Для того, щоби Таїнства були дійсними, потрібна лише спасительна благодать Господа нашого Ісуса Христа, яка не залежить від духовного стану служителя Таїнства.
Але Катехизм Католицької Церкви говорить, що «плоди святих Таїнств залежать також від духовного стану того, хто їх приймає». Чому ефективність Причастя залежить лише від духовного стану того, хто до нього приступає? Чи не вбачається у цьому таке послання: «нам, священнослужителям, не потрібно бути святими, але вам — потрібно, якщо ви хочете прийняти Таїнство»?
Крістіан Брюґґер, доктор морального богослов’я, дав розгорнуту відповідь на це питання для National Catholic Register.
Католицька Церква справді навчає, що моральний стан священника не скасовує дійсності Таїнств, які він уділяє. Отже, священники, які перебувають у стані смертного гріха, можуть служити Євхаристію і давати відпущення гріхів.
Але Церква не говорить про те, що обов’язки християнського учнівства для священників менші, і категорично відкидає припущення, що гріх може бути «прийнятний» для них, але не для нас.
Доктрина, яка лежить у основі цього вчення, скорочено називається ex opere operato. Згідно з постановою Тридентського собору, це означає, що «благодать надається шляхом виконання самого обряду». Отже, якщо Таїнство відправляється відповідно до норм, встановлених Церквою, благодать отримують всі і завжди.
Ця доктрина випливає з природи Таїнств, які у першу чергу є діями Божими, а не людськими. Це дії, у яких Отець посилає Духа, щоби зробити Христа присутнім у своїй Церкві, щоб уся Церква та кожен її член могли перебувати у спілкуванні з Ним та формувати єдине Тіло.
Роль священника у Таїнстві хоч і надзвичайна, але другорядна. Він імені Церкви він закликає — «благає» — Бога виконати його: «Господи, освяти ці Дари росою Твого Духа, щоб вони стали Тілом і Кров’ю…». Він просить Отця послати Духа, щоб Він представив нам Сина.
Можна провести погану, але зрозумілу аналогію з уповноваженим судовим посланцем. Так само, як грішний посланець може успішно доставити послання королю, якщо він має відповідні інструкції, так і священник у стані смертного гріха може звершувати і уділяти Таїнства, якщо він має намір робити те, що робить Церква, звершуючи і уділяючи Таїнства. Це особливий вид посланця, який перебуває in persona Christi (у особі Христа) відносно вірних Церкви, які приймають Таїнства. Але джерело благодаті — не священник, а Бог: «Святе Таїнство здійснюється не силою праведності людини, яка її уділяє чи приймає, а Божою силою» (ККЦ, 1128).
Якщо вирвати доктрину ex opere operato з історичного контексту, може скластися враження, що моральне життя священника не може бути ні допомогою, ні перешкодою для благодаті. Це не так. Поганий священник вводить людей у гріх, збиває з пантелику та роз’єднує свою паству, зраджуючи своє покликання представляти Ісуса перед людом Божим і підриваючи свідчення Церквою Євангелія. Він рідко звершує Таїнства таким чином, щоб підбадьорювати серця вірних. Хороший священник моделює Христа, і таким чином відкриває нас для благодаті.
Тридентський собор урочисто проголосив доктрину ex opere operato у відповідь на запеклі нападки реформаторів на Таїнства. Лютер заперечував повноваження Церкви встановлювати обряди, що роблять Таїнства дійсними, а також необхідність Таїнств для спасіння. За його словами, для отримання благодаті достатньо лише віри. Він також стверджував, що повноваження священника звершувати та уділяти Таїнства підпорядковуються його особистій благодаті. Отже, на його думку, якщо священнослужитель перебуває у стані смертного гріха, він втратив благодать, а отже — і силу здійснювати та уділяти Таїнства.
Тридентський собор відповів: Бог дає благодать кожному, хто гідно приймає Таїнства; надання благодаті не обмежується моральним станом служителя; коли священник має намір робити те, що робить Церква під час урочистої відправи Таїнств, сакраментальна благодать «надається шляхом виконання самого обряду».
Але важливо розуміти, що ex opere operato не відволікає нікого від необхідності жити християнським життям і гідно приступати до Таїнств. Священник, як і мирянин, не лише уділяє, а й приймає Євхаристію. Нерозкаяний грішник, який підходить до Євхаристійного столу, чи то священник, чи то мирянин, винний у оскверненні Тіла і Крові Господа: «Тому хто буде їсти хліб або пити чашу Господню недостойно, буде винний за Тіло і Кров Господню. Хай, отже, кожний випробує себе самого і тоді їсть цей хліб і п’є цю чашу. Бо той, хто їсть і п’є, не розрізняючи Господнього Тіла, суд собі їсть і п’є» (1Кор 11, 27-29). Так само, якщо людина йде до сповіді без розкаяння, благодать Причастя проходить повз неї.
Тому Тридентський собор навчає, що ми повинні приймати Таїнства гідно, не маючи перешкод. Нерозкаяний смертний гріх — це саме така перешкода. «Щоб таке велике Таїнство не приймалося негідно, а отже — на смерть і осуд, цей Святий собор визначає та постановляє, що ті, чия совість обтяжена смертним гріхом, мусять спочатку обов’язково приступити до Таїнства сповіді, якщо сповідник доступний. Якщо хтось наважиться проповідувати, наполегливо підтримувати чи публічно захищати у суперечці протилежне, той буде відлучений від Церкви силою самого вчинку».
Святий Августин каже, що коли Юда прийняв першу Євхаристію під час Таємної вечері, це було для нього як отрута: «Коли він прийняв її, ворог увійшов у нього: не тому, що він отримав зло, а тому що він, будучи злим, отримав добро у злий спосіб… Принесіть невинність на вівтар!».
Якщо приступати до Причастя у стані смертного гріха — це святотатство, то наскільки важче воно для священника, який і звершує, і приймає це найвеличніше Таїнство у стані смертного гріха?
фінансово.
Щиро дякуємо!
