З єпископом Анталом Майнеком, вислуженим ординарієм Мукачівської дієцезії, з нагоди його виходу на пенсію поспілкувалася Жужанна Папої.
— Шановний владико, що змусило Вас піти з посади за п’ять років до досягнення канонічного віку (75 років)?
— Чотири роки тому у мене проявився тромбоз, внаслідок чого я втратив зір на одне око. Тоді я подав прохання про зречення, якого довго не приймали. Через півтора року в мене був сильний перитоніт і я переніс операцію товстої кишки. Тоді я повторив прохання, і у відповідь на це через півроку отець-домініканець Микола Петро Лучок був призначений єпископом-помічником [Мукачівської дієцезії РКЦ. — Ред.]. А зараз на моє прохання надійшла повна відповідь від Папи про те, що він дає мені дозвіл піти на пенсію за станом здоров’я.
Окрім перерахованого вище, додалося кілька значних-незначних хвороб, через які, на моє переконання, відповідь Святішого Отця прийшла у дуже слушний час. Тож я спокійний, що дієцезією надалі керуватиме молодий, здоровий єпископ, який своїми кваліфікацією, талантом та добрими якостями дає надію на оновлення нашої дієцезії. Я вдячний Господу Богу за те, що Він обрав мене, і за те, що впродовж 26 років міг служити єпископом Його Церкви на Закарпатті.
— Які Ваші плани на пенсійні роки?
— Враховуючи можливості — я міг би повернутися до францисканців; але поки що цього не роблю, бо тоді мене могли б перемістити із Закарпаття. Однак я ще хотів би залишитися тут, оскільки єпископів є достатньо, але знаю, що священників дуже бракує, особливо угорських [тобто угорськомовних. — Прим. ред.]. Тому я подумав, що пошукаю таке місце, де можу допомогти, де можу трохи зарадити цьому. Я переглянув місця від Чопа до Ясіні і знайшов близько десятка вільних парафій. Серед них я вибрав парафію у Ратівцях тому, що там парафіяльним будинком ніхто не користується, тож я нікого звідти не «виганяю». Після невеликого ремонту я деякий час там житиму, звідти їздитиму допомагати туди, де є потреба. А влітку побачимо, як далі буде.
Окрім допомоги священникам, хотів би більше займатися знедоленими бідними, стражденними та зневаженими, занедбаними групами людей. Я хочу більше молитися, бути у тиші з Господом, як я цього вчився під час пандемії з книжки кардинала Робера Сара («Сила мовчання проти диктатури шуму»).
— Що Ви вважали важливим у своїй єпископській діяльності від самого початку? Яким було духовне тло Вашої єпископської діяльності?
— Я дуже не хотів бути «паном» єпископом, і як розгорнув Біблію, то отримав таке слово від Господа Ісуса: «Я став одним з її служителів, бо був уповноважений Богом» (Кол 1, 25). Коли я звернувся до Господа по відповідь, усвідомлюючи свої слабкості, то Він відповів так через Святе Письмо: «Я все можу в Тому, Хто укріплює мене» (Флп 4, 13).Тому моїм гаслом стало: «Господь моя сила» (Псалом 118). І це Господь Бог поблагословив, бо я не раз пересвідчувався в тому, що радіти в Бозі — наша сила.
Святе Письмо, особливо Євангеліє, сповідь, Свята Меса знову і знову додавали мені сил. В останні важкі роки я відчув, що означає всемогутня сила Бога, Його любов. Це найпрекрасніша, найважливіша для нас сторона Його всемогутності: Його терпеливість, Його милосердна доброта, за що я буду завжди вдячний. Я хочу й іншим передати цю радісну новину, продовжувати ділитися нею, особливо з тими, хто її не відчуває, не бачить, не вірить.
Я завжди вважав дуже важливим те, щоб пастирі були ревними і молитовними. Священницька спільнота також важлива для мене; дуже вдячний Богу, що ми могли збиратися щомісяця впродовж багатьох років; це було рідше тільки через пандемію. Дуже важливим вважав також курси підготовки катехитів. Теологічні Курси у нашій дієцезії ми розпочали ще 1993 року. Багато сотень вірян закінчили курси і стали не лише вчителями релігії, а й помічниками священників. Я також вважав соціальну діяльність однією з найважливіших справ: ми маємо близько 50 благодійних організацій — дитячі садки, будинки сімейного типу, дитячі реабілітаційні центри; по всіх значних місцях групи Карітасу допомагають нужденним.
Душпастирство ромського населення — це також справа моєї душі. Ми від самого початку почали займатися цим знедоленим народом важкої долі, і вони навчилися писати, читати, молитися й гарно працювати під впливом любові Ісуса з Євангелія.
Екологія та охорона створеного світу теж важливі. Досі я був відповідальним за душпастирство ромського населення та екологію при Конференції єпископів України; ці два завдання новий Апостольський адміністратор і надалі доручив мені на рівні дієцезії.
— Отче єпископе, Ви залишаєтеся в нашій дієцезії, однак прощаєтеся як її керівник. Що Ви, прощаючись, більш за все би хотіли сказати вірянам? Яке Ваше найважливіше послання?
— Те, що я і досі часто озвучував: Господь Бог чекає від людини, щоб вона була Його образом, щоб жила, подібно до Нього, у спільноті. Отже, я хочу, щоб віряни жили у хорошому шлюбі, у гарній родині, щоб приймали кожну наступну дитину, яку їм дарує їхня любов і Бог. Нехай і вдома моляться більше, разом, а в неділю ніколи не забувають дати Богу подяку в Його Церкві; нехай допомагають одне одному, допомагають місцевим та іншим спільнотам своєю активною участю. Я радий, що серед наших вірників народжуються різні хороші спільноти: від молитовних груп до спільних розваг.
А наостанок — наполегливість! Будьте наполегливі та зростайте у Божій вірі, надії та любові, бо це єдиний спосіб знайти сенс свого життя. Моліться за нового ординарія і за мене, і я також надалі молитимусь за кожного з вас. Так ми залишаємося в сопричасті одні з одними у Бозі.
Переклад: Маріаннна Фегер
фінансово.
Щиро дякуємо!
