Роздуми

Розарій. Скорботні таємниці. Роздуми о. Аморта

27 Жовтня 2020, 15:10 6690

Споглядаємо таємницю страждання Божого Сина — Скорботні таємниці.

Розарій допомагає нам краще зрозуміти Ісуса.

Перша Скорботна таємниця: Молитва в Гетсиманському саду

Після Останньої вечері Ісус пішов до Гетсиманського саду. Дорога була короткою, але достатньою для того, щоб Ісус внутрішньо змінився — Його огорнули страх і пригнічення. Він сказав: «Душа моя вся смутиться аж до смерті. Залишіться тут і чувайте!» (Мк 14,34). Потім Він припав обличчям до землі й довго молився: «Авва-Отче, Тобі все можливе: віддали від мене цю чашу!… Та не що Я хочу, але що Ти…» (Мк 14,36).

Дивлячись на це Слово, варто розглянути, чого Ісус нас навчає щодо молитви. По-перше: молитися за матеріальні потреби (здоров’я, роботу, почуття) — правильно; але хто затримується лише на цьому, той не молиться, а тільки просить. Молитва — це щось інше. Першим кроком має бути адорація великого і святого Господа. Другим — подяка Йому за те, хто ми і що маємо, бо це — Його дар і в цьому немає жодної нашої заслуги. Третім — прохання простити наші недосконалості. І лише наприкінці можемо просити у Бога те, чого потребуємо.

По-друге: молитва Ісуса — коротка, але палка — вчить нас, що розмові з Богом треба присвячувати час і що її треба повторювати. Це — не увімкнути світло: замало просто натиснути вимикач.

По-третє: Ісус учить нас, що молитва має закінчитися цілковитим підпорядкуванням Божій волі. Ми ніколи не знаємо, що для нас найкраще. Коли Ісус повернувся, то застав трьох апостолів сплячими. Він звернувся до Петра, який недавно запевняв, що готовий померти за Нього: «Симоне, ти спиш? Однієї години не зміг попильнувати? Пильнуйте й моліться, щоб не впасти в спокусу, бадьорий бо дух, але немічне тіло!» (Мк 14,38). Який прекрасний урок! Диявол постійно нас спокушає, і якщо не будемо чувати — можемо піддатися спокусі, впасти. Щоб цього уникнути, треба молитися.

 

Друга Скорботна таємниця: Бичування Ісуса

Римське бичування було жахливим. Це не було, як у євреїв: сорок ударів, які часто обмежувалися тридцятьма дев’ятьма, щоб бути впевненими, що не порушуються приписи. Римське бичування не обмежувало кількості ударів і для нього використовували батоги, які розривали шкіру. Покарання відбувалося до повного виснаження засудженого. Ісусові (на що вказує Туринська плащаниця) було завдано сто двадцять ударів.

Виданий Пилатом наказ про бичування виконали негайно. Солдати відвели Ісуса на подвір’я і знущалися з Нього. Роздягли Його, зв’язали Йому руки і прив’язали до спеціальної колони так, щоб тіло засудженого було зігнуте для ударів. Солдати, які Його бичували, мінялися парами, щоб бити засудженого, поки не побачать, що він майже непритомний.

Що думав тоді Ісус? Може повторював: «Отче, нехай станеться Твоя воля»? Може, Він згадав вірш із псалма: «А я черв’як, а не чоловік» (Пс 22,7)? Напевно Він почувався як річ у руках того, хто Його ненавидить, хоча навіть не знає Його. Бувало, що після бичування людина за кілька днів помирала від інфекції або інших ускладнень. Тіло Ісуса, коли Його змусили встати, виглядало страшно, вкрите кривавими ранами. Вояки виконали наказ Пилата, але не вдовольнили своєї ненависті до засудженого, тому приготували для Нього ще щось.

 

Третя Скорботна таємниця: Коронування терновим вінком

Усе вказує на те, що царський титул Ісуса не давав Пилату, Іроду і воякам спокою. Вони навіть на хресті написали: «Ісус Назарянин, цар юдейський» (Йн 19,19). Вояки вирішили зробити Ісуса царем по-своєму. Вони заохочували до участі у виставі весь свій підрозділ. Ісус зрозумів, що має стати героєм жорстокого видовища, в якому візьмуть участь багато глядачів.

Його неважко було вбрати як царя. Червоні шати імітували царську мантію; тростина, вкладена в праву руку, — скіпетр, а табурет виконував функцію трону. І нарешті — найважливіший царський атрибут: уміло сплетена з терну корона, яку наділи на голову Ісуса так, щоб шипи, пробивши шкіру, утримували цей знак влади на голові.

Тоді розпочалося видовище. Вояки почувалися акторами. Імітуючи «салют», який віддають імператору, вони падали навколішки і знущалися з Ісуса, вигукуючи: «Радуйся, царю юдейський!» (Йн 19,3). А потім били Його ногами, давали ляпасів, видирали бороду, витягали тростину з руки і били нею Його по голові, коронованій терновим вінцем. Ці знущання тривали так довго, аж цілий підрозділ зміг насолодитися Його стражданнями. Важко уявити, в якому стані Ісуса знову привели до Пилата і показали людям.

