У нещодавній статті редактор часопису «La Civiltà Cattolica» о. Антоніо Спадаро SJ «намалював» сім картин про російське вторгнення в Україну. Інколи автор добре змальовує реальність; проте відчувається вплив на нього російської «художньої» школи.
Відповідь на цю публікацію представляє сайт РІСУ. Подаємо статтю скорочено.
В умовах широкомасштабної війни, яку розв’язала Росія проти України та Заходу як цивілізаційного і географічного поняття, підтримка міжнародної спільноти для українців дуже важлива. Та частина світу, яка декларує відданість цінностям демократії, прав людини й непорушності кордонів суверенних держав, однозначно заявила про свою підтримку Україні, що стала жертвою імперських амбіцій свого сусіда. Не менш важливою для українців є позиція Святого Престолу, оскільки він є особливою точкою перетину світської та церковної влади, що здатна формувати як ціннісні, так і геополітичні орієнтири не лише для католиків, а й усіх людей доброї волі.
Святий Престол по-різному реагував на цю війну ще до її початку. Україна, зі свого боку, мала бажання, щоб Ватикан став місцем перемовин із Росією і щоби так запобігти ескалації конфлікту. На жаль, Росія не була відкритою до діалогу, пішла шляхом ультиматумів, а відтак вдалася до відкритого вторгнення. Позиція Святого Престолу має свою динаміку, що свідчить про поступове усвідомлення загрози, яку несуть російські бажання відновити свій політичний і військовий контроль над країнами центрально-східної Європи. Проте окремі заяви та жести з боку Ватикану викликали шквал справедливого обурення в Україні та інших частинах світу.Це свідчить про недостатню чутливість або непоінформованість з боку тих, хто ухвалює рішення на Ватиканських пагорбах щодо українського питання.
Кілька тижнів тому у виданні «La Civiltà Cattolica» вийшла стаття «Сім картин про вторгнення в Україну. Світ — це не шахівниця» (Sette “quadri” sull’invasione dell’Ucraina) єзуїта Антоніо Спадаро. Він уже не раз виступав як комунікатор та інтерпретатор позиції Ватикану щодо російської агресії проти України. У цій статті о. Спадаро пропонує своє суб’єктивне бачення подій, їхню моральну оцінку, а також ширшу геополітичну візію, в яку намагається вписати свої міркування. Однак скидається на те, що вона відображає погляди лише частини ватиканських кіл, пропонує хибні засновки, а в результаті й хибні висновки щодо російсько-української війни; а це вже призвело до серйозних репутаційних втрат для Ватикану і Католицької Церкви.
Загальна картина у статті зводиться до того, що російське вторгнення в Україну належить розуміти як трагічний елемент не раз згадуваної Папою Франциском «Третьої світової війни у фрагментах». У цій війні, на думку о. Спадаро, немає абсолютно добрих і абсолютно злих, тож усі однаково винні в її розпалюванні. Хоч варто відзначити, що він уже не говорить, як раніше, про «конфлікт на сході України», безіменну війну, яка нізвідки впала українцям на голови і яку невідомо хто розпочав, — а характеризує її як військове вторгнення Росії в Україну та відкрито ідентифікує агресора і жертву.
Свою оповідь о. Спадаро пропонує у вигляді «семи картин святотатської галереї, якою є війна», і кожна заслуговує на окрему увагу.
Картина перша: імперія і війна
Автор починає з дуже влучної тези: це війна задля відновлення імперії, а головним інструментом для її виправдання стала ідеологія «русского мира». Включення до цієї ідеології виміру релігії та благословення війни Патріархом Московським надало російській агресії «священного характеру». Тому керівництво РПЦ, зокрема Патріарх Кіріл як один із творців цієї ідеології, несе за неї таку ж відповідальність, як і світське керівництво Росії. Спадаро також слушно звертає увагу на внесок в ідеологію «русского мира» О. Дугіна, чиї твори є одними з найяскравіших прикладів російського імперіалістичного і антизахідного мислення.
