Роздуми

Прийняття св. Йосифом обіту целібату

29 Березня 2021, 17:59 2342 о. д-р Ришард Федерчик

До Року св. Йосифа пропонуємо вам роздуми о.Ришарда Федерчика — частини його книжки «Під опікою святого Йосифа».

Розділ І

 

Святий Йосифе, Покровителю нашої чистоти, молись за нас! — цим закликом ми закінчили попередні роздуми.

Святий Йосиф є саме таким нашим покровителем, бо, як було сказано, він зважився на життя в целібаті, щоб ушанувати обіт Марії. Її обіт він зробив своїм обітом. Ми також зауважили, що целібат св.Йосифа був іще важчим, бо дотримуватися його він повинен був поряд із дружиною, з якою перебував під одним дахом. Ми дивилися на його целібат під кутом його особистих труднощів.

Тепер спробуємо поглянути на це його рішення з іншого боку; подивімося на це з зовнішньої сторони — зі сторони людей, суспільства, в якому жив св.Йосиф. Звернімося до двох фрагментів Святого Писання:

«Спадок Господній — діти; плід лона — нагорода.
            Як стріли у руці вояка, так діти віку молодого.
Щасливий чоловік, що ними наповнив сагайдак свій!»
(Пс 127, 3-5)

 

«Після тих днів зачала Єлисавета, його жінка, й таїлася п’ять місяців, кажучи: “Так учинив мені Господь у ці дні, коли зглянувся, щоб зняти мою ганьбу між людьми”».
(Лк 1, 24-25)

 

Ці два фрагменти Святого Письма, вибрані з-поміж великої кількості інших, вказують на дітей як на вираження Божого благословення, а їх відсутність сприймалась як Божа кара. Так говорила не лише Біблія — таким було суспільне відчуття тієї епохи, яке, зрештою, формувала Біблія. Хто не мав дітей, за словами св.Єлизавети, жив у ганьбі.

Зважуючись на целібат, св.Йосиф приймав не лише пов’язані з цим особисті труднощі. Він зважувався на життя в ганьбі, на загальне засудження з боку людей, які вважали відсутність дітей у подружжі Божим покаранням.

Варто пригадати ту мить, коли хтось із вас отримав благодать покликання, чернечого чи священницького, і як ви боролися з цією благодаттю — йти за нею чи ні. У цій боротьбі важливим фактором, який відлякував від прийняття цієї благодаті, є саме целібат і труднощі, пов’язані з ним. Целібат відлякував — хоча ми знали, що в нашій культурі, у середовищі, в якому живемо, целібат приймається; ба більше, він є в пошані у людей, навіть захоплюються, що «він» чи «вона» здобулися на життя у целібаті.

Зовсім інакше було у випадку св.Йосифа. Окрім особистих труднощів, він міг чекати лише на загальний засуд, глузування: «Бог його покарав!» Ніхто би навіть подумати не міг, що це він сам, добровільно вибрав целібат. Святий Йосиф не міг розраховувати на визнання, на підтримку людей. І не тільки сучасників. Можемо зауважити, що всі покоління, включаючи й наше, наче змовилися применшити жертву цієї незвичайної людини.

Факт, що його целібат випливав із власного вибору, — насправді визнаний і загальновідомий; але про Йосифа говорилось як про старця поряд із молоденькою Марією. Цим самим однозначно вказувалося, що старість полегшувала його рішення. Якою розповсюдженою була ця думка, свідчить хоч би щоденник св.Фаустини Ковальської. В описі однієї з її візій є таке речення: «Пастирка. Під час св.Меси Божа присутність проникала мене наскрізь. За мить до консекрації я побачила Матінку і малого Ісусика і старого Дідуся…» (Щоденник, с.10) Дідусь — це св.Йосиф. На щастя, сьогодні цю думку відкидають. У йосифології говориться, що св.Йосиф був радше молодою людиною, коли одружився з Марією. Наведемо кілька з-поміж різних аргументів на користь такого бачення.

Тоді не дуже добре сприймали людей, що жили в самотності. Марія, попри те, що склала обіт целібату, повинна була вийти заміж. Також не був би прийнятий і св.Йосиф, який живе сам. Але чи він хотів жити в самотності й чекати аж до старості, щоб одружитися з Марією? Напевно ні! Як ревний і побожний єврей, він прагнув виконати релігійний обов’язок — створити сім’ю, народити дітей. Адже перш ніж познайомився з Марією, він не складав обіту целібату! Він також не був удівцем: в усій традиції немає жодного слова про його можливе попереднє подружжя. Все вказує на те, що Йосиф був молодою людиною.

