Україна

Єпископ Широкорадюк на похороні єпископа Пурвінського: «Смерть у Пасхальний період — знак Божого Милосердя»

Czytać po polsku

08 Квітня 2021, 19:59 2663 Ігор Богомолов

 

У Житомирі відбулося прощання з єпископом-сеньйором Яном Пурвінським, який відійшов із цього світу 6 квітня 2021р.

«Протягом десятків років у цьому храмі єпископ Ян збирав вірних, збирав на молитву, на слухання Божого Слова, очолював Пресвяту Євхаристію, був душпастирем багатьох людей із Житомира й не тільки. Сьогодні він знову збирає нас біля Божого вівтаря, знову збирає всю нашу спільноту, щоб нагадати нам про наш шлях, нагадати про скороминущість цього життя, про багато речей, які, можливо, кожному з нас свого часу говорив. І ми з’єднані сьогодні на цьому місці, щоб подякувати Господеві за дар життя єпископа Яна, щоб випрошувати в Господа Його милосердя для владики Яна. Ми на цьому місці зібрані також і для того, щоб показати силу та велич святої Церкви, яка вміла молитися за свого пастиря, єпископа Яна, і тоді, коли він дуже хворів, і сьогодні, коли ми проводжаємо в останню путь і молимося до Божого Милосердя, — і також робимо це разом». Цими словами ординарій Київсько-Житомирської дієцезії єпископ Віталій Кривицький розпочав похоронну Службу за єпископа Яна Пурвінського, що відбулася 8 квітня 2021р. в житомирському соборі св.Софії. У Святій Месі під його проводом взяли участь багато єпископів (також і з УГКЦ та ПЦУ) та священників, і мирян, більшість яких, через карантинні заходи, брали участь у богослужінні, стоячи на площі перед храмом.

 

 

«У світлі Христового Воскресіння ми зібралися, щоби з молитвою Церкви провести до дому Отця нашого єпископа Яна Пурвінського, — сказав у проповіді єпископ-ординарій Одесько-Сімферопольської дієцезії, в минулому — єпископ-помічник Київсько-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк. — У світлі Воскресіння Господнього, тобто — у світлі радості. Ми сумуємо, бо втрачаємо людину молитви, того, хто молився за нас, керував цією дієцезією, був даром для нашої Церкви і особливо — для нашої дієцезії. І тому ми сумуємо. Але розуміємо, що все відбувається у світлі радості Христового Воскресіння, тому що він пішов по нагороду до неба.

 

 

Католицьку Церкву дуже часто звинувачують у надмірному раціоналізмі. Нібито Церква намагається забагато пояснити, щоб людина могла дійти до всього розумом. Зрозуміти питання віри, всі проблеми. Таким власне теологічним, науковим викладом, щоб людина не тільки вірила, але й багато чого розуміла. Але чи справді це так? Чи намагаємось ми до всього дійти тільки розумом? Стоячи біля пустого гробу Спасителя, ми задумуємося і хочемо запитати: чого тут більше? Розуміння, що Христос воскрес із мертвих — і цю подію ми святкуємо вже більше двох тисяч років: чи це розуміння, чи це віра? І розуміємо, що це є віра.

Хоча й розуміння дуже потрібне. Ще Ісус, коли явився учням по дорозі до Емаусу, — чи не сказав Він, що вони “безумні й повільні серцем”, щоб повірити тому, що говорили пророки? І, починаючи від Мойсея, Він тлумачив їм Святе Письмо. Тобто — навчав, щоб вони зрозуміли. А сьогодні у Євангелії ми чуємо, як Ісус каже до своїх учнів: “Чому ви збентежені? Чого сумніви постають у ваших серцях? Подивіться: це Я!” Там мало було розуміти — треба було повірити, що це Ісус, який був розіп’ятий, що Він живе, що Він діє.

Мало того: Ісус просить дати Йому щось їсти. Він хоче довести, показати, що це — Він. І далі говорить: треба було зрозуміти, що “сповнилось усе, написане про Мене”. Тобто ми бачимо, що після свого Воскресіння Ісус Христос вчить і вимагає віри. Потрібне і одне, і друге. Потрібно багато чого зрозуміти, — але потрібна також і віра.