Митрополит Іларіон Алфєєв, якого о. Спадаро протиставляє Дугіну, звісно, не висловлюється аж так прямолінійно. Проте це не означає, що він не є одним з ідеологів і промоторів «русского мира». Одним із яскравих прикладів був його виступ на конференції «Россия – Украина – Белоруссия: единое духовное пространство?» 1 червня 2019 р. в університеті Фрібурга, Швейцарія. Порівнявши основні тези виступу митрополита, важко не помітити спільний наратив із цитованим о. Спадаро зверненням в.путіна до нації від 21 лютого 2022 року. Як і для путіна, для митрополита Алфєєва Росія, Україна та Білорусь становлять один «духовний простір», який повинен залишатись єдиним, попри зміни кордонів і розпади імперій. Митрополит, як і президент РФ, маніпулює історією та ігнорує відмінності між історичними траєкторіями українців і росіян, трактуючи все, що не вписується в його картину подій, як втручання зовнішніх сил, які прагнули розбити міфічну тисячолітню єдність українців і росіян.
Саме цей наратив становить ядро ідеології «русского мира», яку починаючи з 2009 року активно пропагував Патріарх Кіріл. Митрополит Іларіон, звісно, не закликав до військового захоплення України; але до 2022 цього не робив і Патріарх. Проте вони обоє послідовно закріплювали у свідомості своєї пастви уявлення про українців як ефемерну націю, пропагували міфи про «один народ» і втручання «зовнішніх сил», які намагаються цей «один народ» розділити. Зрештою, російське керівництво саме цими тезами виправдовувало своє вторгнення в Україну.
Отець Спадаро натомість із симпатією коментує січневий виступ митр. Алфєєва на радіо, де той нібито стривожений можливою війною, в якій, на його думку, зацікавлені деякі політики як Америки, так і України та Росії. Забуваючи, що російська пропаганда готувала світ до свого вторгнення в Україну цією ж риторикою: мовляв, Росії не залишають ніякого виходу, і якщо вона не вдарить першою — то це зробить або Україна, або США/NATO.
Повертаючись до тези митр. Алфєєва про співвідповідальність за війну Росії, України і США, варто звернути увагу, що о. Спадаро з нею вочевидь погоджується, оскільки цей наратив проходить наскрізною ниткою через увесь його текст. Проте тут вартувало б запитати, чи він справді гадає, що Україна могла планувати війну проти держави з найбільшим ядерним арсеналом у світі? Намагання «розмазати» провину за війну на Росію, і Україну, і США — це черговий трюк кремлівської пропаганди, яка розуміє, що цілком відбілити свою країну неможливо, натомість можливо зробити сірими усіх навколо. А Спадаро вочевидь забув, що Україна відмовилась від своєї ядерної зброї, до чого постійно закликає Папа Франциск, в обмін на гарантії безпеки. Натомість у 2014 році одна з країн-гарантів захопила частину її території. Це був момент, коли українська армія була практично безсила і дезорганізована, насамперед внаслідок дій проросійського режиму януковича і його кремлівських «консультантів». І точно не планувала ні на кого нападати.
Війна, яка прийшла на українську землю ще у 2014 році, вже завдала неймовірних матеріальних та гуманітарних збитків українському народові. І вважати, що українці бажали її ескалації, є проявом очевидного цинізму. З тексту о. Спадаро зрозуміло, що йому більше болить серце за втрати Росії і він тут же наводить відповідні слова митрополита Алфєєва; а втрати України він не вважає потрібним помічати… Чи репутаційні й матеріальні втрати Каїна важливіші за втрачене життя Авеля?
Ми розуміємо, що в середовищі Католицької Церкви сьогодні є щире бажання втримати діалог із Московським патріархатом, і постать митрополита Алфєєва, який утримувався від відвертих слів на підтримку війни, як це робив Патріарх Кіріл, виглядає як остання надія. Найбільш імовірно, його переведення до Угорщини є симетричним кроком з боку РПЦ, де вже міркують про те, як відновлюватимуть свої стосунки із Заходом і Католицькою Церквою. Проте митр. Алфєєв не є частиною рішення, він є частиною проблеми.
