Кожний, хто бачив фільм Мела Гібсона «Страсті Христові», пам’ятає той страшний момент під час процесу Ісуса перед Пилатом, коли натовп волав звільнити Варавву замість Ісуса.
Ми бачили скривавлене, побите обличчя Христа, яке навіть у цьому стані променить спокоєм, миром і красою, і порівнюємо його з вульгарним і бридким обличчям Варавви, засудженого убивці, повного бунту і спротиву.
Це перебільшення, але воно дуже показово відображає ірраціональність вибору в натовпу. Однак навіть коли Варавву у фільмі звільняють від пут, він стикається з поглядом Ісуса і на мить затримується, пройнятий цим поглядом, перш ніж зійти сходами до натовпу.
Це тільки актори у фільмовій сцені: Джим Кевізел у ролі Ісуса й італійський автор П’єтро Саруббі у ролі Варавви (обидва у сценічному гримі: Саруббі майже неможливо впізнати, коли бачиш його поза цією роллю). Але участь у цих зйомках для обох акторів стала переламною подією. Свідчення Кевізела розійшлося широко й було широко обговорюване, але й Саруббі глибоко зачепила його роль, попри те, що його екранний час охоплює заледве кілька хвилин.
Ось свідчення цього актора, який є ще й професором університету. Він поділився ним з Анналізою Теґґі, співпрацівницею Алетеї, яка провела з ним інтерв’ю.
— Зараз мені 58 років. Правду кажучи, я би мав сказати — 59, але не беру до уваги цього 2020 року, бо насправді то я його не використав. Я актор, а також чоловік, який старається впоратися зі своїм досвідом християнства, а це вимагає серйозних зусиль у цьому світі, який щоразу тяжче зрозуміти і який щоразу більше розчаровується у красі.
Вже майже 20 років я викладаю акторське мистецтво у міланській Civica Film School, яка на початку була простою акторською професійною школою, але за 50 років існування стала — завдяки ідеальній програмі, започаткованій Моратті — університетом. Це трирічні студії на факультеті кіномистецтва, тож я — університетський викладач із дуже живими, цікавими, розумними і надзвичайно технічно здібними студентами.
Хоча це вельми світська царина, але для мене це кордони християнства, оскільки вона дозволяє мені проходити випробування і служити тому, щоб дати ту іскру краси, яку, на моє переконання, християнські вчителі посідають. Такий спосіб дивитись на людей дозволяє побачити очі Христа в учневі, який не навчається, має проблеми або нерішучий, — а це повністю змінює стосунки. Такий спосіб дивитись не залишається непоміченим, навіть у молодих людей, далеких від віри: він викликає в них замішання, коли вони бачать красу там, де їм сказали, що її не може бути.
Ризикуючи викликати нудьгу в тих, хто мене вже знає, розкажу, що й мене само вибив з рівноваги цей погляд, про який я говорив, — й тут я маю на увазі мою доленосну участь у фільмі Мела Гібсона. Коли я грав Варавву, Святий Дух використав одного чоловіка, щоби той поглянув на іншого. Тепер це для мене зрозуміло; а тоді занепокоїло.
Пізніше я прочитав енцикліку Бенедикта XVI «Deus Caritas Est», де є речення, яке дуже точно виражає те, що зі мною сталося: «Господь зустрічає нас завжди заново, очима чоловіків та жінок, які відображають Його присутність».
Це, власне, і є Божий метод: дивитися на людей очима інших людей. Це з’ясувало те, що було для мене непояснюваним: я й уявити не міг, що звичайний актор, який грає Ісуса, може подивитись на мене поглядом, який переверне душу догори ногами. Від тієї миті в моєму особистому і професійному житті настала зміна, бо якщо ти вражений, то ти в усіх відношеннях вражений.
Мене сильно зачепило те, що єпископ Нікола Лепорі написав про св.Петра: «Він зустрів Симона і назвав його Петром — назвав його новим ім’ям, зробив його новим і залишив таким, яким той був».
Навернення — це, власне, так і є: ти покликаний до нового імені та нового життя, залишаючись тим, хто ти. І з цієї миті починається повністю людський виклик, оскільки немає чарівної палички, яка тебе перемінює: ти залишаєшся точнісінько таким, яким був, але закохуєшся у Христа, а твоє життя стає намаганням жити згідно з цією любов’ю. Ти залишаєшся зі своїм гріхом і своєю малістю, але ти збагачений надією, що завдяки молитві можеш безстрашно йти в новому напрямку.