На те, що він був молодим чоловіком, вказують усі подальші події з життя Святого Сімейства: втеча до Єгипту, віддаленого на сотні кілометрів, на віслюку. Це вимагало від нього надзвичайної фізичної сили, адже він ішов не сам. Утікав із молодою Матір’ю та новонародженим Дитям. Якби Йосиф був у такій фізичній формі, як це показують деякі ікони, то радше Матір Божа мала б ним опікуватися, а не навпаки.

Це не означає, що св. Фаустина Ковальська, яка говорить про нього як про Дідуся, — обманює. Саме таким вона бачила його у своєму видінні. Ця різниця випливає з факту, що людина розуміє Бога та пов’язані з Ним таємниці доступним їй способом, згідно зі своїми уявленнями та поняттями. Бог, звертаючись до людини, входить у світ її понять лише для того, щоб людина могла Його хоч трохи зрозуміти. Свята Фаустина виросла у світі, де всі вважали Йосифа старцем. Якби Бог у тому видінні показав їй його як молодого чоловіка, вона б його просто не впізнала. Тоді панівним було переконання, що Йосиф був старим, і так було цілі століття, і сьогодні багато людей так думає.

Чому так сталося? Чому багато художників, проповідників зробили з нього старця? Чи для того, щоб применшити героїзм його життя? Мабуть, ні. На мою думку, це применшення стало побічним і непланованим наслідком. Ті, хто показував Йосифа як старця, хотіли представити собі та іншим аргумент, що збереження целібату Йосифа в подружжі з Марією взагалі було можливим. Очевидно, вони вважали, що життя молодого чоловіка поряд із дружиною в целібаті є мало правдоподібним і майже неможливим.

Звідки такий скептицизм? Може, він випливав з їхніх особистих труднощів у цій сфері. Однак, думаю, в такому підході до справи їм допомогла також історія Церкви. В перші століття християнства була знана інституція так званих духовних подружжів. Двоє людей одружувались лише для того, щоби спільно молитися, допомагати одне одному в духовному розвитку. Вони повинні були жити в целібаті і займатися виключно духовними справами. Однак Церква досить швидко заборонила такі подружжя, бо вони з духовних ставали тілесними, від справ духа переходили до справ тіла.

Навчена досвідом двадцяти століть, Мати Церква своїм дітям, які прагнуть жити в целібаті, наказує мешкати самотньо, уникати нагод і т.д., бо, справді, людина в цій сфері — винятково слабка. Як вчить історія, коли двоє молодих людей мешкають разом, це створює спокуси понад їхні сили, навіть якщо вони мають добру волю. Тому, не маючи жодних підстав, спираючись лише на деякі апокрифи, з Йосифа зробили старця. Так намагалися позбавити людей сумнівів, із віку старого Йосифа вчинити гарантію його життя в целібаті поряд із Марією. Однак ми знаємо, що Йосиф був молодим. І те, що було неможливим в житті інших людей, у його житті стало фактом.

Він був вірний своєму обіту аж до смерті.

Коли він згоджувався на цей обіт — не міг розраховувати на розуміння, на підтримку сучасників. Він пішов за внутрішнім голосом Бога всупереч думці людей, всупереч прийнятим звичаям, традиціям.

Цей момент дуже важливий для нас. Бо варто помітити, як багато в нашій поведінці, в наших діях означає думка людей. Що про мене подумають? Що скажуть? Як оцінять? І часом легше нагнути, обійти Боже право, ніж виставити себе на людські судження. Інколи буває так, що нам більше болить несправедлива людська думка про нас, аніж наші гріхи, наша невірність Богу. Зробімо іспит сумління.

Тут мені спадає на думку певне порівняння. В часи св.Йосифа існувала юдейська секта, яку ми нагадуємо своєю перебільшеною залежністю від людської думки, а св.Йосиф є їх запереченням. Це фарисеї. Вони теж, як ми, дуже рахувалися з людською думкою.

«Гадюче поріддя, лицеміри, приховані гроби» — так їх назвав Христос.

На хвилинку придивімося до цієї групи людей, щоб легше було боротися в собі з тим, що маємо спільного з ними. Подивімося на себе в порівнянні з ними і в порівнянні зі св.Йосифом, особливо беручи до уваги його обіт целібату, про який роздумуємо.

Було декілька груп фарисеїв, але їх поєднувало те, як вони дбали про вдавання, турбувалися про зовнішні прояви побожності, цілковито занедбуючи нутро, духовний розвиток. Відрізняються тільки способи реалізації цих загальних припущень. Ці віруючі поділяються на кілька груп.

