Чи погоджується Церква з тезою Лютера про індульгенції?

Питання: «Маю запитання щодо індульгенцій у часи Мартіна Лютера: це питання було однією з тез його реформи. Сенс у тому, що деякі священнослужителі Церкви справді продавали прощення гріхів за гроші й обіцяли його за участь у Хрестових походах. І хоча я розумію історичний контекст Хрестових походів, я не вірю, що такі «індульгенції» були поширеним явищем. Чи погоджується Церква з твердженням, що прощення не можна купити чи заслужити, його можна тільки прийняти вірою, і що такі індульгенції — помилка?»

Відповідає Vatican News:

У період перебування Лютера в Римі епоха Хрестових походів уже минула. Коли Мартін Лютер прибув до Рима у справах свого августинського монастиря, там правив папа Юлій ІІ, роки його понтифікату — 1503-1513. Опинившись у Вічному місті на горі Монте-Маріо, Лютер упав навколішки і схвильовано вигукнув: «Вітаю тебе, святий Риме!» Як відомо, всього лише за 10 років Лютер понизив Рим з рангу «святого міста» до рангу «вавилонської блудниці», а папу назвав антихристом.

Юлій ІІ був відомим меценатом. У місті йшло будівництво. Починаючи з 1507 року, на Ватиканському пагорбі поступово знесли константинову базиліку св. Петра, а Абраманте працював над новою будівлею разом із папським палацом. Папа приділяв увагу не лише мистецтву, а й науці: йшла реконструкція римського університету, який наприкінці понтифікату Юлія ІІ нараховував 68 кафедр; була створена типографія, а Ватиканська бібліотека нараховувала чотири тисячі книжок. За Юлія ІІ процвітав громадський порядок, що загалом було рідкісним явищем у Вічному місті, й була вдосконалена система допомоги хворим і бідним. Щодо релігійного виміру, то історики одностайно погоджуються з тим, що йшов процес секуляризації, процвітали аморальність, легковажність, які торкнулися вищих верств суспільства і Церкви. Але вражає контраст між описаним істориками способом життя представників Церкви з одного боку й розвитком доброчинного служіння, зростання кількості монастирів та релігійних практик з іншого. Крім того, за період 1503-1510 рр. в ореолі святості в Римі померло не менше 18 подвижників, переважно з монашества, які пізніше були зараховані до лику святих. Та й за часів Лютера там мешкало багато з тих, кого пізніше Церква прославила на вівтарі. Швидше за все, критика Церкви в ту епоху була сильно перебільшена саме реформаторською риторикою. Як відомо, порок голосно кричить, а чеснота мовчить.

Брат Мартін особисто був знайомий зі зразковим християнським життям головного настоятеля свого ордену о. Егідія Канізіо з Вітербо. Безперечно, Лютер зустрічався з ним, оскільки він бував у монастирі св. Августина. Це був видатний представник Церкви своєї епохи. Канізіо вирізнявся інтелектом, турботою про духовне оновлення, про об’єднання з греками, про примирення християн з юдеями. Юлій ІІ дуже поважав його, навіть запросив його виступити з проповіддю на відкритті П’ятого Латеранського Собору. Рим епохи Відродження, ймовірно, все ж таки був не таким занепалим та відпалим від християнства, як дехто хоче його показати. Сьогодні ми не можемо почерпнути з розповідей Лютера жодної достовірної відомості про Рим 1510-1511 років, нічого про те, чим жило насправді місто. Ми знаємо лише те, як Лютер бачив Рим, папу й самого себе у тридцяті та сорокові роки XVI ст. Не дивно, що він стверджує: «Я відправився до Риму, бо його називали оплотом праведності, але побачив, що Рим був блудницею чи публічним домом». Наприкінці він говорить, що Рим став престолом антихриста, зборищем ідолів, притулком злочинців, оплотом чарівників та відьом, породженням пороку, вогнищем зараження для всього світу, стадом баранів у майстерні сатани й ворогом Божого Міста. Описуючи свою студентську поїздку, Лютер насміхається над своїм колишнім захопленням, яке колись спонукало його відвідати усі можливі святі місця, зокрема сім храмів; Лютер намагався отримати всі можливі індульгенції й навіть підійнявся навколішках по святих сходах, щоб отримати індульгенцію для свого дідуся. Але, за його словами, він уже тоді сумнівався щодо користі цих практик. Звісно, він пояснював це, зокрема, й зловживаннями духовенства. Особливо Лютера обурювали проповіді домініканця Йогана Тецеля, якому дав таке доручення єпископ Альберт Гоенцолернський, що заплутався в боргах і отримав від папи Лева Х повноваження проповідувати індульгенції в Німечині, зокрема, в Айслебені. Він був авторизований віддати половину пожертв на будівництво собору Святого Петра, а все інше — на погашення своїх боргів. Лютер був обурений твердженням Тецеля про те, що для відпущення гріхів немає необхідності в каятті та сповіді, достатньо лише пожертви. Саме це й стало приводом для публікації відомих 95 тез.