Автор: Володимир Слєпченко
Картина друга: трон і вівтар
У цій картині о. Спадаро пропонує продовження пояснення сакралізації війни. Для нього це близьке до джихадизму. Водночас автор, слідуючи за логікою митр. Алфєєва, перекидає частину відповідальності на Україну і згадує передвиборчу програму «Армія. Віра. Мова» колишнього президента України Петра Порошенка.
Використання політиками релігійної риторики — це тема, яка заслуговує на детальний розгляд. Проте не всі звернення політиків до релігії однакові. У випадку України воно не мало жодних імперських натхнень. Гасло про армію, віру і мову було реакцією на те, що на момент вторгнення Росії у 2014 української армії як такої вже фактично не існувало. А українська мова, попри існування української держави, потребувала захисту від настирливої русифікаторської політики. Цей процес розпочався ще в часи Російської імперії, коли її не раз забороняли; його продовжив радянський комуністичний режим; а після здобуття Україною незалежності спроби відсунути її мову постійно ініціювали проросійські політики, щедро фінансовані з Кремля. Немалу роль у цьому процесі відігравала й Російська Православна Церква з її розгалуженою мережею парафій та довколацерковних організацій в Україні.
Питання автокефалії української Церкви теж не виникло за президентства П. Порошенка. Спроби православного Києва вийти з-під залежності Москві, в яку він потрапив 1686 року не з власної волі та всупереч канонам, триває починаючи з 1917 року. Те, що 2014 року воно дістало активну підтримку з боку найвищої української влади, було лише реакцією на використання релігійного чинника російською владою — яка, крім іншого, прагне мати повний контроль також і над православними віруючими України.
Якщо ж о. Антоніо вважає, що Томос — це американсько-українська шпилька в сторону Росії (як кажуть у Росії), то треба визнати, що він не знає історії змагань православних українців за церковну незалежність від Москви. З іншого боку, продуктивний діалог між Константинопольським Патріархатом і Римом в Москві також вважають «продуктом» американського впливу. Чи через такі погляди Москви Ватикану слід також припинити стосунки з Фанаром?
Чи процес визнання української автокефалії, як він стверджує, запустив «релігійний двигун національної самосвідомості»? Важко сказати, що саме о. Спадаро має на увазі, так інтерпретуючи події. Однак нинішня українська оборона незалежності не побудована на захисті «православної України» чи «українського православʼя». З українського боку ця війна не має релігійного виміру, оскільки за незалежність воюють поруч католики і православні, юдеї та мусульмани, а також агностики й атеїсти. Це боротьба за право існування політичної української нації.
Картина третя: Росія і Україна в серці Марії
Третя картина о. Спадаро стосується присвячення України та Росії Непорочному Серцю Діви Марії. Логіку такої одночасної посвяти він пояснює бажанням латинського єпископату України й тим, що агресор — Росія — це не втілення диявола, а радше блудний син, тобто дитина Отця, так само як і жертва агресії — Україна. Він каже, що парадоксальною Євангельською мовою є любов до ворога, який має право на те, щоб його зупинили від вчинення зла. Бо в цьому і суть любові: зупинити ворога, щоб він перестав бути ворогом.
Це справді глибоке богословське пояснення. Проте якщо любов до ворога — це мова Євангелія та Ісуса, то чому б цю мову не озвучити в самому акті присвячення? Отець, мабуть, кожного дня виглядав блудного сина, але той таки мусив сам прийти додому. Бог шанує нашу свободу.
В акті присвячення ми не чули докору за вчинені злочини чи закликів до визнання агресором своїх провин. Блудний син рухається не у бік дому батька, а ще більше відходить у далекі краї гріха і насильства та завдає шкоди вже не лише собі, а й своїм ближнім. В енцикліці «Fratelli tutti» Папа Франциск говорить, що любов до кривдника «не означає дозволяти йому надалі залишатись таким, наводити його на думку, що те, що він робить, є прийнятним. Навпаки, справжня любов до кривдника означає змусити його зупинитись; це спроба позбавити його тієї сили, яку він не вміє правильно використовувати і яка знищує в ньому людину» (§241).
