«Не встигну, не впораюся… Боже, дай мені сили!»

Різдвяні свята асоціювалися в мене з цими «не встигну!», «не впораємося», «ще це і це». І з такою втомою, що коли сідаєш до вечері, то краще б ті свята вже минули…

Возрадувалось у Господі моє серце…
Поламаний лук сильних,
а слабосилі підперезалися міццю…

(1 Сам 2, 1-8)

Боже, дай мені терпеливості!

Мама. Однією рукою домиває останнє вікно. Дугою замочує чорні цяточки маку. Третьою виймає з шафи накрохмалену скатертину. Четвертою прасує нам святкові сукенки. П’ятою пече ще один сирник, який потім запакує іншим «на винос». А шостою сама поливає ялинку, бо вже просила про це 32 рази і ніхто цього не зробив.

І хоча у мами лише дві руки, — мені, малій, яка втікає їй з-під ніг, здається, що вона має їх принаймні 24. Ми з братами трохи їй «допомагаємо». А радше, створюємо чергові клопоти. Але найчастіше — коли мама не бачить — поїдаємо все, що батьки купили «на свята».

Однак найсильніша з цих святкових згадок — це повна хата маминих зітхань: «Боже, дай мені сили! Боже, дай мені терпеливості!»

Сьогодні я знаю, що Ти насправді даєш сили. Даєш сили знову братися за ганчірку, знову відповідати на запитання, на що людських сил уже немає.

Підіймаєш із пороху сумнівів та безсилля, коли ніхто не бачить, не цінує або ниє, що «недобре, негарне, мало бути інакше». Ти — бачиш.

Ідеться лише про любов

Різдвяні свята асоціювалися в мене з цими «не встигну!», «не впораємося», «ще це і це». І з такою втомою, що коли сідаєш до вечері, то краще б ті свята вже минули.

Я дивувалася: чому? Для чого? Мамо, пригальмуй. Мамо, відпусти. Сядь.

Коли я виросту, то буду іншою.

А вона? Вона через роки сміялася крадькома, коли я перед першим приїздом мого майбутнього чоловіка мила в кімнаті килим, крохмалила постіль і бігала по дому з криками «не встигну», «не впораюся». І була точно така сама, як вона.

Сьогодні я вже розумію, що в тому «Боже, дай мені сили! Дай мені терпеливості!» ідеться лише про любов.

Переклад CREDO за: Домініка Ціха, Aleteia