Фарисеї «Широкі плечі» — підкреслювали свої добрі вчинки, прагнули, щоб усі їх знали, захоплювались ними. Чи я вільний від таких прагнень? Як це приємно, коли про мене скажуть: добрий, побожний, працьовитий! Охоче слухаю це. А коли людина наставляє вуха на такі похвали довго, довго… і, на жаль, не чує їх, — тоді їй прикро, вона має жаль: мене недооцінюють, вони сліпі, нічого не бачать, але ж це я… Чисте фарисейство! Святий Йосиф був вільний від цього. Він не міг розраховувати на похвали сучасників за свій целібат, про який, зрештою, ніхто не знав, а якби навіть знали, то міг отримати тільки загальне осудження.

Фарисеї «Тупальники» — ходили вулицями, голосно човгаючи ногами, щоби звернути на себе увагу. Ніхто з нас так насправді ногами не човгає, бо замість очікуваної пошани міг би опинитись у психіатричній лікарні; але ж скільки в нас є способів показати оточенню те, що ми вважаємо винятково цінним у собі й чого інші якось самі не хочуть помітити ані захоплюватись нами. Якесь уміло поставлене запитання, якесь оповідання трохи про себе, трохи про інших, — це ніби таке невинне, але в підтексті там завжди звучить: дивіться, який я! Святий Йосиф, як знаємо, не шукав визнання людей.

Фарисеї «Примружені» — закривали очі при зустрічі з жінкою, так що не раз вдарялися головою об стіну. Ці удари траплялися їм досить часто; йшлося вочевидь про те, щоб показати, які вони досконалі, як уникають усякої нагоди до гріха.

…Якось відбувався прийом у графському домі; серед гостей було декілька священиків. Один із них попросив, щоб йому дали інше місце за столом, бо його посадили біля молодої дівчини. «Боюся, що в мене будуть спокуси», — голосно повідомив усім. Це прийняли зі зрозумінням, бо вважали його дуже побожним. Але то був класичний «удар головою об стіну». А ми вільні від цього? Подумаймо, чи ми ніколи показово, щоб нас побачили, не відверталися від потенційного джерела спокус?

Святий Йосиф — як він не пасує до такої фарисейської моделі побожності! Важко припустити, щоб, мешкаючи стільки років із Марією, він ніколи не дивився на Неї, що в нього весь час були закриті очі. Зло гніздиться в нас, а не поза нами.

Фарисеї «Похилені» — ходили як втілена покора. «Скільки Вам років, отче?» — питає єпископ. «А скільки Ваше Преосвященство бажає?» — пролунала відповідь. Це приклад такої нашої церковної покори. Звісно, це жарт. Чи у своїй поведінці, особливо перед керівниками, в мене немає такої покори, як у того священика? Якби св.Йосиф мав таку покору перед великими цього світу, він ніколи б не наважився прийняти обіт Марії, щоби вчинити його своїм обітом.

Фарисеї «Рахівники» — завжди дотримувалися Закону, коли щось із цього мали. А що це мені дасть? Що я буду з цього мати? Як люди це оцінять?

Хто з нас скаже, що ніколи так не вчиняв? То можемо бути впевнені, що св.Йосиф так не запитав. Що ж могли йому дати люди за його обіт целібату, за його жертви?

Фарисеї «Докладні» — виконували свої обов’язки для спокою сумління. Це так неприємно, коли сумління докоряє! Тоді людина погано почувається, не має приємного психологічного комфорту. Я добрий. Запитаймо себе: скільки в наших добрих учинках жалю за гріхи, скільки в наших сповідях справжньої любові до Бога, а скільки фарисейської турботи про спокій сумління, турботи про добре внутрішнє самопочуття.

Скільки труду коштував св.Йосифу цей обіт? Яку внутрішню боротьбу він провів, перш ніж його склав? Цього не знаємо. З певністю знаємо, що він склав його не для психічного комфорту, не заради приємних внутрішніх відчуттів.

Гадюче поріддя, лицеміри, гроби непомітні, — так Христос ганив фарисеїв. Так Він і сьогодні громить в нас те, що маємо з ними спільного. Хто ж із нас — пише Бернанос — не має в своїх жилах хоч би краплі тієї зміїної отрути? Ми зауважуємо, що маємо, може, навіть не одну краплю.

Святий Йосиф — це заперечення фарисейства; це простота, покора; це справедливість.

 

Святий Йосифе, покровителю тих, хто бореться з фарисейством, молись за нас! Дай нам силу, щоб ми позбулися всього, що нас поєднує з тими, кого Христос називав гадючим поріддям і лицемірами.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com z-lib books