 

 

Ми знаємо, що одна з головних чеснот, про які навчає Католицька Церква, це чеснота віри. Віра, надія і любов — це три головні чесноти, бо знання може бути даром, набутим чи вродженим. Є багато людей, які родяться здібними, розумними. Але віра — це чеснота, яка може бути великим даром, без якої важко бути хорошим християнином. Тому будь-який науковець, будь-який теолог чи великий доктор, якщо не матиме дару віри, буде ніхто. Знання, наука мають бути підкріплені вірою.

Якщо ми уважно подивимось на історію Церкви, то справжній феномен апостолів, пап, єпископів і простих священників як раз був у тому, що вони мали глибоку віру. Феномен віри, який чинив дуже багато чудес в історії Церкви, бо справжні дари віри приносять освячувальну благодать, необхідну для спасіння. Через дар віри виконується те, на що ми надіємось, те чого ми сподіваємось…»

 

 

Владика Станіслав розповів, як у квітні Ювілейного 2000 Року папа Йоан Павло ІІ сказав: «радість Ювілею полягає в тому, що ми отримуємо відпущення гріхів та радість навернення», і від імені Церкви просив пробачення за всі гріхи, скоєні її вірними, та запевнив, що й Церква пробачає усі завдані їй кривди.

«Все те, що ми переживаємо в історії, — продовжив владика, — приклади пап, єпископів, священників: це прояви глибокої віри. Це глибока віра і глибока покора, яку Церква плекає у своїх вірних. Ми маємо ким пишатися. Маємо таких святих, як Йоан Павло ІІ. Це величезні приклади святості, якої досягалося через глибоку покірну віру. Сьогодні ми на похоронах єпископа Яна Пурвінського. Я не випадково згадав Йоана Павла ІІ, тому що Ян Пурвінський був великим шанувальником Святішого Отця, тепер уже святого. Він справді його дуже шанував: читав енцикліки, дуже уважно вивчав усі документи. Він був дуже уважний до всього, що чинив Йоан Павло ІІ, в усьому хотів його наслідувати. І в усіх зустрічах із Йоаном Павлом ІІ можна було зауважити, з якою глибокою повагою ставився до Папи єпископ Ян Пурвінський. Він — ще раз підкреслюю — хотів його наслідувати в усьому. Єпископ Ян теж був єпископом глибокої покірної віри, надзвичайної довіри до Бога. У своїх молитвах він довіряв Церкву Богу. В ситуаціях, коли було важко, здавалось — безнадійно, на початку його єпископства, він умів молитися так, щоб усе довірити Богу. І він бачив плоди такої молитви, сповненої довіри до Бога. А його марійність допомагала йому ще більше довіритися Богу. Ця марійність проявлялась не тільки в написі на гербі: «Spes Nostra», тобто «Наша Надія». Він насправді покладав величезну надію на заступництво Марії. Його молитви, Розарій, який він фактично не випускав із рук, свідчили про те, що він глибоко довіряв Марії і вірив, що Вона підтримає його своїми молитвами. (…) Ця надія супроводжувала його служіння, його керування Церквою».

 

 

«18 років, — говорив далі Його Преосвященство, — я вчився в нього, оскільки 18 років був тут помічником, але вчився, як насправді потрібно довіряти Богу: без емоцій, без якихось особливих переживань. Він робив свою справу і просто так, без емоцій, довіряв усе Господу. Це справді був єпископ величезної довіри Богу».

Єпископ Станіслав підкреслив таку рису померлого владики, як відповідальність, яка «супроводжувала його все життя, починаючи від семінарії». Ян Пурвінський був одним із небагатьох латвійських священників, які, на прохання вірних та за згодою єпископа, поїхали в Україну, тобто — «одним із найкращих, кого послав єпископ». Послав тому, що знав його як дуже відповідального священника. Іншим проявом відповідальності були його проповіді: «він ніколи не виходив до людей непідготовлений».

