Інтерв’ю

Алла Бойко: «На зупинках сиділи бабусі і, як птахи, розкинувши руки, прикривали онуків»

15 Червня 2022, 11:21 2160 Ірина Єрмак

«Здається, все було як учора! Син майже 9 годин їхав 50 км від столиці України. Плакала, коли він розповідав, що траса була забита автівками, по стежках ішли люди з валізами і дитячими візочками; на зупинках сиділи бабусі і, як птахи, розкинувши руки, прикривали ними онуків»…

Пані Алла Бойко викладає журналістику в Києві, розуміється на релігієзнавстві, вона авторка підручника з релігійної журналістики та шерегу інших профільних публікацій, керівник відповідної магістерської програми в університеті… А ще Алла Анатоліївна належить до тих, кого 24 лютого застало не в столиці, а в підкиївських селах. Хто на власні очі бачив, як повз них іде війна.

На своєму Фейсбуку пережите в лютому вона описала тільки в червні. Бо навіть якщо ти фахівець, журналіст, релігієзнавець, хто завгодно, — це ще не означає, що буде легко перетравити весь пережитий жах, здолати його і нарешті «вигнати з себе у слова».

 

Макарів після обстрілу. Фото: Поліція Київської області

 

«Ми були за кілька кроків від убивць»

Ну, добре! Переночуємо тут, у селі. Поїдемо до Києва завтра вранці! — вирішили ми 23 лютого 2022.

А вранці почалась ця жахлива війна.

(…) В наш невеличкий будиночок, як у рукавичку з казки, набилась купа народу. Всіх треба було нагодувати, розмістити, послухати… Розпач був шалений, але навіть плакати не було часу.

Раптом згадали, що, за київською звичкою, всі гроші — на банківських картках, а в сільських крамницях продають усе лише за готівку…

Всі наші запаси зникли за два-три дні. Адже розраховували на одну кількість їдоків, а їх виявилося значно більше. До того ж, зникло світло на довгих три тижні. А ще відсутність води, інтернету, мобільного зв’язку. Коштів теж не було…

І тут сталося диво!

Селяни приходили і приносили нам, «дачникам», молоко, сир, яйця, вершки, картоплю, овочі, борошно, тушонку, крупи тощо.

— Будут гроші — заплатите. Ні — ну то хай так буде. Ми ж бачимо, скільки у тебе людей живе. Ще й «гості» приходять щодня. Як ти їх усіх годуєш? — питали сусіди. І приносили, хто що може. Ніколи не забуду цього, ніколи!

 

Алла Бойко з сином, фото 2014 року. Джерело: ФБ Alla Boyko

 

(…) У перші ж дні війни чоловік і син пішли в тероборону. Одного проводжала, іншого — зустрічала. Вдень і вночі. Не спала понад місяць, адже наш цегляний будинок здригався від вибухів і канонад: на трасі йшли запеклі бої. Небо було червоним від вогню — то горіли будинки в сусідніх селах.

(…) А коли вже ЗСУ відкинули ворога від Києва і нам стало трохи легше, які щасливі були люди! Як радісно вітались, як посміхались. Здається, ось вона — перемога! Навіть світло з’явилося.

Потім прийшло усвідомлення, що наше село — за 20 хвилин від Макарова і що до Бучі їхати менш ніж півгодини… Те, що ми всі були за кілька кроків від убивць, ґвалтівників, мародерів.

(…) По вулицях ходили корови і коні. Нічиї. Адже розбомбили ферму в сусідньому селі. І конюшні — теж. Тварини шукали прихистку. Прибивались до дворів пси — породисті і безпородні, шукали собі господарів. У школі й сільраді жили люди: їхні будинки розбомбили. Ми приносили їм одяг, шампуні, їжу, іграшки і книжки. Слухали їхні розповіді. Але не могли дивитись їм в обличчя. Що було в тих очах, я не можу навіть сказати. Проте ніколи не забуду той вираз очей, у всіх — однаковий.

Потім прийшла звістка про «розстрільні списки»: АТОшники, працівники СБУ, громадські діячі, деякі голови сільрад, священики ПЦУ. Всі, хто не приховував проукраїнських поглядів. Активність у соцмережах теж була причиною для того, щоб потрапити у ці списки.

100 днів страшного мороку, смертей, злочинів, горя — і подвигів, щирості й доброзичливості, любові до людей і безкорисливості.

Мусимо писати власні історії війни, занотовувати всі подробиці й деталі, передавати дітям та онукам.

 

«Ісус Христос у зруйнованому храмі». 1914-1918, автор невідомий

 

«Люди йдуть до церкви. Але як зросли прибутки ворожок!»

Пані Алла погодилася розповісти CREDO про свої думки як фахівця у цій ситуації, коли її вже можна починати оцінювати загальним поглядом.

— На війні, кажуть, атеїстів не буває. Навіть затяті безвірники починають сподіватись на Бога.

— Знаю кілька історій, які вже стали типовими для нашого сьогодення. Військові ЗСУ приймають обряд хрещення вже в дорослому віці. Тридцяти-сорокарічні захисники йдуть до капелана і просять охрестити. Це нормально, адже часто людина на війні сподівається лише на Бога. Ну і на зброю, яку надають країни ЄС і США, певно!

Нещодавно в розмові з одним священником я дізналась, що подружжя, які прожили разом 10-15-20 років, приходять до храму і просять про вінчання. Є екстремальні ситуації — коли хтось із них їде на фронт; але більшість хочуть освятити подружнє життя. «Тут бомблять — а ми вінчаємось, — розказувала мені Марина з Чернігова. — Син і донька (17-річний і 14-річна) прийняли це зі співчуттям. Вирішили: якщо загинемо від тих клятих рашистів, то хоч там будемо разом». От такі зворушливі і страшні історії. На жаль, це реалії нашого часу.   

