Понад три місяці війни Росії проти України. Понад 90 днів героїчного протистояння українського народу. Понад 90 днів горя, втрат — але й титанічних зусиль та вагомих здобутків; час, який показав світові хто ми, а нам — які ми і на що спроможні.
Військові й цивільні, політики й актори, робітники і бізнесмени, вчителі та спортсмени, лікарі та священники — усі заступили на варту, кожний на своєму посту, щоб разом наближувати перемогу і боротися за свободу і незалежність.
Римо-Католицька Церква в Україні в особі своїх єпископів, священників, богопосвячених та мирян не стоїть осторонь і теж докладає максимум зусиль до того, щоб Україна вистояла і перемогла у цьому протистоянні. З перших днів війни Римо-Католицька Церква спрямувала свої зусилля на допомогу тим, хто постраждав від війни та на допомогу воїнам ЗСУ: створила при своїх парафіях прихистки для вимушених переселенців, забезпечує харчами, водою та засобами гігієни, ліками, одягом цивільних на постраждалих територіях, а також допомагає лікарям та військовим із необхідним спорядженням.
Про те, як функціонує Церква під час війни, кому і яку допомогу надає, які має пріоритети, а також про військове капеланство, реабілітацію постраждалих від війни, про силу та необхідність молитви у цей складний час CREDO розмовляє з єпископом-помічником Львівської архідієцезії Едвардом Кавою.
—Що показали ці понад 90 днів війни і як функціонує Церква у теперішніх умовах?
— Понад 90 днів війни Російської Федерації проти України, війни Росії проти цивільного, мирного населення України показали нам перш за все дуже багато правди про нас самих. Кожний міг побачити, як реагує на конкретну загрозу, небезпеку, і в Церкві можна побачити два типи реакції на події: пасивна — яка сприяла тому, що деякі представники духовенства закрилися ще більше, а деякі люди відсторонилися від війни та просто перечікують; і другий тип реакції — активність. Я, можливо, оцінюю це суб’єктивно, бо більше з цією стороною маю справу. Але, як на мене, це позитивна реакція. Багато священників, богопосвячених і мирян знайшли в собі покликання до волонтерства, обрали бути людьми задіяними, чуйними на потреби, відкрили також і свій дім, свій храм для потребуючих, вийшли до людей із молитовними ініціативами. При парафіях організовуються цілі гуманітарні штаби допомоги цивільним і військовим. Парафіяльні будинки при багатьох храмах прийняли вимушених переселенців під свій дах, і це гарне свідчення для людей, які стукали в наші двері — і їм відчинили.
Безперечно, за понад 90 днів відчувається вже втома і виснаження. З’являються запитання, як довго все це триватиме. Проте попри занадто високу ціну, яку Україна платить за свою свободу, особисто я бачу велику переміну в мисленні. Після цих трьох місяців у людей змінилося мислення. У мене змінилися пріоритети, я зовсім по-іншому планую час, організовую щоденне життя інакше. Щодня намагаюся залишатися близько Бога і бути тим, хто служить людям.
Церква сьогодні теж змінилася. Дивлюся на РКЦ в Україні: на наших мирян, бо їх найбільше; на священників, які з ними пліч-о-пліч працюють; на єпископів, які не покинули місць свого служіння і залишаються зі своїми людьми, — і бачу великі зміни. Коли ми розмовляємо між собою, то не обговорюємо якихось абстрактних справ, але говоримо про конкретні речі: яка ситуація, скільком людям можемо допомогти, як саме маємо допомогти, звідки взяти допомогу, як її організувати. І це дуже показує реальну ситуацію в самій Церкві.
— Чи немає небезпеки зміщення акцентів та пріоритетів, коли Церква зосередиться на матеріальній допомозі й занедбає душі своїх вірян?