Нагадування кривдникові його провини було би свідченням духовного і морального лідерства Римського апостольського престолу. Сьогодні світ чекає саме такого лідерства. В умовах морального релятивізму Церква, яка відмовляється від свого пророчого голосу, це «сіль, яка звітріла». Чим слова Ватикану, який лише закликає до припинення абстрактної війни, відрізняються від слів ООН? То, може, в цьому світі Церква — це лише одна з громадських організацій? Після жахіть Бучі, після вщент зруйнованих міст і сіл, укритих могилами масових поховань мирних цивільних, слова церковних лідерів, які бояться назвати винного і закликати його покинути діла темряви, вестимуть лише до поступової втрати довіри до Церкви.
Далі о. Спадаро вкотре звертається до теми використання політиками релігійної риторики. До певної міри, це справедливе зауваження. Проте воно буде слушним, коли й Ватикан зі свого боку відійде від логіки світської дипломатії та свідчитиме правду, хай би якою гіркою вона була для тих, хто її чутиме. Бо склалось стійке враження, що орієнтація на прислухання лише до наддержав та їхніх інтересів превалює над слуханням інтересів менших і слабших. Така собі данина суто світській Realpolitik.
Незрозумілою є згадка о. Спадаро слів Ісуса до Петра, щоб той не використовував меча. Зрозуміло, що для Христа, чиє царство не від світу цього, меч у тому випадку є зайвим. Але чи це означає, що ми повинні припинити збройний спротив? Тобто дозволити агресору не спинятися і нас вбити? В інтервʼю італійському телеканалу «Rai 1», коментуючи закупівлю урядами зброї, Папа Франциск сказав, що хоч і не виправдовує це, та все ж розуміє, бо «ми повинні захищатися, бо є каїнська схема війни». Схожу тезу він сказав під час зустрічі з проректором УКУ Мирославом Мариновичем, в’язнем ГУЛАГу, і Денисом Колядою, колишнім студентом УКУ, зауваживши, що в українському випадку відсутність спротиву було би схожим на поведінку самогубця.
Картина четверта: екуменізм і націоналізм
Російська агресія, як слушно зауважує о. Спадаро, справді завдала шкоди міжконфесійним стосункам у світі. Проте її підтримка керівництвом Московського патріархату свідчить, що майбутнє екуменічного діалогу — це останнє, про що вони думали. Варто нагадати, що зустріч на Кубі, яку згадує о. Спадаро, відбулася вже на тлі російського вторгнення в Україну і початку міжнародної ізоляції росії. Ватикан, натомість, пішовши на цю зустріч, пожертвував авторитетом Католицької Церкви, знехтував думкою своїх єпископів та вірних, і людей доброї волі в Україні. А документ, який став її результатом, — це яскравий приклад злиття політики і релігії, яку так віддано критикує в інших місцях о. Антоніо. Сьогодні цілком зрозуміло, що друга зустріч Папи і Патріарха готувалась в умовах, коли керівництву РПЦ вже були відомі плани нападу на Україну. А її метою було бажання розмастити українську кров і по білій сутані Папи, і так врятувати обличчя Московській патріархії.
Також варто нагадати, що православно-католицький діалог зайшов у глухий кут давно і не через російсько-українську війну. А тому, що Московський патріархат не бажає навіть обговорювати гіпотетичне відновлення єдності і відкрито заявляє: максимум, що його цікавить, це співпраця в соціальній сфері чи захист «традиційних цінностей» (ще одна з ліній російської пропаганди, спрямованої на західні суспільства, з метою їх розколу). Тема, яка, як свідчать окремі пасажі тексту о. Спадаро, його непокоїть, оскільки в цьому плані росіяни знаходять союзників серед американських консерваторів. Московський патріархат покинув роботу католицько-православної комісії з богословського діалогу не через Україну, а через те, що обговорення там дійшло до питання примату і між католиками та православними намітився певний консенсус. В РПЦ натомість видали власний документ щодо цього питання, в якому заперечили будь-яку можливість існування примату вселенського рівня в Церкві.
