У світлі останнього motu proprio папи Франциска, яким він обмежив відправи Мес у традиційному обряді, серед католиків спалахнули суперечки стосовно справедливості цього рішення і ролі традиційної літургії та її прихильників у житті Церкви.
Антон і Ольга Герасименки — подружжя з Києва, члени федерації Una Voce Україна, яка займається охороною, розвитком та підтримкою традиційної літургії, розповідають про те, як і чому вони прийшли до традиційної духовності і що вона дає сучасній людині; про особливості та відмінності традиційного обряду і про їхнє значення; про міфи та стереотипи, пов’язані з традиційними Месами та їхніми прихильниками; про те, як зароджувався і розвивався традиційний рух у сучасній Україні і про багато-багато іншого.
«Ми — так звані “католики у першому поколінні”. Ми прийшли до Церкви у свідомому віці, коли разом навчалися в інституті. Відповідно, все, що стосується католицької віри, Традиції та літургії ми пізнавали “з нуля” вже як свідомі, дорослі люди».
«Ми знаємо, що про нас є безліч різноманітних стереотипів, зокрема що всі так звані “традиціоналісти” — це обов’язково лефевристи, “розкольники”, що цю Месу не можна служити і так далі. Тому одразу варто сказати, що це — неправда. Є також різні стереотипи про те, хто ходить на ці Служби: що вона потрібна тільки старим людям, які її знали з дитинства, хоча таких людей уже залишилося дуже мало; або ж усяким “проблемним” молодим людям. Найкращий спосіб довідатися, правда це чи ні, — це потрапити на таку літургію, залишитися після неї і просто поговорити з людьми, які її відвідують. Насправді ж демографія вірних, відданих традиційній літургії, дуже широка; єдина проблема — це те, що в Україні на неї не дуже просто потрапити, бо наразі традиційну Месу відправляють лише у Києві й у Львові».
«Є такий погляд, нібито Традиційна літургія — “жінконенависницька”, що жінки мусять обов’язково приходити на неї в хустках, у спідницях до підлоги; доводилося навіть чути, що на неї не можна приходити жінкам під час менструації. Звідки це взялося — незрозуміло, бо Церква ніколи не висувала таких вимог. Можливо, люди просто взяли негативний стереотип про православних і приміряли його на нас. Так, у світі досить багато жінок ходять на традиційні Меси з покритою головою, дотримуючись старих вимог канонічного права, — але ключове тут те, що вони роблять це зі свого власного вибору. Сучасна реальність така: якщо ви хочете приходити у мантильї та довгій спідниці — будь ласка; якщо хочете прийти так, як ви зазвичай ходите на будь-яку іншу літургію, — також будь ласка, жодних вимог тут немає».
«Якби Церква хотіла встановити лише один обряд для всіх вірних — вона би так і зробила. Натомість ми маємо багато різноманітних східних обрядів, і ще кілька західних. Тобто аргумент про те, що всі мусять святкувати Євхаристію в одному обряді одразу відпадає. Іноді люди запитують: чому сьогодні повинна існувати традиційна літургія. А чому б і ні? Навіть якби стереотипи про те, що вона потрібна лише старим людям і проблемній молоді були правдою, хоча ми знаємо що це не так, — в чому тут проблема? Хіба Церква не хоче ними опікуватися? Ні, бо ми знаємо, що Церква хоче опікуватися всіма. Для когось стара літургія може бути зрозумілішим способом вираження своєї віри. Та активна, свідома й плідна участь у Євхаристії, до якої закликає Другий Ватиканський Собор, для когось може бути доступнішою саме в такій формі. Папа Бенедикт ХVI писав саме про це — що сучасна молодь саме у цій формі знаходить для себе найкращий спосіб зустрічі з живим Богом, а отже, чому б і не дати людям цю форму».
«Коли ми прийшли до Церкви, нам доводилося чути, що стара літургія була незрозуміла, складна і закрита для людей. З часом постало запитання: якщо все справді було так погано, то звідки ж узялися ті численні святі, виховані у тій побожності? Звідки у Церкві було стільки покликань та духовних плодів? Побожні роздуми про Євхаристію, повні пошани і любові, які ми читаємо сьогодні, стосувалися саме традиційної літургії. Мученики Реформації, мученики Громадянської війни в Іспанії, зрештою, мученики радянського режиму — всі вони гинули за цю літургію; а ми тепер візьмемо і скажемо їм, що вона була якась неправильна? Вони б нас не зрозуміли, і правда була би повністю їхня».