Його Преосвященство особливо зупинився на тому, як єпископ Ян керував дієцезією, з якими при цьому стикався труднощами: «Йому було важко бути адміністратором. […] Але він насправді керував. Він знав, кого куди перевести, якого священника куди призначити, які були духовні справи, і в цьому він був непоступливий». Як приклад рішень єпископа Яна, що мали вирішальне значення для дієцезії, владика Станіслав назвав передачу храму св.Яна з Дуклі (житомиряни називають його «семінарійним» — Прим. авт.) отцям-францисканцям та рішення заснувати семінарію.

Завершуючи проповідь, владика сказав, що єпископ Ян був завжди готовий до смерті: «Ще в 1995 році, коли я приїхав, він передав мені всі справи, представив усі проблеми. […] Він вже тоді сказав, що готовий померти. Тоді його вдалося підлікувати, він взявся за себе, був дуже послушним пацієнтом, про що свідчать всі лікарі, і Бог благословив йому, що він стільки прожив. Але цей фактор щасливої смерті він дуже добре розумів. Що таке щаслива смерть:  це коли людина добре до неї приготується. Він постійно готувався, постійно, кожної хвилини був готовий відійти. Смерть, брати і сестри, — дуже важливий фактор, і від нашого приготування залежить наш перехід, цей «транзітус». Бо смерть — це перехід до вічності, і яким він буде, залежить від того, як ми до приготуємся.

Коли помирав Йоан Павло ІІ — знову звернуся до його прикладу, — він прошепотів: «Я відчуваю безмірну радість». Так, святі, коли помирають, відчувають величезну радість. Ті, хто приготувався до смерті, відчувають величезну радість. Я впевнений, що наш єпископ Ян Пурвінський теж цю радість відчував. Бо смерть у Пасхальний період — це знак великого Божого Милосердя. В Пасхальний період, у світлі Господнього Воскресіння людина відходить до Господа. Це справді дуже гарний знак. Єпископе Яне, я дякую тобі за твоє служіння, дякую за терпеливість, за твій приклад і за вірність. Вірність Церкві, вірність Богу. Нехай Добрий Бог винагородить тебе за твій приклад, за твоє жертовне служіння і за твою вірність. Христос воскрес!»

 

 

Після звершення Євхаристії ординарій Луцької дієцезії єпископ Віталій Скомаровський зачитав листа співчуття від Папи Франциска. «З вдячністю згадую, — написав Святіший Отець, — його багаторічну пастирську працю: спочатку в улюбленій ним Латвії, а потім в Україні, яка стала для нього другою Батьківщиною. Єпископ Ян став турботливим і люблячим батьком не тільки для вірних Житомира, але також для безлічі християн, які прибували до нього з різних куточків колишнього Радянського Союзу, щоб отримати Божу Благодать у Святих Таїнствах та його мудрі настанови і батьківську розраду. Він виховав не тільки багато священників і богопосвячених осіб, але й цілі покоління віруючих. […] Достойною пам’яті є його смирення й терпеливість у несінні хреста хвороб, яким він був обтяжений протягом багатьох років. “Отець Ян”, як любляче називали його вірні, залишив у їхніх серцях гідне свідчення людяності, доброзичливості, щирості, радості, побожності, відповідальності за Церкву та глибокої довіри до Бога. Нехай Воскреслий Христос, якому світлої пам’яті єпископ Ян посвятив своє життя, прийме його до своєї слави».

 

 

«За святим Апостолом Павлом можемо сказати й про єпископа Яна: боровся доброю борнею, скінчив біг — віру зберіг», — написано в листі виконувача обов’язків Голови Конференції єпископату України митрополита Мечислава Мокшицького. Цей лист зачитав єпископ-помічник Львівської архідієцезії Едвард Кава. — «Тому віримо, що вже приготований йому вінок справедливості. І наше переконання випливає з того, що він виконав своє служіння і не змарнував життя. Можемо засвідчити, що біблійний образ Доброго Пастиря ми бачили у його священницькому та єпископському служінні. Він виконував його в часи переслідування, обравши шлях священства. Чинив це з повним усвідомленням труднощів, які потрібно подолати для збереження віри та спільноти Церкви. У той час треба було багато мужності для того, щоби слідувати своєму покликанню. Він мав велику волю і силу характеру, щоб подолати багато перешкод і стати біля вівтаря Христа, проголошуючи єдину Істину, написану на сторінках Євангелія. Зробив це, коли багато хто насміхався з релігії і бачив у ній лише забобони та непотрібне нікому чаклунство. Але він бачив у релігії шлях до перемоги; він знав, що Воскресіння надійде. […] Коли на початку березня ми святкували тридцяту річницю єпископських свячень у катедрі в Житомирі, я порівняв єпископа Яна з Мойсеєм, перед яким Бог поставив завдання вивести Вибраний народ із дому рабства і привести його до Обіцяної землі. […] Для Київсько-Житомирської дієцезії він був Мойсеєм, який провів Божий народ від рабства комунізму до вільного сповідування віри. Я дуже глибоко вірю, що, подібно до того, як Мойсей із гори Нево побачив красу Обіцяної землі, сьогодні він дивиться на свою дієцезію з Дому Отця, бачить її красу: віру, надію та любов».

 

 

Від імені священиків і вірних-мирян дієцезії слова вдячності померлому єпископу за його багаторічне віддане служіння, за його приклад віри і покори промовив настоятель катедрального собору св.Софії о.Віталій Безшкурий. «Дякуємо, що були батьком», — сказав священник, наголосивши, що єпископ Ян особливим чином був «батьком для католиків середнього віку», яких хрестив і яким уділяв таїнства. Отець Віталій також подякував тим, хто був із владикою Яном в останні хвилини його життя, особливо — назвавши їх поіменно — лікарям, які робили все можливе, щоб урятувати його життя.

Подяку єпископу Яну від імені богопосвячених осіб дієцезії висловили настоятель Кустодії Братів Менших Капуцинів в Україні бр.Блажей Суска OFMCap і с.Людмила Саганівська. Сестра Людмила особливо підкреслила турботу покійного про жіночі чернечі згромадження.  

Про те, що єпископ Ян залишив нам приклад, гідний наслідування, сказав, проголошуючи слово співчуття від імені Блаженнішого Святослава і Синоду єпископів УГКЦ, владика Степан Сус. «По крові він був сином латиського народу, але став і сином українського народу», — сказав про покійного архієпископ Православної Церкви України Володимир.

Листа від групи катехистів, відповідальних за Неокатехуменальну Дорогу в Україні, зачитав віце-ректор дієцезіальної місійної семінарії «Redemptoris Mater» у Києві о.Матеуш Адамскі. «Ми дуже вдячні Богу, — сказано в листі, — за життя єпископа Яна Пурвінського. Його присутність і апостольська послуга для всіх нас — братів зі спільнот Неокатехуменальної Дороги — були знаком Божого Провидіння. Посеред багатьох труднощів, розпочинань і переслідувань він шукав блага своїх вірних, гаряче любив Церкву». В листі висловлено вдячність єпископу Яну за те, що, розпізнавши діяння Святого Духа в післяхрестильному неокатехуменаті, він 1991 року запросив екіпу катехістів до своєї дієцезії і тим поклав початок неокатехуменальним спільнотам в Україні, а 2003 року відкрив у дієцезії місійну семінарію «Redemptoris Mater».

До учасників похоронної Святої Меси звернувся Президент Польщі Анджей Дуда — надісланий ним лист зачитав заступник посла Республіки Польща в Україні. Там, зокрема, говорилося про заслуги єпископа Яна як у справі відродження Церкви після 70-ти років атеїзації, коли до певної міри завдяки його авторитету відродження різних релігійних громад не викликало конфліктів у місцевому суспільстві, так і в справі доброчинної діяльності, збереження культурної спадщини місцевих поляків та зміцнення дружніх і добросусідських відносин між Україною і Польщею. «Впевнений, що і Польща, й Україна будуть йому за це вдячні», — написав президент Польщі.

 

 

По закінченні похоронного обряду, який звершив єпископ Віталій Кривицький, тіло померлого владики Яна знайшло останній відпочинок поблизу катедрального собору.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Фото: Київсько-Житомирська дієцезія. Більше фото можна подивитися тут.

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

МІСЦЕ

Житомир
← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity