Свідчення

Воля Божа

07 Січня 2021, 10:49 2166 Оленка Лаущенко

Він міг повторити долю своїх друзів — потрапити до в’язниці чи померти молодим. Але його доля склалась інакше: він став наставником української громади у Венеції.

— В ім’я Отця і Cина і Святого Духа…

— Амінь-камінь, — на кожен поклін своєї бабусі перед іконою маленький Олексій б’є кулаком по столу і злодійкувато всміхається: — Кому ви молитеся? Ніякого Бога немає.

— Не кажи так, — жінка далі заглиблюється у молитву і не зважає на слова онука.

— От люди в космос недавно літали, а чомусь Бога ніякого не бачили, — хлопчик не вгамовується, сміється і хитро позирає на домашні ікони.

Олексій був звичайним учнем радянської школи, яка формувала зручну для партійної системи людину. На уроках він із захопленням слухав про Юрія Гагаріна. Вчителі розповідали, що той першим у світі наважився вийти за межі Землі і цілих 108 хвилин був у космосі. За цей час, казали, ніякого Бога так і не знайшов.

Бабуся ж проводила вечори у молитві. Подовгу стояла перед іконами і просила у Творця опіки для Олексія та його сестри, сповнення Його волі в їхньому житті. Намагалася навчити онуків «Отченашу», розповідала біблійні історії. Тим часом діти чекали урочистої церемонії вступу в жовтенята, мріяли про піонерські галстуки та комсомольські квитки.

Після школи настав час іти до війська. На призовний пункт Олексію треба було з’явитися за кілька днів до Нового року. Дорогою зринула випадкова думка: «Боже, хоча би на свято побути вдома». Пощастило — початок призову перенесли на 2 січня. Новий рік святкував разом із сім’єю, а поки знову йшов до військкомату, думав: «Боже, ну хоч ще б на Святий вечір вдома залишитися». Не вірив у містерію Різдва, але на свято за одним столом збиралася уся родина. Часу, коли рідні разом, не хотів втрачати. Знову пощастило — сказали прийти аж 14 січня.

На Коляду Олексій залишився вдома. Цього разу все ж довелося піти до церкви. Сприйняв це як своєрідний бартер: Бог дав, треба би Йому віддячити. Хоча який там Бог, усе це просто щасливий збіг, думав він. У церкві хлопця, як і інших юнаків, обв’язали рушниками, на святковій Літургії змусили тримати хреста. Довелося весь час стояти на одному місці. Молитву на тій Службі Божій пам’ятає донині: «Господи, ну коли це все закінчиться?» Першим утік із церкви, одразу після останніх слів отця.

 

Венеція. Фасад храму Пресвятого Імені Ісуса — осередку українців греко-католиків у Венеції. Фото: Вікіпедія

 

Безсилля

Служити в армії Олексію довелося два роки. Усе ніби складалося якнайкраще — залишився у рідному Івано-Франківську. Натомість ще ніколи не почувався таким безсилим: у війську всі були самітниками, дбали виключно про власний комфорт. У суперечках — ніхто й не думав заступатися за слабших. Найнижчою категорію у війську вважалися «духи», вони не мали жодних прав, образити духів могли усі. Перехід до наступного рангу — «черпаків» — відбувався жорстоко: «духів» били залізним ременем із радянською зіркою, серпом і молотом. На завершення хтось зі старших мав розписатися на ремені. Цей підпис свідчив про переведення з найнижчої касти у вищу. Дехто від таких ударів лежав у лікарні тижнями. Особливо пишалися старші хлопці тоді, коли вдавалося вдарити когось, поки той спав.

Одного разу уві сні Олексій побачив, як вибухає бомба. «Прокидаюся — це удар у ніс. Повертаю голову до подушки, а вона чорна від кров», — згадує він про ті роки.

Деякі солдати не витримували наруги і спеціально ламали собі ноги. Вони навіть вискакували з вікон горішніх поверхів, щоб не залишатися в казармі, а провести кілька днів у лікарні.

Ще довго після повернення Олексію снилися жахи армії. Натомість у країні все змінилося. 1991 року Радянський Союз розпався, Україна стала незалежною. Хлопець повернувся з армійського життя в «нові часи за новими правилами». Але тут панувала тотальна бідність, магазини світили пусткою, а гроші день у день знецінювалися. Знайти роботу не вдавалося. Не допоміг і радянський диплом технікуму торгівлі, який колись вважався одним із найпрестижніших документів про освіту. Майбутнє стало невизначеним як ніколи раніше. Олексій приєднався до компанії місцевих хлопців. Це не був криміналітет, але побити когось у тій компанії вважалося нормальним. Вибір простий: бути авторитетом чи бути «під» авторитетом — «кльовим». Серед хлопців Олексій був наймолодшим, та тільки там почувався потрібним. Закріпився, бо вмів грати на гітарі. Співав популярних тоді «Наутилус Помпіліус», «Машину времені», «Братів Гадюкіних» чи «Кому вниз»; деякі пісні складав самостійно. Новим друзям це подобалося. Під час таких посиденьок мало хто залишався тверезим. Зазвичай, добре сп’янівши, хлопці забирали у перехожих гроші, билися між собою, розбивали посуд у ресторанах.