«Серед перешкод, які заважають плідній участі вірних у старій літургії, часто називають латинську мову. Так, багато хто і справді її не знає, тому не можна не визнати, що вживання народних мов у літургії — це величезний плюс, як про це і говорять документи Другого Ватиканського Собору. Але варто зауважити, що коли ці слова пролунали, вони стосувалися саме старої літургії, бо літургійна реформа відбулася вже після Другого Ватиканського Собору, хоча в людській свідомості їх часто пов’язують у щось одне. Також варто знати, що найважливіше, що є у літургії — Слово Боже, — сьогодні дублюється під час традиційних Мес народною мовою, і ця практика подекуди існувала ще задовго до Собору».
«Багато хто критикує традиційну Месу за те, що священник стоїть “спиною до людей”. Але ми приходимо на службу Божу не на священника дивитися — ми приходимо на зустріч із живим Богом. Під час традиційної літургії священник цілком зосереджений на суті Євхаристії — він дивиться на Бога, і ми дивимося на Бога, а не одне на одного. Спільність постави і напряму допомагає людям зосередитись на молитві».
«Одна з цінностей традиційної літургії — у її стабільній незмінності. Їй іноді закидають “несучасність”, але не все можна міряти все міркою цього часу. Вона втілює у собі самого Бога, адже Бог — незмінний і предвічний, Він не може бути сучасним або несучасним, Він не може мінятися через те, що у Нього якісь застарілі переконання. Бог завжди один і той самий, традиційна літургія є Його втіленням, і це особливо важливо у сучасному світі з його хаосом та різноманітністю ідеологій. Це — острів стабільності, за який ти вчепився і тримаєшся».
«Тиша — дуже важливий аспект традиційної літургії. У ній є багато молитов, які священник промовляє тихо, так що люди їх не чують. Це часто теж викликає питання, але суть у тому, що ці молитви скеровані до Бога, а не до людей. Літургія — це зустріч із Богом, і тиша у певні моменти — це вияв смирення людей перед Богом. Наше мовчання означає, що ми даємо Йому діяти в нас. Був час говорити — під час діалогів та відповідей, а потім ми замовкаємо і дозволяємо Богові приходити, бо тільки у тиші ми можемо почути Того, хто говорить із нами. У сучасному світі й так забагато шуму, ми пересичені інформацією різного штибу, також і такою, яка нас обурює, засмучує і тривожить. Літургія — це шанс просто помовчати і послухати ту тишу, в якій до тебе промовить Бог».
«У нас є двоє доньок з різницею у віці у півтора роки. Вони змалечку дуже добре знайомі з традиційною Месою, але, звісно, знають і літургію нового обряду. Спостерігаючи за ними, розумієш, чому їм так подобається традиційна літургія — саме через її виразність і чіткість жестів. Діти — візуали; оскільки вони ще не вміють читати і не можуть глибоко рефлексувати, вони сприймають світ передусім візуально. Вони все імітують, вони “зчитують” ці жести, вони їх повторюють, а потім переносять це навіть у свої дитячі ігри — будують удома з конструктора вівтар, свічки і граються собі у традиційну літургію, намагаючись щось там казати латиною. Традиційна Меса — це така собі довербальна катехиза, яка на дуже простому, тілесному рівні вже пояснює малим дітям щось про Бога».
«Часто можна почути: та кому вона треба, ця стара літургія? Людям вона не потрібна, мені особисто вона не потрібна. Але питання не і тому, чи потрібна вона особисто вам, — питання в тому, що вона теж приносить духовні блага, вона теж рятує душі, вона приводить людей до Бога, також і тих, які навіть не знали віри, або які колись вірили, а потім охололи, і ця літургія знову пробуджує у них вогонь живої віри. Якщо традиційна літургія дає ці блага — варто з нею познайомитися, і тоді стане зрозуміло, потрібна вона особисто вам чи ні».
фінансово.
Щиро дякуємо!