— На мою думку, немає. Я оцінюю ситуацію по собі. Зараз такий час, коли неможливо не молитися. Коли бачиш усі ці події, які відбуваються, чуєш про жорстокі вбивства, то розумієш, що прийняти все це і зрозуміти самотужки просто неможливо, і маєш одне бажання — піти і пережити усе це з Господом. Адорація Христа дозволяє подивитися нам на все, що відбувається, з перспективи віри. Навіть якщо подивитися на все, що зроблено за три місяці, на всю ту працю і пройдений шлях, то суто по-людськи ми дійшли до межі своєї витривалості; але коли стаєш на молитву, то з’являються нові сили, нові ідеї та нові способи. Тож я вважаю, що духовний рівень не занедбаний, що власне зараз і настав той час, коли ми ще більше його поглибили. В Євангелії від Луки читаємо, як Ісус каже до Петра: «Випливи на глибінь!» Святий Йоан Павло ІІ підчас свого візиту сказав у Львові «Львівська Церкво, не бійся виплисти на глибінь». І зараз ми маємо такий час, що, бувши активно задіяними у матеріальну допомогу, одночасно поглиблюємо своє духовне життя. Зараз я виношую думку, про можливість цілодобової адорації Пресвятих Дарів. Із цією ініціативою виступили миряни, і я зараз думаю над тим, як це можна втілити, щоб у Львові було місце, де триватиме безперервна молитва. На моє переконання, це буде джерелом життя для всіх, не тільки для римо-католиків.
Звісно, завжди треба вибирати, завжди є багато речей, що затягують, і людина відривається від духовного життя; але дуже швидко стає помітно, що без зустрічі з Господом ми самі по собі небагато можемо. Наші військовослужбовці теж часто просять про молитву, бо розуміють, що самі не впораються, а для мене обіцянка, дана їм, — це додатковий стимул більше молитися. Ну і для мене особисто кожна сирена сповіщення про повітряну тривогу є заохоченням до молитви. Чую сирену — беру до рук розарій. Якщо маю трохи часу, то влаштовую собі «розарієві прогулянки» містом. Це для мене, з одного боку, нагода трохи відпочити, а з іншого — спосіб не марнувати час на зайві думки, а бути Божим знаряддям. Якось один знайоми військовий спитав, чого це я так собі ходжу вулицями, то я чесно сказав, що омолюю місто. Наші молитви, як бачимо, справді помагають і мають велику силу. Навіть якщо порахувати, скільки вже було випущено ракет по Львову, — але наслідки влучань відносно незначні, у порівнянні. У кожному разі, війна це для духовенства велике завдання — залишатися самим близько Бога та іншим допомогти бути близько.
— Церква, і Львівська архідієцезія зокрема, дуже багато робить для вимушених переселенців, надаючи їм тимчасове житло при монастирях та парафіях, дбаючи про їхні потреби, також і духовні. Але є ще інший вектор надання допомоги — це гуманітарні вантажі у зони бойових дій, на звільнені від окупації території. Як це виглядає сьогодні?
— Від початку війни Церква відразу намагалася довозити гуманітарні вантажі туди, де була реальна потреба: у зони ведення активних бойових дій. Хочу підкреслити, що найбільше допомоги ми отримували і продовжуємо отримувати саме з Польщі, через Карітас Перемишльської архідієцезії, через Карітас інших дієцезій, які долучилися і продовжують це робити. Станом на сьогодні вже понад 370 фур допомоги поїхали на Запоріжжя, Харків, Дніпро, Одесу, Чернігів, свого часу теж і на Київ, тобто туди, де є реальні потреби. А крім того, багато допомоги було розподілено по наших церковних та державних осередках, які приймають переселенців.
Маємо змогу довозити гуманітарні вантажі завдяки роботі Релігійної місії «Карітас-Спес Україна»; постійно тримаємо контакт зі священниками та єпископами на місцях, які добре обізнані з ситуацією та потребами людей, співпрацюють із лікарнями та організаціями, що надають допомогу потребуючим. Ми намагаємося на всі ці запити відповідати. Сьогодні ця наша робота вже більш упорядкована і систематизована, ніж була на початку, коли все відбувалося доволі хаотично через велику кількість потреб і запитів. Але потреби все ще є і вони не зменшуються. Зранку я розмовляв із єпископом Яном Собілом із Запоріжжя. До нього постійно звертаються по допомогу і ми раді, що можемо сприяти тому, щоб люди цю допомогу отримували.
— З 2014 року тема військового капеланства стала дуже актуальною, Римо-Католицька Церква в Україні активно долучалася до процесу формування інституції та підготовки капеланів. Як виглядає капеланське служіння сьогодні, коли війна суттєво розширила географію і держава задіяла значно більшу кількість військовослужбовців для захисту країни?