— Кожного ранку, коли прокидався після таких вечорів із друзями, я відчував: щось має змінитися. Все ж не розумів, як саме. Оточення було таке саме, моральних сил майже не залишалося, — розповідає Олексій.

Одного разу друзі випадково побили хлопця так, що цілий тиждень він залишався вдома. В один із таких днів, щоб не нудитися, взяв випадкову книжку з полиці. За Божою волею — чи то випадковістю — це був Катехизм Католицької Церкви. З книги запам’ятав лише Божі заповіді. Десять простих правил, які, напевно, змінили би світ на краще. Але хто буде їх дотримуватися?

За тиждень знову повернувся до друзів. Кривдники запропонували «вийти один на один». Мовчки відійшли до місцевого клубу і навіть стали в стійку до бою.

— Я не буду битися. Я дав собі слово, що не вдарю жодної людини, — промовив Олексій і сам здивувався своїм словам.

— Шо? — суперник відмовлявся поступатися.

— Я не битимусь. Я більше не вдарю жодної людини. Я йду до семінарії, — випалив і замовк.

Опонент не почав бійку. Вирішив, що Олексій несповна розуму, і просто пішов.

— Тоді один голос у голові сміявся, бо коли вже не хотів битися, то ж можна було сказати, що живіт болить або що. Думав, наскільки ж треба було злякатися, щоб бовкнути про семінарію. Інший, тихіший голос питав мене: «А чому б і не спробувати?» — розповідає Олексій.

 

Інтер’єр храму Пресвятого Імені Ісуса, Венеція. Фото: Вікіпедія

 

Молися зараз

У вересні 1993 року до Івано-Франківської семінарії вступило близько чотирьох сотень юнаків. Українська Греко-Католицька Церква виходила з підпілля і потребувала молодих cвященників. Ніхто з покоління тих священників не може пояснити, чому, але юнаки готові були присвячувати життя служінню Церкві. Байдуже, що будівлі семінарії фактично не було — навчалися в місцевому клубі, кінотеатрі чи драмтеатрі. Збиралися будь-де, хоч би де сказали лектори. Олексій же йшов до семінарії не за покликом серця — для того, щоб отримати бодай якусь освіту. Майже випадково вступив. Батьки раділи: віряни завжди дбали про священників на парафії, завжди поважали їх. Деякі вважали, що бути церковним служителем на початку 90-х — синонім достатку.

Перші 20 днів семінарії були для Олексія нестерпними. Хоч він і готувався стати священником, усе ж повертався до дворових компаній. Все змінилося 21 вересня. Вдома влаштували родинне свято. Трохи випивши, батько Олексія раптово почав: «Ось мій син вступив до семінарії, але я сам не ходив до церкви і не буду ходити. Ті, хто вірять у Бога, нічим не кращі за інших. Я маю Бога в серці, мені цього достатньо». Ці слова вразили майбутнього священника. Він різко встав і вийшов до іншої кімнати. «А й справді, чим я кращий?» — задумався. Раптом почув голос із радіопрограми: «Бог тебе дуже сильно любить. З усіма твоїми гріхами». Після цих слів у думках Олексія щось перевернулося. Він уперше відчув себе грішником. З дитинства чув про гріх, знав, що багато грішив; але саме грішником почувався тільки тепер. «Він так тебе полюбив, що за твої гріхи помер. Приклич Його ім’я, і ти спасешся», — продовжував голос у радіо. Юнак так і зробив. Упав навколішки і крізь сльози промовив: «Боже, якщо Ти є, зміни моє життя». Так плакав кілька хвилин. Підвівся, витер сльози, підійшов до дзеркала й подумав: «Це хвилинка слабкості. Що може змінитися?»

До ночі одна думка не відступала від Олексія. Він думав про те, що навіть якщо Бог любить, то за що? З тими думками і пішов спати. Посеред ночі почув голос. Не нав’язливий, але наполегливий. «Молися зараз». Олексій ніколи не молився свідомо. З дитинства ледве пам’ятав «Отче наш», трохи «Богородице Діво». Ні, він не буде. «Молися зараз». Голос ні до чого не змушував, пропонував. Олексій встав з ліжка, став навколішки, надумав молитися «Отче наш». Та лиш промовив «Отче» — розплакався.

— Я зустрівся з Ним. Він тут, я — тут. Усе на світі створене для мене. Він має план для мене. Я сказав слово «Тату» і зрозумів реальність цього слова. Мені страшно було визнавати, але тоді я — син Божий.