Отець Антоніо неприховано змальовує новопосталу ПЦУ як націоналістичний проєкт, вихоплюючи з при цьому одне з висловлювань митр. Епіфанія, натомість УПЦ (МП) зображає, як більш помірковану Церкву, відкриту до діалогу і примирення. Ми розуміємо, що зазвичай західним екуменістам доводиться мати справу з «професійними дипломатами», в тому числі й від УПЦ (МП), які добре навчились імітувати екуменічну відкритість задля поширення необхідних їм меседжів на міжнародній арені. І це була політика КГБ ще з 1960-х років. Проте в Україні УПЦ (МП) є найбільш закритою для будь-яких контактів і діалогу церковною структурою, а ті кола в цій Церкві, які раніше демонстрували щиру екуменічну відкритість, після 2019 року перейшли в ПЦУ.
Майбутнє екуменічного діалогу залежить нині від усвідомлення церковної реальності в Східній Європі. Десятиліттями Московський патріархат намагався зберегти виключне право представляти перед світом усіх православних регіону і говорити від їхнього імені. Після того, як Константинополь зважився втрутитись в українську ситуацію і надав Томос про автокефалію ПЦУ, зʼявився шанс для оздоровлення ситуації в українському православ’ї. Натякаючи на вплив США на процес отримання автокефалії ПЦУ, що є улюбленою тезою митрополита Алфєєва, о. Антоніо, по суті, звинувачує Патріарха Варфоломія (який нині є основним партнером Рима в екуменічному діалозі) у нечистоті намірів!
Зрозумілим є бажання зберегти контакт із Московською патріархією; але православний Київ — це не придаток до Москви. Це якраз набагато давніший церковний центр, із яким Римська апостольська столиця встановлювала контакти ще задовго до політичного піднесення Московського царства.
Страсті Христові 2022
Джерело фото: Український художник
Картина п’ята: Via Crucis
Пʼята картина присвячена 13 стації цьогорічної Хресної дороги в Колізеї. Ця ініціатива збурила не лиш Україну, але й християн інших країн. Репутаційна втрата для Ватикану і особисто Папи Франциска через це просто колосальна.
А о. Спадаро намагається пояснити логіку цього задуму як логіку Євангелія: ми всі брати — і агресор, і його жертва. Тому діти стоять разом під одним хрестом.
Як і у випадку з присвяченням України та Росії Непорочному Серцю Діви Марії, ми бачимо чергову «жахливу нечутливість» (саме так висловився один із ватиканських достойників) до страждань українців. Так само, як і в Гаванській декларації, доля інших вирішується без них самих, понад їхніми головами. Чи не варто було запитати в українців: як вони би бачили цю Хресну Дорогу? Жодної чутливості. Кабінетний цинізм.
Згадуючи заклик Франциска «Зупиніться!», о. Спадаро мав би зрозуміти елементарну істину: зупиниться Україна — не буде України і українців, а далі, цілком можливо, що й інших народів; проте якщо зупиниться Росія — то не буде війни. Україна не раз заявляла: ми вимагаємо зупинити цю війну, ми готові перестати стріляти одночасно з ворогом і очікуємо припинення агресії та відведення військ Росії зі всієї території України. Але путін вважає, що все має йти за його планом, бо його «спровокували».
Ми усвідомлюємо, що Папа Франциск не надто добре розуміє ситуацію в Центрально-Східній Європі, яка після 1945 року стала по суті колонією Москви. Ще менше йому зрозумілий закорінений у глибину століть конфлікт між Києвом і Москвою. Проте той, хто слідкує за його позицією, не міг не помітити еволюцію висловлювань: від уникання прямих слів, мовчазного походу в посольство рф у Ватикані —до вживання слів «війна», «агресія», «вторгнення», «різня»; від сумніву щодо постачання зброї Україні — до слів про «каїнську схему війни» та слушність постачання зброї задля захисту від агресора.