Це навернення привело мене до того, що я покинув театр, отруєний поверховістю й дріб’язковістю, аж доки дуже дорогий друг із Равенни не сказав, що я насправді маю туди повернутися і в межах мистецької діяльності повинен працювати з новим даром, який ношу в собі. Отак 12 років тому розпочалась моя історія з театром, який був гарний, приємний, цікавий, комічний, але і глибокий, і почав я з вистави про святого Петра.
Потім я мав те щастя, що Комісія з підготовки до Ювілею Милосердя довідалась про мою працю й попросила мене зробити виставу на Ювілейний рік, на тему Милосердя. Після короткого навчання й розпізнання я усвідомив, що св.Йосиф був одним із найбільш милосердних, терпеливих і гостинних людей, і присвятив цю програму йому.
Отож, скажу так, св.Петро і св.Йосиф — це мої бойові коні. У планах маю три нові виклики: св.Августин, Ґварескі (автор «Дона Комілло») і св.Филип Нері. Моя дорога — усміхатися, а дехто ставив мені в докір останніми роками брак поваги, оскільки я говорю про Ісуса, також і з перспективи сміху. Я на ці застереження відповідаю, що якщо ми насправді подумаємо про 12 нормальних людей, таких як ми, які зустрічають Ісуса, — не було би дивним уявити, що вони сміються, рухаються, скачуть… Дон Джуссані сказав: «Беручи до уваги те, чого ти навчився і що знайшов, — ти не можеш собі дозволити сумувати».
Ті, хто має сильну віру, розуміють величезну цінність безтурботності; ті, в кого віра покутна, сповнена болю, а не прощення, — сприймають усмішку як щось легковажне. Але ми — діти Бога, який нескорий до гніву і багатий прощенням, отож нашою молитвою є «Отче наш». У цій молитві є все, що стосується нас і мене, оскільки є Отець, який із величезним співчуттям дав мені чимало життєвого досвіду. Ті, які люблять себе, переймаються собою.
Разом зі своїми учнями в школі я стараюся так представити бачення, що походить від Бога, й кажу їм, що я повинен бути не приємним учителем, а корисним. Я не мушу бути друганом ані просто приятелем, я маю бути опікуном і тягарем. Вони трохи мають клопоти з розумінням цього, але коли я зустрічаю їх на знімальному майданчику поза школою — вони завжди кажуть: «Професоре, тепер я розумію!» Я зворушений, коли так відбувається, тож аби залагодити напруження моменту, відповідаю словами св.Августина: «Пізно я полюбив тебе…» Маю на увазі те, що Бог як Батько ні від чого нас не позбавляє, а ті, хто навернувся так, як я, живуть не в магічній кулі, в якій усе на своїх місцях. Втома це надалі втома, навіть біль. Ми ні від чого не вбережені, але Бог ні від чого не вберіг і свого Сина; тож чого ми би мали наполягати у своїх проханнях, так ніби то був обов’язок Бога — щось нам полегшити?
Для мене, з моєю схильністю говорити забагато, тяжко сформулювати весь той досвід, про який я оповів, в одному слові. Я про це думав і вважаю, що відповідне слово — це слухняність. Мені траплялося брати участь у духовних вправах, і я навіть трохи нудився, і дратували мене всілякі мовчазні й поступливі (бо я завжди був бунтівником!) І саме там я розпочав свою подорож слухняності, коли мене вразило, як нам представлена слухняність Марії.
Відповідно до цієї думки, вся моя театральна подорож також має в основі цю тему: святий Петро був хлоп перекірливий, затятий. Я походжу з півдня Італії і зустрів чимало таких, як він, рибалок. Він був невдоволений, готовий діяти, а відколи зустріч Ісуса — його постійно просили бути слухняним! Петру тяжко було таким бути. Святий Йоан Павло ІІ сказав: Бог зробив так, що Ісус вибрав Петра на першого Апостола, беручи найгіршого в Капернаумі, щоб дати всім чіткий сигнал і показати, що святість — для всіх. Якщо святий Петро це зробив, то й ми можемо це зробити.
Святий Петро приходить, щоби підкоритися Ісусові, з усією слухняністю тих трьох «так», на які він відповідає: «Чи ти Мене любиш?…» Наступне надзвичайно смиренне «так» — це те, яке каже св.Йосиф. Усі знають «так» Марії, але небагато хто знає «так» Йосифа, яким є «так» щоденного життя, і він його промовляв усі роки спокійного життя з Марією та Ісусом. Його «так» — для всіх, хто прокидається щоранку й відкривається на життя, молитву, покликання і працю.
Переклад CREDO
фінансово.
Щиро дякуємо!