— Складно говорити про роль Церков у сучасній Україні…

— Люди до храмів ідуть, і не лише на свята. Почастішали випадки переходу з мп до Православної Церкви України громад і окремих, досить помітних у суспільстві персон; частіше звертаються до священиків вірні УГКЦ та РКЦ, адже звикли йти до духовника з усіма проблемами та бідами. Та й упевненості надає спілкування в храмі.

Інститут капеланства, який поновився  в Україні з 2014 року, розвивається швидко і плідно. Скільки священиків пішли на фронт! Їхня допомога неоцінима, адже вони володіють не лише основами психології та психотерапії, а й часто виконують обов’язки медичного персоналу, виносять поранених із поля бою. І відспівують полеглих. На жаль, і це входить у їхні обов’язки.

Утім, «новітні релігійні рухи» з нібито харизматичними лідерами теж зараз мають «жнива» (термін одного з «пасторів» НРР, який він вживав у розмові з прибічниками поширюваного ним учення). Люди, які не знайшли підтримки в так званих класичних Церквах, шукають її там, де є хоча б ілюзія співчуття. 

А як зросли прибутки всіляких ворожок, екстрасенсів, інших фокусників — яким, до речі, люб’язно надають місце у популярних медіа! Можна було б і не звертати уваги в контексті цієї публікації; але ж вони використовують церковну атрибутику — свічки, святі книжки, ікони тощо.

Люди втрачають рідних і близьких, житло, майно, батьківщину — і шукають хоч у чомусь заспокоєння та розради. От і йдуть до цих псевдодуховних цілителів. 

Чи ведуть боротьбу Церкви з цією профанацією? Хіба що деякі батюшки можуть щось сказати проповіді або статтю хтось напише в церковній газеті — і все. Поки що серйозної роботи з тими, хто готовий віддавати гроші за маячню, в нас немає. 

Я часто звертаюся до творів Василя Екземплярського, філософа і публіциста початку ХХ століття, читаю і осмислюю їх. Він говорив, що жити за Євангелієм дуже просто і легко. Адже що може бути краще, ніж іти за правдою?

Це стосується кожного з нас і, схоже, людства загалом. Ми забуваємо про важливість власного життя, про нашу відповідальність за нього, про унікальність кожної миті, яку ми переживаємо. Звертаємо увагу на дрібниці, за якими не бачимо головного. Дуже часто живемо якось «на чернетку». А Святі книги саме і є вказівкою, як не гаяти час — і все життя — на дрібниці та негатив.

Особливо важливо розуміти це у час жахливого випробування, яке впало на долю українського народу. Це стосується не лише пересічних громадян, але й верхівки багатьох релігійних організацій. Коли дивлюсь на дії деяких «чиновників від церкви» — архієреїв чи навіть вище, — постає запитання, чи вони взагалі читали Євангелія? чи розуміють  слова Ісуса Христа? Адже складається враження, що вони займаються чим завгодно: влаштуванням якихось своїх справ, боротьбою за владу і вплив, за гроші і за майно, — а не живуть за Христовими заповідями.

— Люди, здається, стали більше цінувати мир також і в міжцерковних взаєминах…

— Мені подобається вислів, який вже став крилатим: «Бог один, провайдери різні». Тому і смішно, й дивно іноді виглядають дії цих «провайдерів». Навіщо ворогувати, благословляти війни, зброю, вбивства і руйнацію? Хіба Ісус Христос це проповідував? Ні, Він говорив про любов і порозуміння, про добро і радість буття. Тому мені імпонує думка папи Йоана Павла ІІ про те, що католицизм і православ’я — це як дві легені одного організму. І лише разом вони насичують життєдайним повітрям усе тіло. Думаю, що католики розуміють це як ніхто інший. Українці щиро дякують Католицькій Церкві Польщі, Литви, Естонії, Чехії, Італії, Португалії, Іспанії, Німеччині, Швейцарії та інших країн за прихисток нашим біженцям від війни, за вчасно простягнуту руку допомоги. Це насправді доброчинні дії, якими їхні діти й онуки пишатимуться і будуть радіти тому, що старші люди з їхніх родин виявилися справжніми християнами.

— Дякую за розмову!

 

Повна або часткова републікація тексту без письмової згоди редакції забороняється і вважається порушенням авторських прав.

Інші статті за темами

ПЕРСОНА

МІСЦЕ

← Натисни «Подобається», аби читати CREDO в Facebook

Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

Ми працюємо завдяки вашій підтримці
Шановні читачі, CREDO — некомерційна структура, що живе на пожертви добродіїв. Ваші гроші йдуть на оплату сервера, технічне обслуговування, роботу веб-майстра та гонорари фахівців.

Наші реквізити:

monobank: 5375 4141 1230 7557

Інші способи підтримати CREDO: (Натиснути на цей напис)

Підтримайте фінансово. Щиро дякуємо!
Напишіть новину на CREDO
Якщо ви маєте що розказати, але початківець у журналістиці, і хочете, щоб про цікаву подію, очевидцем якої ви стали, дізналося якнайбільше людей, можете спробувати свої сили у написанні новин та створенні фоторепортажів на CREDO.

Поля відмічені * обов'язкові для заповнення.

[recaptcha]

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам:

The Coolest compilation of onlyfans porn tapes on PornSOK.com Immediate Unity