Картина шоста: Папа і дипломатія
Антоніо Спадаро подав лаконічне і влучне пояснення суті дипломатичних підходів Ватикану і Римських Пап. Для багатьох, хто не знає історії концепції «безсторонності» (impartiality) Бенедикта XV чи «позитивного нейтралітету», як її окреслив під час конференції з нагоди 90-ліття Латеранських угод кардинал П’єтро Паролін, це цікава і потрібна інформація. Папа ніколи не називає імені агресора, не атакує прямо світських лідерів; засуджує гріх, а не грішника, і мислить у переговорному процесі не лише теперішнім, а й майбутнім. Зусилля римських понтифіків давали свої результати як щодо захисту народу Рогінджа у М’янмарі, так і сприяли миру після війни в Перській затоці.
Україна без сумніву вдячна за всі спроби дипломатичного врегулювання конфлікту та спроби Ватикану виступити посередником. Ці зусилля, на жаль, виявились безплідними. Нам невідомий зміст цих перемовин; проте з текстів різних комюніке зрозуміло, що для Ватикану важливим було втримати сторони в рамках Мінського процесу. Україна була готова до компромісів; єдиною умовою було припинення вогню і виведення незаконних збройних формувань з її території. Чи це не справедлива вимога? А о. Спадаро може змоделювати ситуацію, коли б Австрія окупувала частину території північної Італії, бо та колись була частиною Австрійської імперії, і вимагала проведення там виборів під дулами своїх автоматів?
Нам також невідомо, чи порушував Ватикан перед Москвою питання про деокупацію Криму. Чи там готові змиритися з порушенням державних кордонів у ХХІ столітті? Україна, зі свого боку, не раз порушувала це питання перед світом, всіляко наголошувала на своїй вірності дипломатії у цій справі й намагалась вирішити її залученням міжнародної спільноти та відповідно до норм міжнародного права. Чи не про це говорить Папа Франциск в енцикліці «Fratelli tutti», коли пише: щоб запобігти війнам між державами, «потрібно забезпечити повне верховенство права та постійно звертатись до переговорів, посередництва і арбітражу» (257)?
Малюючи свою шосту картину, о. Спадаро натомість перекидає місток до своєї першої картини з митрополитом Алфєєвим, представляючи ситуацію так, ніби всі сторони не бажали діалогу, а, навпаки, однаковою мірою готувались до війни. Цей прийом російських пропагандистів, які працюють на західні аудиторії, є одним з найулюбленіших, бо дає можливість розмазати відповідальність на всіх. На жаль, о. Спадаро ще досі не зрозумів те, що вже зрозумів Папа Франциск, який в інтерв’ю «Corriere della Sera» з сумом зауважив: «Якби Путін відчинив двері…» Зі Львова, Києва чи Харкова цю песимістичну перспективу було видно задовго до 24 лютого. Можливо, настане час, коли це зрозуміє і редактор «La Civiltà Cattolica». А це розуміння відкриє шлях до усвідомлення, що винні не всі; що початок війни криється в тому, з чого о. Спадаро починав: імперських амбіціях Москви.
Картина сьома: домінування і перемовини
Важко не погодитися з о. Антоніо, коли він говорить про те, що світ потребує миру і всі повинні докладати зусиль для його відновлення. Він згадує численні звернення Папи Франциска, а також слова архієпископа Ґаллагера про необхідність повернення до дипломатії у розв’язанні війни та започаткування процесу примирення. Особливо о. Спадаро зупиняється на висловлюваннях прем’єр-міністра Італії Маріо Драґі, який говорить про потребу нової архітектури міжнародних відносин, які б забезпечували баланс і стабільність у стосунках між державами. Це все справді важливі речі, оскільки світ завжди стоятиме на порозі нових воєн, якщо буде діяти не сила права, а право сили.
Водночас о. Спадаро, слідом за деякими політиками, говорить про неприйнятність приниження Росії як країни, проводячи аналогію з Версальським миром 1917 року і «приниженням Німеччини», яке, призвело до Другої світової війни. Треба сказати, що цей аргумент звучить сьогодні доволі часто. Але чи не вперше заговорив про це в одній зі своїх псевдоісторичних статей «75 лет Великой Победы: общая ответственность перед историей и будущим» в.путін, у якій він так само, як і о. Спадаро, закликав до створення нової безпекової архітектури світу.
Для в.путіна така архітектура повинна була би постати внаслідок «нової Ялти», в межах якої наддержави чітко б окреслили сфери інтересів та впливу у світі без урахування думки інших, менших і без’ядерних держав. І, зрештою, це те, до чого він і прагне зараз схилити світ. Путін не отримав позитивної відповіді від потенційних партнерів такої «нової Ялти» у 2020 році, тому вирішив змусити всіх до цього, розпочавши війну проти України та цілого західного світу.
Оптика Версаля зручна для виправдання дій Росії, яка ніби отримала виправдання реваншу за розпад СРСР, але вона хибна. Оскільки свій «Версаль» також мала і Росія. Як і Німеччина, вона була незадоволеною результатами Першої світової війни і разом із нею готувалась до того, щоб розпочати Другу світову війну. І, зрештою, вони її разом і розпочали. Війна закінчилась крахом для одного тоталітарного режиму — німецького, але радянський тоталітаризм, який був не менш жахливим у своїх проявах, ніж нацистський, лише зміцнився. Тому, як писав св. Йоан Павло ІІ, лише у 1989 році для деяких країн Європи розпочався «справжній повоєнний період» (СА, 28). Звідси крах радянського союзу — це не поразка Німеччини у Першій світовій війні, а кінець тоталітаризму. Його у західній Європі святкували у 1945, а у східній — лише в 1989-му. Сьогодні в Європі ніхто б і не подумав про можливість моральної сатисфакції Німеччині за знищення нацистського режиму. То чому декому нині приходить до голови ідея про заспокоєння путінського ресентименту через крах радянського тоталітаризму? Нинішній путінський ресентимент — це не образа Німеччини після Першої світової війни, а радше спроба нацистів реставрувати свій тоталітарний режим після 1945 року.
Напередодні вторгнення Німеччини в Польщу Ватикан так само прагнув запобігти війні шляхом дипломатії і навіть готовий був спонукати поляків до територіальних поступок щодо Гданська. Після війни, як свідчать слова з цитованого вище Різдвяного послання папи Пія ХІІ, Ватикан уже не був такий прихильний до тактики «умиротворення» агресора; але це стало можливим лише після того, коли світ побачив злочини нацистів. Але чи після звірств у Бучі й інших містах України, ракетних обстрілів жилих будинків комусь ще треба доказів, що жодні намагання умиротворення Росії не спонукатимуть путіна зупинитись на шляху до остаточного «вирішення українського питання»?
На думку о. Спадаро вихід все ж є. І полягає він у побудові «об’єднаної Європи від Атлантики до Уралу», про яку мріяв св. Йоан Павло ІІ. Це справді гарна ідея і, можливо, в далекому майбутньому буде реалізована. Наразі в Росії не проти реалізувати щось цілком протилежне: «Русский мир від Урала до Атлантики». І російська культура, про яку о. Антоніо згадує в своїй першій картині, відіграє тут неабияку роль. Бо, за словами директора Ермітажу Міхаїла Піотровского, “наши последние выставки за рубежом — это просто мощное культурное наступление. Если хотите, своего рода «спецоперация». Которая многим не нравится. Но мы наступаем. И никому нельзя дать помешать нашему наступлению… К началу спецоперации на Украине выставки российских музеев были повсюду… Это и была наша, если хотите, «спецоперация», большое культурное наступление.”
Ми в Україні добре знаємо, що за російським культурним «soft power» рано чи пізно приходить російський «hard power». Добре було би, щоб це розумів також і о. Спадаро.
фінансово.
Щиро дякуємо!
