Днями минуло 5 років, відколи Львівська архідієцезія РКЦ в Україні отримала нового єпископа — Едварда Каву OFMСonv, який на момент свячень став наймолодшим католицьким єпископом у світі.
Проте молодий вік це радше перевага, ніж недолік — адже Церква в Україні динамічно розвивається і потребує енергійних пастирів, а єпископ Едвард за ці п’ять років служіння продемонстрував неабияку працьовитість, витривалість, енергійність і відповідальність за Церкву та ввірену йому паству. В перші роки єпископського служіння він очолював Акцію «Папа для України» — допомогу цивільному населенню, що постраждало від війни на Донбасі; потім два роки дбав, щоб духовне життя вірян не занепадало підчас пандемії COVID-19. А після 24 лютого активно займається гуманітарною підтримкою військових, вимушених переселенців та людей, які залишаються в зоні бойових дій, не маючи змоги виїхати. Але ж окрім цього, єпископ має багато інших завдань, обов’язків та служінь, які насправді є пріоритетними — хоча й менш помітними для загалу.
Сьогодні CREDO спілкується з єпископом Едвардом про перші п’ять років його єпископського служіння: про успіхи і поразки, труднощі й радості, плани на майбутнє та очікування від сьогодення.
— Озираючись назад: як Ви оцінюєте ці роки єпископського служіння?
— Єпископське служіння — це інша сторінка життя. Вона виглядає інакше, ніж служіння монаха чи священника в парафії, коли ти маєш конкретну працю з конкретними людьми; та й навіть праця настоятеля в ордені — це праця з конкретними монастирями. А служіння єпископа охоплює значно ширше поле. Перші роки я вчився, як бути єпископом, як це єпископство має правильно виглядати, і в цьому мені дуже допомагав кардинал Мар’ян Яворський. При кожній зустрічі він казав мені, що я маю бути батьком, отцем для людей, парафіян і священників. Я бачу це як постійний виклик і завдання, до якого треба дозрівати, доростати. Ці п’ять років я би оцінював не з погляду успіхів та поразок, а з перспективи викликів: кожна ситуація була для мене викликом. Перші два роки я пізнавав Львівську архідієцезію і структуру Церкви в Україні, бо коли ти єпископ, то дивишся на все, як на інший світ, бачиш усе з іншої сторони. Потім прийшов несподіваний для нас усіх час пандемії, який також багато чого змінив. Особливо важкими були перші місяці. Мені важко було прийняти і зрозуміти, чому ми закриваємо храми, чому так легко піддаємося нелогічним обмеженням — які мені досі незрозумілі, і звідси мої обурення, і коментарі як спроби захищати себе та вірних від несправедливих обмежень. А тепер маємо війну росії проти нашого народу, проти України. Така духовна боротьба — це ще один важкий досвід, який триває, який приносить багато страждань, багато запитань, на які важко знайти відповіді чи пояснення, — але звертаються з ними передусім до єпископа. Люди питають, як реагувати, що робити, де у цьому всьому Церква; але я не маю відповідей на всі запитання. Розізнав на молитві, що моєю відповіддю буде служіння, моє свідчення. Я не можу зупинити війну, агресію, але можу допомагати людям, можу бути задіяним в організаційні питання допомоги і можу працювати фізично, як і всі, і бути корисним, наскільки це можливо.
З перспективи цих п’яти років можу сказати, що єпископи недарма носять ці червоні сутани, які нагадують про мучеництво. Я відчуваю так, що це постійне вмирання для себе, постійне забування про себе. Для мене єпископство не є простим. Мені легше служилося в ордені і там я почувався на своєму місці. Зараз же багато є такого, що мені важко прийняти, з чим важко змиритися; але задля добра Церкви і тих, кому служимо, я приймаю і намагаюся пережити, побачити у цьому Бога.
— Тобто зараз Вам складніше, ніж тоді, коли свого часу довелося створювати з нуля парафію в Кременчуці?
— Зараз складніше, бо навіть попри те, що основна відповідальність за архідієцезію лежить на архієпископі Мечиславі, то все ж єпископ-помічник залучений у життя архідієцезії, й на практиці це зовсім інші горизонти. Навіть стосунки «Церква-держава» складаються по-іншому. Коли я починав у Кременчуці, то спершу не мав сприяння з боку місцевої влади, але згодом вдалося здобути і прихильність, і симпатію — з огляду на наше служіння хворим на туберкульоз чи безхатькам. А зараз все міняється: тут, у контексті війни, є співпраця держави і Церкви, але в інших питаннях — ти сам і бракує не лише підтримки, а й простого розуміння. Це все насправді складно, набагато складніше, ніж раніше. Мені особисто легше розвантажити машину гуманітарної допомоги, ніж перекладати документи, за якими стоять люди і які чекають на рішення, потребують відповіді.
— Є щось у єпископському служінні, що Вас тішить, що приносить радість, бо Ви можете робити щось, чого не могли робити як звичайний священник?
— Кожна Меса, візитація, особливо коли звершую Таїнство Миропомазання, і той момент, коли дивлюся на обличчя молодих людей, які приймають дар Святого Духа. Або уділення свячень чи інших таїнств. Це радість! Відчувається ця сила і розумієш, що ти — знаряддя в Божих руках, хоча негідне і слабке, але Дух Святий через тебе проходить і сходить на людину, яка приймає таїнство. Це дає радість: радість того, що Бог через мене передає Боже життя. І я люблю ці пастирські відвідини парафій, тому що це завжди радість бути знаряддям у Божих руках.
