Обітниця Євхаристії викликала одну з найбільших криз у житті Христа. Обітниця віддати своє Тіло і Кров, Душу і Божество за людські душі зробила так, що Він втратив чимало з того, що здобув перед тим.
Доти Його підтримували майже всі: натовпи — тобто простолюд, еліта — тобто інтелектуали і духовні провідники, і, нарешті, Його апостоли. Але ця висока духовна наука їх переросла. Заповідь Євхаристії здійснила відкритий розкол у гроні Його сповідників. Нічого дивного, що існує такий поділ поміж різними гілками християнства, якщо кожна людина сама вирішує, чи хоче прийняти шматочок правди Христової, чи всю її цілком. Наш Господь особисто за це відповідальний; Він попросив про віру, яка переростає більшість людей. Якби ж тільки Він був трохи толерантнішим, якби Він тільки дозволив, щоб Його слова сприймались як риторичні фігури, якби тільки Він був менш категоричним, — імовірно, мав би набагато більшу популярність.
Але Він шокував усіх своїх прихильників. Голгота мала стати відкритою війною, яку Йому оголосили; то був початок холодної війни. Голгота мала стати фізичним розіп’яттям; це було суспільне розпинання.
Він втратив підтримку натовпів,
викликав схизму серед своїх учнів,
ослабив навіть групу своїх апостолів.
Він втратив підтримку простолюду: натовп, загалом беручи, був зацікавлений виключно чудесами й почуттям безпеки. Коли Він помножив хліби і рибу — захопив їхні очі. Коли заповнив їхні шлунки — заспокоїв їхнє почуття соціальної справедливості. Саме такого царя вони хотіли, Хлібного Царя. «Що ж іще може зробити релігія для людини, окрім того щоб гарантувати їй соціальну безпеку?» — здається, запитували вони. Натовпи пробували примусити Його стати царем. Сатана цього хотів! Повні шлунки, камені, обернені за хліб, і обітниця добробуту — так закінчується життя більшості смертних.
Але наш Спаситель не бажав царства, будованого на економіці мас. Зробити Його Царем — це було завдання Його Отця, а не натовпу. Його Царство мало бути царством сердець і душ, а не царством органів травлення. Тому Євангеліє каже нам, що Він відійшов самотньо в гори, щоб утекти від їхньої латунної корони і цинкового меча.
Як небагато відділяло натовпи від спасіння! Вони прагнули життя, а Він прагнув дати їм Життя. Відмінність полягала в інтерпретації слова «життя». Хіба справою Христа було здобувати прихильників завдяки вишуканим соціальним програмам? Це ж одна з форм життя. Чи метою було Христа втратити всіх, хто думає про свої шлунки, як ціни за набуття тих нечисленних, хто прийме віру і кому буде дано Хліб і Вино Життя? Від того дня Христос уже ніколи не захоплював натовпи; через двадцять місяців вони вже кричали «Розіпни Його!», коли Пілат сказав «ось ваш цар». Христос неспроможний утримати біля себе всіх; то Його провина; Він занадто Божественний, занадто зайнятий душами, занадто духовний для більшості людей.
Того дня Він утратив також підтримку другої групи, а саме —еліт, тобто інтелектуальних і релігійних лідерів. Вони охоче приймали Його як лагідного, делікатного реформатора, який не загасить гнотика, що тліє маленьким вогником; однак коли вони почули, що Він має віддати власне життя способом інтимнішим, ніж той, яким мати дає життя немовляті при своїх грудях, — це для них виявилося занадто. Тому Євангеліє нам каже:
«Почувши це, багато з-поміж Його учнів говорили: жорстока це мова! Хто може її слухати?» (Йн 6,60)
«Від того часу численні з-поміж Його учнів відступилися від Нього й більше з Ним не ходили» (Йн 6,66).
Наш Спаситель напевно би ніколи не дозволив їм відійти, якби вони не зрозуміли, ЩО Він їм сказав, а саме — що Він дасть нам своє власне життя і зробить його нашим життям. Оскільки, однак, вони саме це зрозуміли, то не були спроможні це «переварити». А Він дозволив їм відійти. Коли відходили, сказав до них:
«Чи вводить вас теє у спокусу? А коли побачите, як Син Чоловічий зноситиметься туди, де був спочатку, — що тоді?» (Йн 6, 61в-62).
Звісно, Він випробовував їхню віру. Хіба ж люди не мають розуму? У що, на Його думку, вони мали увірувати? Бо Він був Бог? Що кожне слово, яке промовив, було абсолютною Істиною? Що Він зумів дати зголоднілим душам саме те Боже життя, яке вони бачили перед собою? А може, краще забути про Хліб Життя і назвати його мовним образом? Тож наш Господь дивився, як вони відходили й ніколи вже не поверталися. Певної миті вони мали почати підбурювати народ проти Нього, оскільки — попри те, що не всі відійшли з одного й того самого приводу, — всі були згідні щодо того, що мають Його позбутися.
Христос утратив як кукіль, так і зерно, коли говорив про себе як про Хліб Життя. Але до цього додався розкол, який завдав Йому болю, найбільшого з усіх: болю до такої міри великого, що за тисячу років до того він був пророкований як щось, що мало стати тортурами Його душі: втрата Юди. Багато хто замислюється, чому Юда відвернувся від Господа; гадають, що це сталося допіру під кінець Його життя і що провиною цього була Юдина хтивість до грошей. Факт, що ним керувала жадібність; але Євангеліє переказує нам дивовижну історію про те, що Юда порвав із нашим Господом у день, коли Він заявив, що віддасть своє Тіло за життя світу. В середині цієї довгої історії про Тіло і Кров Христові Євангеліє нам каже, що наш Господь знав, хто Його зрадить. Повідомляючи Юді, що Він про це знає, Христос сказав:
«Хіба Я не вибрав вас дванадцятьох? Та один же з вас – диявол!» (див.Йн 6,70-71).
Коли Юда почув обітницю про Небесний Хліб, у ньому виникла тріщина; а коли Євхаристія була дана в ніч Останньої вечері, Юда відкрито звільнився від Христового впливу і зрадив Його.
Відтоді наш Господь ходив по землі майже самотній. Тільки 12 чоловік очікували на Його Духа в день П’ятдесятниці. Він втратив усі три категорії послідовників: бачив, як від Нього відходять натовпи, бачив, як відступають еліти, і як Юда готується до того, щоб Його зрадити. Тому наш Господь звернувся до того, кого так міцно пов’язав із собою, людини, чиє ім’я змінив із Симона на Петра-Скелю, і сказав до нього:
«Невже й ви бажаєте відступитися? — Але озвався до Нього Симон Петро: Господи, а до кого ж іще йти нам? Це ж у Тебе — слова життя вічного. Ми й увірували, і спізнали, що Ти — Божий Святий» (Йн 6, 67-69).
Але в Серці Христа вже був відтиснутий Хрест. Один із Його дванадцятки був зрадником. Еліта, яка розділилася між собою, тепер мала об’єднатися проти Нього. А п’ять тисяч, які торкалися Його долонь, не хотіли торкнутися Його Серця. Наближалася «Його година», а проти Нього почали збиратися сили.
Архієпископ Фултон Дж. Шін
Джерело: „The Life of Christ”, 1958
фінансово.
Щиро дякуємо!