 

Четверта Скорботна таємниця: Ісус несе хрест

Дорога Ісуса на Голгофу була недовгою, але болісною і принизливою з огляду на фізичний стан Ісуса після того, що Він пережив. Хрест складався з двох балок. Перша, висока і масивна, називалася astile, тобто кіл або палиця; її вкопували в землю як застереження людям зі злими намірами. Другу, поперечну балку, яка називалася patibulum, мав нести засуджений. Не надто важка для чоловіка в повноті сил, вона ставала непосильною ношею після тортур.

Для Ісуса мало було великим приниженням показатися перед натовпом у такому вигляді: зі спотвореним обличчям, яке майже неможливо було впізнати, з безсилим тілом, яке спотикається і згинається під тягарем дерев’яної балки.

Вояки, побачивши, як повільно рухається ця сумна процесія, змусили чоловіка, що повертався з поля, Симона з Киринеї, допомогти Ісусові нести хрест. Безсумнівно, киринеянин хотів цього уникнути і шкодував, що пішов цією дорогою. Але життя часом приносить несподіванки: саме через цю випадкову подію Симона запам’ятали.

Група побожних жінок, які супроводжували Ісуса на дорозі з Галілеї до Юдеї, також вислухала численні образи, зокрема від членів Синедріону. Вони плакали, дивлячись на страждання Ісуса; Він же звернувся до них з великим повчанням, останнім перед смертю. Часто цим словам не приділяють значної уваги, але дарма: «Не плачте наді Мною; плачте радше над своїми дітьми!»

Бачимо, що Ісус за кілька хвилин до страшного розп’яття не переймався власною ситуацією, а турбувався про людські душі. Так Він показує усім нам, про що ми маємо турбуватися щодня: щоб жити в Божій благодаті. Ми знаємо, що кожен із нас може померти будь-якої миті. Ось чому Ісус нас закликає: «Чувайте, отже; не знаєте бо ні дня, ні години» (Мт 25,13). Ця щоденна турбота про людей значно важливіша за всі інші.

 

П’ята Скорботна таємниця: Розп’яття і смерть Ісуса на хресті

Йоан під хрестом представляє усіх людей. «Узяв Її до себе» як учень Ісуса, який зараз, коли звершується таємниця Хреста, показує весь свій радикалізм. Учні потребують різних речей: хліба життя, участі в Божому житті, а також — Матері, такої, як Марія.

Ми — свідки останнього вчинку Ісуса, а також адресати Його останнього дару: Він проголошує Марію матір’ю кожного з нас. Це материнство — найреальніше і має за мету привести нас до Неба, тобто до вічного спасіння. Ми потребуємо Матері, щоб народитися для Неба.

Роздумуючи над цією таємницею, з кожним «Радуйся, Маріє» поміркуймо над словами, які Ісус сказав на хресті:

«Отче, відпусти їм, не знають бо, що роблять» (Лк 23,34). Ісус не тільки пробачає своїм катам, а й шукає для них виправдання. Щоб ми завжди могли так пробачати!

«Сьогодні будеш зі мною в раї» (Лк 23,43). Ці слова, звернені до «доброго розбійника», дивують. Він визнає свої провини, свідчить про невинність Ісуса, проголошує свою віру в те, що Він — цар і просить Його: «Згадай мене, коли прийдеш в своє царство» (Лк 23,42). Неважко впізнати Ісуса, коли Він робить чудеса. Але визнати це, коли ти — нещасний злочинець, що помирає поруч, —  для цього справді потрібна велика віра!

«Ось син Твій», «Ось Мати твоя» (Йн 19, 26.27). Марія, втративши Сина, не перестала бути матір’ю. Її материнство поширилося на всіх людей. Ісус довірив своїй Матері місію, яку Вона виконуватиме віками. А нам показав співпомічницю, до якої ми можемо звертатися. Ісус визнав, що потребує Марії, щоби прийняти людське тіло і стати людиною, а також, що Марія буде нам потрібна, щоб ми могли народитися для Неба. Отже, Марія іде за нами, щоби підтримати кожного з нас у земному паломництві.

Боже мій, Боже мій, чому мене покинув?» (Мт 27,46). Це крик не розпачу, а глибокого смутку. Це прояв людської природи Ісуса, який почувається покинутим Богом.

«Прагну» (Йн 19,28). Тортури, а також втрата значної кількості крові викликали нестерпну спрагу. Ісус, мабуть, думав: «Мій рот сухий, а язик приклеївся до піднебіння».

«Отче, у Твої руки віддаю мого духа!» (Лк 23,46). Це останні слова Ісуса, які Він вимовив у мить великої духовної гіркоти, але також у цілковитому й довірливому залишенні. Він прийшов на землю, посланий Отцем, а зараз покидає землю, щоб повернутися до Нього. Усе життя Ісус підкреслював свою цілковиту залежність від Отця в усьому, що робив і казав. Тепер нарешті має до Нього повернутися.

Переклад CREDO за: Ґабріель Аморт, Stacja7

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com z-lib books