— Усі наші єпископи і священники залишилися служити на своїх місцях і виконують паралельно також і капеланське служіння. Виїхали тільки ті, що перебували у небезпечних місцевостях, на тимчасово окупованих територіях. Але повернулися, щойно ці райони було звільнено, і продовжили своє служіння. У нас немає багато військових капеланів, тому що римо-католицьких священників не так багато, а саме служіння капелана не є простим. Мало одягнути форму і поїхати на війну, треба знати, що робити і як, бути достатньо зрілим і психологічно стійким, щоби працювати в умовах активної війни й бути корисним. Але капелани є — священники з різних орденів, навіть з інших країн. Одні несуть служіння постійно, інші приїжджають на певний період. Але капелани є всюди, де в них є потреба. За військових капеланів сьогодні відповідає єпископ Харківсько-Запорізької дієцезії Павло Гончарук. Він дбає про те, щоб військові мали духовний супровід і підтримку, та за потреби звертається до інших дієцезій чи орденів, щоб надали капеланів. Із того, що знаю, ще ніхто йому не відмовив, і завжди шукають людей, які будуть готові до цієї місії.
— Як відбувається формація капеланів у теперішній час?
— По-різному це буває. Важко готувати капеланів в умовах війни. Мало часу. В нас, звісно, є капелани, які мають і підготовку, і досвід; але ж є і такі, що лише починають своє служіння. Єпископат передбачив три роки формації для тих, хто хоче стати військовим капеланом. Опрацьовано спеціальну програму. Крім священників, є ще й світські капелани. Єпископат затвердив таку форму служіння, бо є чимало мирян, які вже вісім років товаришують військовим на Сході України, мають відповідну підготовку і пройшли формацію, тож також можуть бути капеланами, які готують військових і цивільних до Таїнств, — а тоді шукають священника, який може ці Таїнства уділити. Тобто світські капелани це свого роду місіонери. Капелан — це служитель, не обов’язково священник.
— Ми багато говоримо про допомогу цивільному населенню в зоні активних воєнних дій, про допомогу переселенцям, але Церква допомагає також і військовим. І, можливо, це той випадок, про який Ісус у Євангелії нам каже: нехай ліва рука твоя не знає, що робить права. Але я впевнена, що, як заохочення та підбадьорення для інших, все ж варто трохи розповісти про те, чим саме Церква допомагає ЗСУ.
— Наша основна мета — захистити життя. Тож якщо в наших парафіях чи спільнотах хтось отримує повістку до війська, то вважаємо своїм обов’язком допомогти придбати все, що необхідно: форму, взуття, бронежилет, каску — щоб вони вийшли зі спільноти повністю забезпечені необхідним для безпечного служіння і захисту Батьківщини. Крім того, ми допомагаємо конкретним військовим підрозділам, бригадам. Це головно продукти харчування і вода. Особливо багато питної води висилаємо на Південь України, бо там із водою справді проблема. Часто отримуємо запити на обладнання чи спорядження, якого в Україні вже не купиш, тому доводиться шукати по всій Європі. Але з Божою допомогою і з допомого людей доброї волі ми зазвичай знаходимо необхідне. Також Львівська архідієцезія вже передала на фронт п’ять переобладнаних на потреби війська автомобілів, які будуть вивозити поранених та довозити продукти і необхідне спорядження для військових. Ми добре розуміємо, що часом такий автомобіль може служити кілька тижнів чи навіть місяців, а часом лише один день, тому що потрапить під обстріл і стане непридатним. Тому потреба у транспорті завжди актуальна і всі, хто має змогу, стараються допомагати війську це питання вирішувати. Крім того, це підтримує дух наших військових: вони дуже цінують, що хтось для них старається, шукає і купує ці автомобілі, ремонтує, переобладнує і завозить на передову. Це додає їм впевненості в тому, що їхній подвиг не залишається непоміченим, що їхню відвагу цінують, що їх підтримують. Також, завдяки допомозі з Ватикану, ми закупили велику партію генераторів (понад 200 штук) і поступово привозимо їх в Україну та доправляємо військовим. Сьогодні до Запоріжжя поїхало 14 генераторів. Єпископ Ян Собіло передасть їх військовим. А ще закуповуємо павербанки, щоб наші воїни могли зарядити телефони й залишатися на зв’язку між собою та з рідними.
— Війна це також травми, і фізичні, і психологічні. З фронту повертаються поранені, які потребують лікування та реабілітації; від бойових дій страждає цивільне населення, діти… Чи є вже якісь ідеї, яку допомогу може постраждалим надавати Церква?
— Церква має приміщення, які можна переобладнати під потреби реабілітаційних центрів. Шукаємо фахівців, створюємо команди, що займатимуться цим питанням. Зараз, після візиту в Україниу архієпископа Ґаллагера, ми роздумуємо над надання конкретної допомоги — створенням центру реабілітації дітей та молоді, травмованих війною. Щоб вони могли отримати допомогу на високому професійному рівні. Ми розмовляли про це на зустрічі єпископів, і архієпископ Ґаллагер після візиту в Україну теж дійшов висновку, що це дуже потрібна для України допомога.
Ми маємо багато спеціалістів, але більшість із них не мають досвіду праці з воєнними травмами. Це нова реальність, до якої ми не готувалися. Це стосується також і духовенства: священникам також доведеться вчитися духовно супроводжувати людей під час війни. Загалом Католицька Церква має досвід роботи з травмою, адже католицькі священники та лікарі працювали в Сирії, Іраку та країнах Африки, і ми тут, в Україні, розраховуємо на їхній досвід.
— Чи планується провести якісь спеціальні навчання для священників та семінаристів, які допомогли би їм служити людям в умовах війни, щоб вони теж знали, де шукати відповідей на запитання, чи є Бог на війні, де знайти сили пробачити, як не захлинутися ненавистю й бажанням усіх убивати, і як жити далі після всього пережитого?
— Такі курси вже розпочала Києво-Житомирська дієцезія. У Львівські архідієцезії цей курс планують розпочати найближчим часом. Він буде для всіх задіяних у душпастирському служінні: священників, богопосвячених, а також для семінаристів. Мета курсу — навчити нести духовну допомогу так, щоб не завдавати шкоди психіці людей, які пережили війну, і не скривдити їх. Насправді такий курс буде незайвим і для досвідчених священників. Зрештою, багатьом не завадить змінити свій підхід навіть до проповідування Доброї Новини і почати знову, як казав Ісус, іти і проголошувати Євангеліє. А не сидіти в храмі й чекати, поки прийдуть до нас. Деякі священники нарікають, що біженці не поспішають приходити до церкви, що їм до віри байдуже; але ж це якраз і є та нагода, щоб вийти і піти до них! Поспілкуватися з ними, показати їм справжнє обличчя християнства — бо, може, вони раніше не мали нагоди його пізнати або мають інший його образ. Тож багато залежить від того, як ми поведемося щодо них, а не те, як вони поводяться. Якщо ми будемо відкриті й поставимося до них із любов’ю, то напевно залишимо добре свідчення, і з цього буде якийсь плід. Священники в Україні ще поки не переступили у своїй голові той поріг і сидять чекають, що люди прийдуть самі. Але маю надію, що страждання, яких Україна зараз зазнає, допоможуть нам переосмислити багато що і спонукають виходити за межі храму зі своїм служінням.
— Що особисто Вам дається зараз найважче?
— Мені дуже важко і боляче приймати насильство на дітьми та жінками, вбивства і катування мирних людей, цивільних, неозброєних. Коли я читаю про це, коли я про це чую, в мене виникає запитання — «за що катували і ґвалтували цих дітей?» Війна більш зрозуміла в контексті озброєних військових; але жорстокість до дітей — мені незрозуміла. І це дуже болить. Я постійно думаю, чи могли ми зробити щось, щоб цього не допустити, щоб ці діти не страждали, не плакали, не переживали всього цього болю. Навіть коли згадую, як у перші дні війни діти днями на холоді стояли на кордоні в тих чергах, то розумію, що їжа, яку ми тоді привозили, — це мінімум який ми можемо для них зробити. Людей було так багато, що ми не знали, кому допомагати першому. На ці запитання важко знайти відповідь, і прийняти цю реальність теж дуже важко. І я розумію, що таких місць, як Буча, Ірпінь, Гостомель буде більше. Ми вже чуємо про страшні речі, які відбуваються на Півдні. Це залишає болючий слід у серці.
— І на завершення — слово підбадьорення до всіх людей, які ще не зневірилися, але вже трохи втомилися.
— Те все, що ми сьогодні бачимо, показує нам, що перемога у війні чекає на тих, хто перебуває з Богом. Тому що Бог завжди перемагає, і тут немає інших варіантів. Для нас важливо зараз дозволити більше діяти Богові. Те, що надходить допомога для ЗСУ — добре; те, що Україна отримує гуманітарну допомогу, — теж добре; але нам треба дозволити Богові діяти. Про це не можна забувати, про це треба собі та всім нагадувати. А перемога вже дуже близько, я в цьому переконаний.
фінансово.
Щиро дякуємо!
