Скільки ж то разів я собі клявся: «від завтра вставатиму раніше», «буду слухати, що жінка каже», «все, починаю складати список справ для виконання» — вже не кажучи про здоровий спосіб життя і частішу молитву?…
Всі ці мої постанови (а також щоденні поразки, які йшли крок у крок за ними) я міг би пронизати звучним приспівом: «І чому ж це мені не вдається? Адже “хотіти — це могти”?»
Певна річ, було, що я за три місяці скинув кільканадцять кілограмів. Успіх, куплений за зречення. Ну хіба що хтось сильно любить воду. Мінімум 5 літрів щодня і без картоплі на вечерю… Це вдалося. Фотографії з дня шлюбу та пошлюбної подорожі винагородили мене за все. Я тепер можу їх переглядати, аби мило позгадувати прекрасні знежирені часи. «Хотіти це могти» — це, однак, текст, який (скільки пам’ятаю) дуже для мене болісний. Надто багато чого в житті мені «не вдалося», аби я міг на нього покладатися. Чи це достатня причина, щоб у ньому зневіритися?
Не очікувати
Для тих, кого Бог підніс із болота гріхів, привернув до себе, повернув дитинство, є чимсь очевидним, що без Нього це не було би можливим. Доки я тримався переконання, що проживу своє життя власними силами, доти не допускав до себе благодаті. Однак відколи я сказав: «запрошую, увійди і дій», усе в своєму житті я розцінюю як дар. Звісно, не йдеться про те, щоб не чекати нічого від себе самого, або нічого не робити, бо манна так чи інакше спадатиме з неба. Гадаю, в цій поставі йдеться насамперед про вдячність.
Я не очікую, що моя дружина нарешті буде така, як мої уявлення про неї, тільки постійно дякую за те, що з тим, що вона має (не завжди для мене приємне), вона — моя найкраща допомога у науці любові. Я не очікую, що від завтрашнього дня я чудесним чином почну вставати раніше, аби встигнути промолити день і його справи (хоча це залишається моїм великим прагненням), але дякую, що моє життя соні, може, рятує мене від буденності з «ароматом пихи» від моєї гаданої досконалості. Також я не очікую, що раптово повернуся до життя здорового, по вінця наповненого спортивною активністю, і виглядатиму скульптурно, як з обкладинки глянцевого журналу. Але я дякую Богові за всіх тих, хто показує мені своїм життям, що наспіх вигадувані мною відмовки — це тільки… відмовки.
Не копатися у минулому
Як очікування вириваються у постійно непевне майбутнє і здатні згасити пломінчик віри, так наполегливе повертання до того, що було, на що не маємо впливу, зазвичай стає матеріалом для бетонування нашого розвитку. Досвід показує, що жити минулим — одна з найтовщих колод, які лиш можуть трапитися під ноги, коли йдеш до принципової переміни. Наслідки тяжких для людини подій потребують часу (і не раз — зовнішньої допомоги) саме для того, аби на емоційній площині раз і назавжди з ними впоратися. І знову ж, ідеться не про те, щоб придушувати почуття, а щоби в них увійти, відчути себе — і жити далі. Коли б ми як люди не були на це здатні, то, імовірно, я б і надалі, хоч минуло 20 років, проплакував своєї ночі через перше невдале кохання.
Не порівнювати себе з іншими
Це не особливо велике відкриття, але завжди знайдеться хтось, хто виглядає краще, має кращий дім, новіший автомобіль, чиїх фінансів вистачає на закордонні відпочинки. Уже не кажучи про всіх тих, хто, «на відміну від нас», мають кохання цілого свого життя близько біля себе, і діти в них гарні. І так далі… Порівнювати себе з іншими — це хвороба, яка отруює нас токсинами низької самооцінки, браку самоприйняття і відкидання навіть найменших проявів особистісного розвитку. Я цього зазнав. З перспективи часу дивлюся на ці, в моєму тодішньому розумінні, «оскароносні ролі» як на вінегрет-підробку із телепрограм. Сьогодні я знаю, що можу і чого не можу, а якщо вже можу, то дуже хочу бути істинною версією себе самого. Інших рецептів для щасливого життя я не знайшов.
«Чому мені не вдається?…»
«А коли перестав Він навчати, промовив до Симона: Попливи на глибінь, і закиньте на полов свій невід. А Симон сказав Йому в відповідь: Наставнику, цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, та за словом Твоїм укину невода. А зробивши оце, вони безліч риби набрали і їхній невід почав прориватись…» (Лк 5, 4‑6).
Може, в тебе немає роботи, на рахунку порожньо, хтось тебе зрадив, покинув, давно не провідував, не сказав доброго слова. В тебе немає друзів, ти не любиш своїх домашніх, страждаєш, маєш депресію, не маєш сил, не можеш дати ради своєму життю. Ісус хоче тобі сьогодні сказати: попливи на глибінь. Для Мене немає нічого неможливого.
Все, чого я хотів (вставати раніше, поводитися правильніше, молитися більше, працювати старанніше…) закінчувалося одним — зітханням: «Чому ж мені це не вдається?» Однак я цього не роблю, відколи знаю, що в човні мого життя пливе Той, Хто має міць. Хто діє – я глибоко в це вірю — під час моєї немочі. Хто чекає на моє щоденне «запрошую, увійди і дій».
фінансово.
Щиро дякуємо!