 

 

«Підеш за Мною»

У навчанні з того дня все змінилося. Ледь не вистрибував з місця, на всі слова священника-лектора ледь не кричав «це правда». З колишніми друзями Олексій перестав спілкуватися. Натомість майже весь вільний час присвячував молитві. Згадує, що бували дні, коли стояв навколішках перед іконами понад шість годин поспіль. Не тому що змушували, — просто тепер, входячи в молитву, забував про чаc. Нерідко після таких молитов мав справжні болючі ґулі на колінах.

Завжди думав про одруження та сім’ю. Все ж Божа воля була іншою. В одній із молитов запитав: «Господи, що можу для Тебе зробити?» Відповідь почув одразу:

— Сину, ціле твоє серце, — відповів голос у голові.

— Але ми так не домовлялися.

Тиждень Олексія не полишала ця думка. Поки в Біблії не знайшов слова: №Хто одружений — серце того поділене». Бог же просив ціле серце. Прийняв це, вирішив залишитися неодруженим священником.

Перебуваючи в семінарії, Олексій почав проповідувати Боже Слово у приватних розмовах. Розповідав одноліткам про Бога. Кілька хлопців пішли до семінарії, дівчата — до монастиря. Заснував маленьку спільноту «Лицарі милосердя», яка за короткий час зросла до 120 учасників. Думав, після священницьких свячень стане її духівником. Але Божа воля була іншою.

Знайшлося місце на подальше навчання в Римі. Отець Олексій не хотів їхати туди. Послухав єпископів, а радше піддався на довгі вмовляння. Не міг не послухати: у Церкві головне — послух. Найбільшим викликом у Римі стала італійська мова.

— Одного разу я зовсім зневірився, що зможу вивчити мову. Треба було захистити великий реферат італійською, а я не міг написати нічого вартісного. Пішов до декана забирати документи. Він мовчки мене вислухав, повів у бібліотеку. Сів і щось пише. Потім підводить голову каже: «Я все напишу, твоє завдання — лише прочитати».

Декан справді допоміг написати весь реферат. Згодом, із підтримкою товаришів, отець Олексій став вивчати мову, звикати до міста. Навіть знайшов парафію, на якій хотів би прислуговувати по закінченню навчання.

 

 

Венеція

Коли, здавалося б, він усе собі облаштував для комфортного життя, отцю подзвонили і сказали їхати до Венеції. У цей час в Італію почали масово з’їжджатися українці. Це був 2000-й рік. У кафедральних храмах усього світу відкривалися Двері Божого Милосердя — прохід, який символізував Божу любов до світу. Центральні двері були в Римі, туди й з’їжджалися паломники. Деякі українці їхали в Італію під приводом паломництва і залишалися там як трудові мігранти.

— Якщо спочатку українська мова в Римі була чимось надзвичайним, то потім усі перестали звертати увагу на рідну мову на вулицях, — розповідає отець Олексій.

Священники стали тими, хто пов’язував співвітчизників з Україною. Щоб достукатися до людей, вони мали їхати до них. А покидати Рим отець не хотів. Не слухав нічого, вибіг на площу Барберіні й прокричав у небо:

— Боже, ну ми ж так не домовлялися. Я маю в Римі друзів, знайомих. Боже, яка Венеція? Я не хочу!

Воля Божа змушувала зробити наступний крок у вірі. Відповідь Бога не забарилася. Голос Бога озвався десь усередині, як завжди твердо: «Ти обіцяв, що підеш за Мною».

Більше не сумнівався. Поїхав. Перший місяць жив у крихітній кімнаті, де був лише стіл і шафа. Згодом отцю Олексію надали простору віллу.

«Там не було меблів. Треба було якось облаштувати домівку. І Бог попровадив так, що знайшлися знайомі, які хотіли викинути ще добрі меблі. Я забрав їх і користувався ними ісі 10 років», — згадує отець Олексій.

У цьому домі він приймав українців. Почав працювати з громадою трудових мігрантів. У людей, які приїжджали в Італію на роботу, було багато проблем: багато хто не мав де жити, потребував грошей, потерпав від зверхнього ставлення італійців, які наймали на роботу. У церкві ж вони почувалися не такими самотніми.

Отець Олексій почав проводити Літургії у храмах Венеції, Падуї, Ліворно. Загалом заснував українські парафії у більш ніж 10 містах Італії. Оскільки був першим священником східного обряду, то на Богослужіння почали приходити всі, хто вважав себе православним: болгари, білоруси, росіяни.

«Одного разу на Великдень у Венеції в храмі зібралося понад дві тисячі людей», — згадує.

А ще в Італії отець Олексій зажив слави «отця з гітарою». Після навернення почав грати релігійних пісень. Згодом у молитві почали приходити власні тексти і музика.

В Україну отець повернувся у 2012 році. Відтоді служить на українських парафіях. Часто приїздить до рідного міста. На жаль, ті, з ким спілкувався до навернення, або відійшли до вічності, або ж не вперше сидять по тюрмах. Священник переконаний: мав би таке ж розбите життя, якби не зустрівся з Богом.

Непідписані фото — зі сторінки Громада УГКЦ у Венеції / Comunità ucraina greco-cattolica di Venezia

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity