Ми всі потребуємо любові й хочемо обдаровувати нею інших А якщо роки минають, а тривалих стосунків так і не вдається створити? А може, таке моє покликання? Може, я мало або погано молюся? Може, я покликаний до… самотності?
На ці та інші запитання відповідає с.Анна Пуделко, апостолянка, психопедагог із покликання.
1.Чи є таке покликання — жити самотньо?
Немає такого, як покликання до самотності. Ми маємо в Церкві форму богопосвяченого життя — прихованого, не в спільноті, яку саме так і називають: «покликання до самотності». Але, на мій погляд, це не дуже щасливе визначення, оскільки воно не відображує глибини й теології цієї форми покликання. Ми кажемо: «покликання до самотності», а Бог ще в книзі Буття каже нам, що недобре людині бути самою (пор. Бут 2,18).
У Новому Завіті Бог об’являється як спільнота Осіб, як спільнота Любові — й саме до любові, до стосунків, до спільноти запрошує нас Бог. Навіть таке радикальне покликання, як відлюдник, — це запрошення не до ізоляції, а до ще більшого, глибшого, радикальнішого зв’язку з Богом і духовного сопричастя з усією спільнотою Церкви. Тож відлюдник обирає присутність, любов, сопричастя, а не самотність.
Можна говорити про покликання до безшлюбності в Церкві, але воно завжди буде пов’язане з вибором шляху любові, шляху служіння, буття для інших.
2.Ми часто сприймаємо покликання як нав’язаний нам згори «план життя», на який ми не маємо впливу, щодо якого самі не можемо вирішувати, а мусимо під тиском його шукати, бо інакше не будемо щасливими. Чи можу я вплинути на своє покликання? Чи може воно змінитися в якийсь момент життя?
Бог, покликавши нас до любові, запрошує нас до свободи. Бог нас не спонукає, а обдаровує. Папа Франциск дуже гарно нагадує нам, що покликання — це не так план Бога, проєкт Бога щодо нашого життя, як життя кожного з нас саме по собі вже є планом Бога і Його проєктом. Тобто насправді Бог ні до чого нас не змушує, нічого нам не нав’язує. Бог нас обдаровує і запрошує сміливо жити цим даром.
І тут настає час для нашої свободи й відповідальності, яких ми часто боїмося.
Наша подібність до Бога полягає саме у вмінні любити, створювати зв’язки та будувати стосунки. Що краще ми зрозуміємо, в який спосіб прагнемо любити, то легше нам буде зрозуміти шлях нашого покликання і піти ним. Ти покликаний. Ти сам — покликання, а не лише «маєш покликання». Ця перспектива сильно змінює наш погляд на Божий дар.
3.Як молитися про розпізнання свого шляху? Чого уникати, на що звертати увагу?
Як сестри-апостолянки, ми маємо метод, який називаємо «метод 4П», опрацьований блаж. Яковом Альберіоне. Користуючись цим методом, ми допомагаємо молоді, яка шукає сенс життя і своє місце в Церкві та світі. Ці чотири слова-ключі — це: подумай, помолися, порадься, вирішуй.
Отже, по-перше — роздуми над власним життям: хто я? Який я? Які мої козирі, здібності, можливості, таланти, дари? А також: які мої вади, слабкості? Про що вони мені говорять? До чого мене запрошують?
Другий крок — це молитва: запитання до Бога і слухання Його відповідей. Тільки Той, Хто мене створив, знає, який я, і тільки Він може допомогти мені відкрити найглибші та найпрекрасніші бажання, які дрімають у глибині моєї душі.
Третій крок: порадьтеся або поговоріть із людьми, яким ви довіряєте, які вже мають життєвий досвід, які вже прийняли життєве рішення, реалізують його і щасливі та вірні своєму вибору.
Останній, четвертий, крок — це час для вашого рішення. Ніколи не буде впевненості на всі 100%, але якщо ви хоча б на 51% впевнені, що маєте іти в певному напрямку, то це вже знак, що напрямок — ваш.
Покликання — це Божий дар, він спирається на віру, тобто на довіру й уповання. Ми ніколи не можемо бути впевненими до кінця, що будемо вірними. В жодному покликанні не може бути такої впевненості, бо наша людська мінливість — величезна. Але ми можемо бутити впевнені у вірності Бога нам. Можемо спертися на цю вірність, на ній можемо будувати. Ця вірність може нас підтримувати в часи криз і спокус. Є багато вірних подружжів, багато вірних священників і богопосвячених, які є живим свідченням, що Богу можна й варто довіряти! Вірність — не наше досягнення. Вірність — це співпраця з благодаттю, яку дає нам Бог.
4.Якщо хтось не живе у подружжі, священстві чи в чернецтві, не вибрав жодної з цих доріг, — чи можна сказати, що він утік від свого покликання?
Неприйняття рішення — це теж рішення. Життя, яке переживаємо в пасивності, бунті, егоїзмі, ніколи не буде життям щасливим, сповненим. Такий підхід можна побачити як у людей, що не прийшли до жодного конкретного рішення в своєму житті, так і в людей, які це рішення зробили, вступаючи у свій вибір із дуже великою дозою незрілості.
Суть відповіді на дар покликання — це вибір шляху любові й вибір того, яким чином ми хочемо ставати даром для інших. Отже, якщо ви не зробите такого дуже конкретного вибору, як подружжя, священство, чернецтво, місіонерство або світське богопосвячене життя, але залишаєтеся охрещеною і віруючою людиною, активною в житті віри і в житті Церкви, то ви переживаєте своє покликання до святості на підставі хрещення. І цього достатньо.
Я би сказала, що розрізнити прийняття або відкинення дару покликання допомагає відповідь на запитання: чи те, як я живу, веде мене до любові, до дарування себе, чи до дедалі більшого розчарування, ізоляції від інших та егоїстичного замкнення в собі? Якщо це другий варіант, то, на жаль, я не прийняв дару покликання, яке отримав, не зустрівся з цим даром, тому почуваюся нещасливим. Покликання — це шлях до щастя, реалізованості, глибокої реалізації нашої людяності саме через здатність приймати і жертвувати любов.
5.Чи можна жити повністю щасливо, не перебуваючи у стосунках, у подружжі, священстві або чернецтві?
Так, можна бути повністю щасливим — якщо це життя, пережите в любові, якщо це життя, пережите з іншими і для інших, життя, в якому маємо сміливість служити іншим, підтримувати їх, шукати їхнього блага. Коли це життя, в якому ми відкрили сенс і місію.
6.Якщо людина пережила багато невдалих стосунків і не може себе знайти у спільному житті з іншою людиною і, з іншого боку, коли постійно пробує знову, а попри це нічого не виходить, — то що вона має робити?
Якщо людина пережила багато невдалих стосунків, то перше запитання, яке постає: чому вони були невдалими? У палиці завжди два кінці. За стосунки завжди відповідальні двоє людей. Якщо ми постійно повторюємо одні й ті самі помилки або постійно вибираємо людину, з якою не зможемо нічого творчого збудувати, то перша відповідь, яка з’являється: я не можу зробити висновків із власних помилок. Отже, перше, що треба зробити, — це подумати над тим, як саме я будую свої стосунки: що в них творчого, що розвиває, а що токсичне і деструктивне? Другий крок — почати творчий саморозвиток: чи то з допомогою психотерапії, чи різних семінарів, чи через духовне керівництво, щоб дозріти у своїй людяності, зрозуміти, які помилки у стосунках я роблю і що можу змінити. Яким чином я можу бути творчим і як можу будувати добрі, відповідальні, повні любові й турботи стосунки з іншою людиною.
7.Чи має сенс молитися за доброго чоловіка чи дружину? Що робити, якщо молитва не приносить результату?
Молитва завжди має сенс; молитва за доброго чоловіка чи дружину — теж. Починати молитися треба тоді, коли відчуваємо в серці таке бажання — це найпростіше, що можемо зробити. Але треба пам’ятати що молитва — це не магічна реальність. Це висловлення наших бажань і прохань перед Богом і прохання допомогти, а також вдячність за отримані дари та благодаті. Крім молитви, потрібно також шукати хороших контактів, зустрічатися з людьми, з якими можна збудувати щось вартісне, дозволяти іншим пізнати себе і пізнавати людей так, щоб цей майбутній чоловік чи майбутня дружина, про яку ми молимося, мав чи мала реальний шанс на зустріч. Бо з неба вони не впадуть. Молитва — дуже важлива, але вона не звільняє нас від відповідальності виконати свою частину роботи в житті.
8.Чи покликання до самотнього життя означає, що я насправді почуватимуся самотнім?
Іще раз повторюю, що немає покликання до самотнього життя. Ми покликані до любові, до стосунків, до спільноти, — що не означає, ніби ми можемо реалізувати це покликання тільки в подружжі або в священстві чи чернецтві… Покликання ніколи не запрошує до самотності.
Самотність — це стан нашого життя, і кожен із нас її переживає: і священник, і богопосвячені особа, так само, як і люди одружені. Самотність необхідна для того, щоб ми вміли і могли будувати добрі стосунки і зв’язки.
Добре пережита самотність, з одного боку, провадить до блаженства, бо ми маємо час бути з собою, дбати про себе, прислухатися до своїх думок, емоцій, бажань. Ми маємо час на відпочинок і цілющу тишу.
Добре пережита самотність може бути важкою і болісною. І такий досвід теж потрібен, коли переживаємо втрату або відсутність. Коли помирає близька людина, коли ми втрачаємо якісь важливі стосунки, коли нас супроводжують невдачі або ми втратили шанс на професійний розвиток чи успіх, то все це пов’язано з болем, смутком, почуттям втрати. Тоді потрібно прислухатися до цього болю і смутку, щоб усвідомити цінність тих людей або того, що ми втратили. Зустріч із цими складними емоціями також може привести до розвитку. Це вчить нас розуміти межі свої та інших, вчить життєвого реалізму й того, що в цьому житті нічого не буває назавжди. Вічний — тільки Бог, а ми всі проминаємо.
Також самотність може бути поставою ізоляції. Це протилежність самотності, про яку я говорила вище. Самотність — це відкриття присутності; натомість ізоляція — це розрив зв’язків, стосунків, відкинення інших або почуття відкинутості іншими. Такий досвід ніколи не буває творчим, він наповнює гіркотою, стражданням і, на жаль для нас, — він деструктивний.
Тож просто «почуватися самотнім» — не означає чогось негативного; навпаки. Натомість почуття самотності — це одне з найважчих переживань у житті і його можна переживати в будь-якому покликанні, якщо ми не подбаємо про те, щоб дозрівати до творчого переживання і керування простором самотності свого серця.
Із духовного погляду, самотність — це великий дар і скарб. У кожної людини є такий простір, якого не може заповнити жодна людина чи річ. Це місце, яке чекає і кличе присутності Бога.
Тому в духовному житті так важливо не заглушати цієї туги нічим і ніким, а дозволити самотності свого серця стати в певному сенсі трампліном, який дозволить нам піднестися до Бога, і запрошувати Його саме в цей простір свого серця, який тільки Він може заповнити своєю любов’ю.
9.Чи людина, яка живе самотньо, менш цінна, ніж ті, хто живе в подружжі або в чернецтві?
Наша людська цінність і гідність — незаперечні й не залежать від будь-яких зовнішніх передумов чи мотивацій. Якщо добре подумати, то жодне наше рішення або життєвий вибір чи компетентність, яку ми здобуваємо, насправді нічого не можуть додати до нашої цінності. Так само і жодна нестача чогось не може нічого відняти від нашої цінності. Ми повні особистої гідності, бо Бог кожного з нас хоче і прагне, Він кожного вибрав і створив. Кожен має непорушну цінність, тому що Бог віддав за кожного з нас життя, і це — незаперечне джерело нашої цінності. Отже, цінність і гідність приховані всередині нас і жодним чином не залежать від зовнішніх чинників. На жаль, ми часто вбачаємо свою цінність у зовнішніх реаліях, впадаючи в життєві ілюзії.
10.Як розпізнати, чи те, що я не можу знайти партнера/партнерки — наслідок мого неправильного підходу, страху, обмежень, чи просто така моя доля, що я ще не знайшов/не знайшла того з ким хотів би/хотіла би провести решту життя?
Гадаю, що кожен із нас, якщо хоч трохи щирий із собою, може зізнатися, що має якісь страхи і комплекси. Тоді наймудрішим рішенням буде просто зробити щось для особистого розвитку і для розвитку віри.
Друга порада — перевірити, чи я взагалі можу будувати добрі стосунки. Якщо навколо вас люди, які вам довіряють і яким ви довіряєте; якщо у вас добрі стосунки в родині, дружні та професійні стосунки, і ви ще не зустріли людину, з якою хотіли би провести решту життя, то це може говорити про те, що ви ще не зустріли потрібну вам людину.
Натомість якщо ви не зустріли людину, з якою хотіли б іти по життю, але маєте величезне почуття самотності в повсякденному житті, то, швидше за все, великі знаки на небі й на землі вказують на те, що стосунки з іншими вам будувати дуже важко, це для вас страждання й боротьба і вам просто потрібен час, щоби спочатку мудро подбати про себе і щось змінити у власному житті.
11.Що робити, якщо почуваєшся нещасливим зі своєю самотністю? У мене було стільки невдалих стосунків, і я не можу знайти нікого «постійного». Як змиритися з самотнім життям?
Із самотнім життям взагалі не потрібно миритися, тільки взятися за себе і зрозуміти, чому мені не вдається будувати стосунки, чому вони невдалі, чому я нещасливий. І починати це змінювати, не стаючи жертвою; почати жити своїм життям. Ми самі відповідальні за своє життя, принаймні на 70%. Те, чи ми щасливі, чи нещасні в житті, — дуже часто наслідок наших рішень, виборів і помилок, а також особистої недбалості.
Ніхто з нас не несе відповідальності за те, з якого середовища походить, у якій сім’ї виріс, із якими труднощами змушений був боротися в дитинстві чи молодості. Але як люди, що входять у доросле життя, ми відповідальні за те, що ми з цим усім хочемо зробити. Чи займемося своїм розвитком, чи подбаємо про примирення з власною історією життя, чи пробачимо тим, хто нас кривдив, і будемо жити своїм життям? Або можемо відігравати сценарії, яких навчилися в минулому, бачачи причини наших невдач і нещасть тільки зовні.
12.Коли приймати рішення про те, який вибрати шлях у житті? Чи сьогодні життєві рішення варто приймати пізніше, ніж колись? Чи це поганий «тренд»?
Гадаю, тут немає готового рецепту. Рішення можна приймати тоді, коли ви готові взяти на себе відповідальність за своє життя і нести наслідки своїх виборів. Якщо ви закінчили навчання, берете на себе професійну відповідальність, якщо починаєте будувати стосунки з іншою людиною і це насправді розвиває, то це знак, що ви дозріли до рішення, і неважливо, вам 20 років, 25 чи 37; важливо розпізнати, що це найкращий час для вас. Прийняття рішення завжди пов’язане зі страхами, невпевненістю, ризиком. Кожне рішення обмежує нас. Але коли ми вибираємо когось або щось важливе для нас, то можемо бути впевненими у стабільності цього рішення. Коли вибираємо зі страху, від браку, то часто такі рішення не приносять нам нічого доброго.
13.Коли закінчувати шукати чоловіка або дружину і погодитися з тим, що не створений до подружжя?
Немає людей, які не створені для подружжя. Можуть бути люди скривджені або травмовані власною історією життя; але це не означає, що з цим нічого не можна зробити, не можна зцілити в процесі духовного і людського розвитку. Також люди, покликані до священства чи богопосвяченого життя, спочатку мають зіткнутися з покликанням до подружжя. Той, хто не бачить цінності й не цінує покликання до подружжя, не зможе добре переживати інше покликання.
Я глибоко переконана, що краще залишитися людиною, яка не створила власної сім’ї, ніж зробити це з людиною безвідповідальною, незрілою чи токсичною. Життя показує мені, що завжди є час на любов! Іноді хтось може знайти щастя в стосунках з іншою людиною не обов’язково замолоду, а в період зрілості.
Дві пустки ніколи не наповняться, двоє голодних ніколи не наситяться, дві незрілості ніколи не створять щасливого зв’язку. Найкраще, що можна зробити, — це подбати про власну повноту, про наповнення свого існування любов’ю, про власну зрілість. Тоді більше шансів, що коли ви зустрінете іншу людину, яка живе власною повнотою, то будете готові до цього кроку.
14.Чому Церква не займається самотніми людьми?
Мені трохи складно зрозуміти це запитання і оцінку. Я особисто з цим не погоджуюся. Ми маємо багато форм душпастирства для молоді чи молодих дорослих, які провадять до життя, відданого благу інших. Це різні форми волонтерства, служіння в госпісах, молитовні групи або спільноти, реколекції тощо. Більше того, вже є різні форми «для одинаків» — достатньо перевірити в пошуковій системі. А якщо там, де ви живете, таких пропозицій немає, то, може, просто самому запропонувати й організуватися? Подивитися, як це роблять інші, й створити такий простір. Церква — це ми, це ми в першій особі відповідальні за свій розвиток віри. Не можемо займати таку позицію, що нам усе принесуть на тарілочці.
фінансово.
Щиро дякуємо!