— Єпископів не часто можна побачити у сповідальниці. Ви сповідаєте людей?
— Сповідаю. І дуже часто. Не завжди в конфесіоналі, щоб не створювати якоїсь сенсації, — але там, де ніхто не бігає з фотоапаратом чи телефоном, то і в конфесіоналі також. Для мене Таїнство Сповіді завжди було і є приємним служінням. Я любив сповідати, в парафії св. Антонія завжди багато людей до сповіді і мені приносило радість, що я так можу людям служити. Під час нічних чувань також, коли молодь молиться, я чекаю у сповідальниці тих, хто потребує примирення з Богом і собою.
— Як Ви бачите наступні роки свого служіння? Маєте план, який хотіли би реалізувати?
— Я завжди маю багато планів, але за останні п’ять років навчився, що з них нічого не виходить… Доводиться все міняти, навіть звичайний графік служінь. Тому я намагаюся не дуже планувати, щоб не було розчарувань чи навіть обурень; а більше розпізнавати волю Божу і робити те, що можу робити зараз. Хоча у мене все одно є якісь плани і очікування, бажання — щоби Церква за цей час війни оживилася, не була пасивна; щоб до війни не звикали, бо на це боляче дивитися. І я йду з цими планами до архієпископа Мечислава. Він завжди усміхається, коли чує ці плани чи пропозиції. По-різному потім складається: одні виконуються, інші відкладаються на дальшу перспективу; але я бачу, що якби не мав цих планів, цих очікувань, не підносив би щоразу планку, — то це було би для мене зупинкою в розвитку. Я завжди ставлю собі якусь мету, щоб до неї тягнутися. А як буде, то все в руках Божих.
— Тобто єпископ Кава — це людина, яка вміє визнавати поразки, робити висновки і не наступає на ті самі граблі?
— Поразки я визнаю завжди, і визнаю помилки, навіть ті, які ще не зробив, але знаю, що міг би. Усвідомлюю, що я лише людина і можу помилятися. І трапляється, що наступаю на ті самі граблі декілька разів. Але роблю висновки і намагаюся не приймати рішення на емоціях чи ентузіазмі, а керуватися здоровим глуздом. Намагаюся радитися з людьми, яких вважаю компетентними, щоб отримати більш об’єктивну оцінку ситуації. Завжди розумію, що кожне рішення, кожне слово — опубліковане чи сказане мною на проповіді — може бути не так сприйняте, інтерпретоване і завдати шкоди, попри мої добрі наміри. Тому я молюся, щоб промовляв Бог, а я лише був Його знаряддям.
— Коли Ви втомлюєтеся і відчуваєте, що вигоряєте, то який для Вас найкращий спосіб відпочити і відновити свій психоемоційний ресурс?
— Для мене найкращий спосіб це тиша. Дуже люблю тишу — відсутність зайвих звуків. Вона дає мені простір для молитви. Як треба відпочити, то йду на прогулянку. З розарієм. Мені це дуже допомагає перезавантажити сили, думки. Багато справ, які мене непокоять, я вирішую на молитві, з Богом, і Марія дає мені розраду в цих усіх справах. Коли я подорожую, то вже багато років нічого не слухаю в дорозі: радіо мені заважає. Люблю їхати в тиші. Вона допомагає в концентрації та молитві. Зараз це взагалі єдиний спосіб відпочити, щоб мати силу на дальше служіння в таких умовах. Про якийсь інший відпочинок поки що взагалі мови немає.
— Сьогодні часто чую від людей, як вони мріють про те, що зроблять, коли закінчиться війна. Ви думаєте про те, чого би хотіли, коли закінчиться війна?
— Я сподіваюся, що війна закінчиться якнайшвидше і що це буде перемога Бога над дияволом. І я молюся про це кожного дня багато разів. Але скажу чесно: я боюся, що коли війна закінчиться, то все повернеться до того, як було доти, а може, навіть стане гірше. І, дивлячись на те, що зараз відбувається у світі, я запитую себе: що я можу зробити, щоб люди більше думали про переміну життя і про навернення, аніж будували плани, хто що зробить, коли закінчиться війна. Ентузіазму я не спостерігаю — наші храми не переповнені, хоч і не спорожніли. Війна нас до християнства не спонукає. Ми живемо постійною тривогою, питаємо, чому Бог допустив, — але самі нічого не робимо, щоби стати знаряддям Божого Провидіння, щоб ця війна закінчилася. І я молюся, щоб ця війна якнайшвидше закінчилася, щоб люди перестали страждати, особливо ті найбільш беззахисні; але також молюся, щоб настала переміна, навернення України та Європи, яка дуже віддалилася від Бога і просякнута поганством. І молюся про навернення росії: щоб це була остання війна, яку росія ініціює і в якій проливає кров невинних людей у війні, яка не має сенсу. Я мрію, молюся і цілим серцем бажаю, щоб ця війна змінила обличчя землі. Цієї землі. Як молився про це св. Йоан Павло ІІ.
фінансово.
Щиро дякуємо!
