий шлях був би важчим.

Проте не всі в Церкві — друзі та однодумці. І навіть не завжди і не в усьому хочеться ідентифікуватися з братами і сестрами у вірі. Інколи в очі кидається інфантильність, інколи — магічне мислення, інколи — якийсь дикий фанатизм. Не все і не в усіх, просто крайні випадки завжди помітніші. Але чого ж тут дивуватися: все наше суспільство — інфантильне. Це показали останні вибори, не тільки результати, але й гасла та перебіг кампанії. Хоча… інфантильне не лише українське суспільство, а людство загалом. Ті суспільні зміни, які зараз відбуваються у світі, складно не назвати масовим безумством: цензурування історії, релятивізація правди, етики й моралі, керування емоціями малих груп, а не розумом, і повсюдний популізм, що проникає навіть у релігійне середовище.

А ще в Україні та у всьому пострадянському світі є величезна проблема еліт. Католицька Церква протягом усієї своєї історії зробила серйозний внесок у науку, культуру й мистецтво, у виховання інтелігенції, не тільки церковної, але й світської. Зараз в Україні з інтелігенцією проблеми (вона є, але її критично мало). Адже інтелігенцію розстріляли та повивозили на заслання під час комуністичного приступу масового безумства. Нове покоління розумних людей ще не зовсім сформувалося.

Та в Церкву беруть не за критичне мислення, не за статус чи багатства і навіть не за високі моральні якості: тут ми їх вчимося, кожен у своєму класі. Церква — це не гурток за інтересами і не клуб взаємної адорації; просто ми разом в одному човні прямуємо до Божого Царства.

 

Не тому що тут усі святі

Приклад віри надихає. Недаремно в Католицькій Церкві так багато офіційно проголошених святих, а ще скільки невідомих імен… У храмі хочеться бачити усміхнені й щасливі обличчя та відчувати саме прийняття і любов. Але чи я перестану ходили до церкви, якщо мене тут недостатньо люблять? Чи тому, що колись на мене накричала якась бабка, що «з такими нафарбованими нігтями стидно до святині заходити»? Хіба та бабка має ключі від Царства (навіть якщо має їх від храму)?

В Церкві є не тільки святі. І так було завжди. Біля святої Жанни д’Арк були ті, що підпалювали вогнище, на якому вона горіла; біля святого Отця Піо були ті, хто до останнього йому не вірив і всіляко переслідував; біля Ісуса три роки жив Юда…

Можна багато говорити про сусідку, яка «ходить до церкви, а сама просто жахливо нестерпна людина» чи про священників, які «їздять на машині, не то шо люди на маршрутці»; але найчастіше це відмовки, а причина інша (може, й неусвідомлена).

Це якби апостол Йоан, який дуже любив Христа, відмовився від Нього через зраду Юди. Або всі інші учні сказали, що Ісус не мав рації, бо Юда Його продав.

Тільки нам обирати: я тут заради Христа — чи найбільший духовний авторитет для мене це Юда (або його послідовники)?

 

І не тому що прекрасна латинська традиція, висока культура, гарна Меса, повні підвали золота у Ватикані (але це неточно).

 

А причина всього одна:

З Символу віри, написаного дуже давно, але ці слова ми промовляємо як мінімум щонеділі: «вірую в Єдину Святу Вселенську й Апостольську Церкву», — ту, яку заснував Христос, і доручив вести Петру; ту, яка, попри всі історичні перипетії, живе вже два тисячоліття, і «ворота пекла її не подолають».

І є ще «шкурна» така причина, висловлена колись апостолом Петром: «Господи, а до кого ж іти нам? Це ж у Тебе — слова життя вічного».

Справді-бо, куди ж нам іти? Не звідки, а куди? Особливо якщо маємо на руках квиток і знаємо, як пройти на платформу, з якої вирушає один-єдиний поїзд у потрібному напрямку. І вибір у нас один: сісти в нього чи ні. А вистрибувати «на зло кондуктору» на ходу— собі ж робити гірше.

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity z-lib books