Щоб нас Бог не посоромився

Диявол не творить нових рис у людині. А те, що ми називаємо вадами, грішними схильностями, — це неправильно використані чесноти, даровані Богом.

Диявол до цього може спонукати; але творити нове, хай і зле, — йому зась. П’єр Абеляр каже, що гріх це погане використання самих по собі добрих властивостей.

Так і з почуттям сорому. Якби не воно, важко було б від людини домогтися каяття за вже скоєне зло і зупинити її перед новим. Сором не дозволяє її серцю залишатися закам’янілим. Людина соромиться, бачивши зло в собі чи передбачаючи його в майбутньому, тому й відкидає те, що може призвести до наслідків, яких доведеться соромитися…

Однак неправильно визначені критерії сорому можуть віддаляти також і від добра! Особливо в середовищі, де «зло добром звуть, а добро — злом», де «з пітьми роблять світло, а зо світла — пітьму», де «гірке роблять солодким, а солодке гірким» (Іс 5,20). А ще коли людина бачить, що нечестиві «проводять дні свої у щасті» (Йов 21,13), а праведні зазнають злиднів.

Коли нема альтернативи, а людина не шукає її та глибшого розуміння ситуацій, під впливом поганих компаній і низькопробних медіа ціннісні орієнтири перевернуться з ніг на голову, так що людина буде прагнути злого, а доброго соромитися. Замість того, щоб завдяки сорому чинити поступ у чеснотах, рухатиметься у протилежний бік — до загибелі.

Європейська цивілізація, яка свого часу зазнала розквіту завдяки християнським цінностям, сьогодні переживає моральний занепад, бо зле ними скористалася. Повага до людини, яка мислить інакше, дійшла до крайнощів, перетворившись на безвольний іренізм (примиренство), коли зрікаєшся своїх принципів, щоб тільки не зачепити чужих. Сором у відкритому сповідуванні своєї віри та поширенні її через медіа, витіснення Церкви з усіх сфер суспільного життя, усунення знаків християнської ідентичності з громадських місць, а згадки про Бога — із законодавства провадять до експансії інших цивілізацій, зокрема мусульманської. Посунувши християнські цінності, щоб інші довкола нас почувалися комфортно, з часом будемо змушені посунутись і ми самі. Та якщо і задля власного комфорту посуватимемо їх, довго не встоїмося. Комфорт, може, й осягнемо, — але нетривкий, минущий; а вічне щастя, до якого ведуть тісні двері й вузька дорога (Мт 7,14), втратимо.

Багато хто каже: «Бог — у моєму серці! Навіщо ще щось? Навіщо ходити до церкви, приймати Святі Таїнства, пізнавати правди віри, боронити їх і ділитись ними з іншими?» Такий «бог» доволі зручний; я би сказав — ручний. Проте до справжнього живого Бога йому ой як далеко!

Звісно, Бог у серці має бути, адже Він шукає собі поклонників, які у дусі й правді Йому поклонятимуться (пор. Йн 4,23). Проте для повного щастя, для повноцінної зустрічі з Богом цього замало. Як каже апостол Павло: «серцем вірується на оправдання, а устами визнається на спасіння» (Рим 10,10).

Не можна безмежного і неосяжного Бога замикати в тісних рамках людського серця. Якщо Він там справді є, варто розкрити свої внутрішні двері, випустити Його назовні, щоби через нас Він діяв на користь наших ближніх, через наше серце дарував їм свою любов. Та і саме серце наше поширив (пор. Пс 119 (118),32), позбавив обмеженості, зацикленості на самому собі і «приватному богові», який десь там у тіні пороків облаштував собі кубло. Тоді людина відкриється не тільки на Бога і ближніх, а зможе пізнати й правду про себе, про те, що насправді є добрим, а що злим. А Христос зцілить хибно наставлений сором, освітлить світлом свого обличчя слугу свого (пор. Пс 31(30),17), щоб урятувати його від долі тих, про яких сам каже в Євангелії: «Хто, отже, буде соромитися Мене й Моїх слів перед цим родом перелюбним та грішним, того посоромиться і Син Чоловічий, коли прийде у славі Отця свого зі святими ангелами» (Мк 8,38).