Що про нас розповідають наші коментарі? 5 помилок поведінки в інтернеті

Якщо в недалекому минулому фах психолога/психотерапевта був «далеким від народу», то зараз досить зайти в інтернет — і купа різного плану психологічних порад буде в нашому розпорядженні.

Деякі психологи-фахівці ведуть свої соцмережі як «робочі журнали», знаходячи там клієнтів для тривалої праці; деякі просто час від часу пишуть свої думки-узагальнення. Бо всі люди різні, але проблеми у них переважно однакові…

Які саме?

1.Поради там, де не просять

Це стосується як нашої поведінки в реалі, так і, звісно, в соцмережах. Можливо, зараз у соцмережах — більше, ніж у реальності. Варто взяти до уваги, що коли хтось постійно роздає іншим поради під записами, в яких ні про що не просять, то така людина свідчить про порушення у себе особистих меж. Вона не бачить своїх меж і тому не розуміє меж інших, навіть якщо їй вказати на це порушення. Вона ж нічого поганого не хоче і не робить! Просто влазить у те, що її не стосується «за промовчанням». Можливо, їй самій ніколи не давали особистого простору та умов, у яких особа формується як незалежна одиниця («треба завжди ділитися іграшками, не будь жадюгою», а також «це не твоя особиста кімната, ви тут живете з братом/сестрою/батьками, забери свої речі в куток»). У будь-якому разі, якщо хтось схильний усіх повчати і приходити з порадами, «як правильно», то цим він робить іншим неприємно, а заодно показує, що в нього самого — великі проблеми з захистом особистих меж.

Це ж саме стосується оцінки чужої зовнішності. Якщо хтось упевнений, що має право вказувати іншим, як вони повинні виглядати, це свідчить про його власну глибоку невдоволеність своєю зовнішністю. Взагалі, будь-яке непрохане втручання в чужу зону свідчить про глибокі проблеми того, хто втручається, набагато більше, ніж того, до кого висувають претензії. Логічним висновком, звісно, буде також і оцінка подібних агресій на державному та воєнному рівні.

2.Емоційні реакції на чужу ситуацію

Коли йдеться не про спільну велику біду (таку як війна, насильство, несправедливість до цілих соціальних груп), а про щось незначне, — надмірність емоційних реакцій у коментаторів говоритиме тільки про їхню власну ситуацію, а не про порушену тему. Тільки людина, яка має свою рану в певному полі, надмірно реагуватиме на простий з вигляду запис. Це називається «тригер». Навіть якщо хтось написав цілком об’єктивну дурницю — сильна реакція свідчить не про те, що він написав дурницю, а про те, що у вас конкретно в цьому місці щось болить. Розумним буде не починати інтернетну лайку, а подумати, що болить і що з цим робити надалі. Чужі ситуації відійдуть і забудуться, а своя нерозв’язана проблема триватиме далі.

3.Емодзі як прояв агресії

Нерідко можна натрапити під серйозними публікаціями на реакції читачів, які не коментують, а проставляють емодзі (або наклейки чи гіфки відповідного спрямування). І якщо під текстом про сумну чи проблемну тему стоять «слізки», це цілком зрозуміло; але звідки беруться «ха-ха» під записами про кризи, хвороби, смерті або проблеми, зокрема сімейні?

Це свідчить про те, що такий користувач має величезну невпевненість у собі й намагається компенсуватися. Звертати увагу на них не варто, це буде тільки емоційною втратою — так само як і можливе спілкування з кимось, хто будує фрази зверхньо, «тикає» без дозволу, коментує принизливо. Такі коментатори рідко замислюються, що виглядають нерозумно і самі себе виставляють у дурному світлі.

Те, що порядний християнин сам не нападає в розмовах з позиції зверхнього насмішника, навіть обговорювати не варто. Християнин не поділяє цю позицію, бо вона свідчить про злого духа.

4.Нав’язлива демонстрація щастя

Принцип такий само простий: коли людина публічно, гучно, часто заявляє, що вона щаслива і в неї все пречудово, — це ознака того, що вона не дає ради зі своїм життям і намагається обманути всіх, а заодно і себе. За формулюванням Максима Грінкевича, психолога з Казахстану, «так діти кажуть, що в них тато — космонавт, коли у них взагалі немає тата». Як і попередні пункти, цей так само будується на основному правилі психоаналізу: «Завжди дивися на зворотне». І зводиться до однієї універсальної практичної рекомендації: уникати оцінок.

Для віруючого це безпосередньо пов’язане зі словами Христа про «не судіть». Зважте, ідеться не про те, щоб не мати жодної позиції («за плодами їхніми пізнаєте їх» — це формування власної думки), а щоб не видавати оціночних суджень. Тому що як недооцінювання, так і переоцінювання є формою страху. Виставляти своє уявне благополуччя в мережі — теж не більше ніж форма страху. Важливо прийняти себе і своє життя в любові, яким воно є, і віддати його Богові таким, яким воно є, щоби Він зробив із цього те, що вважатиме за потрібне. Бог не читає соцмережі. Перед Ним не вдасться зробити щасливий вигляд.

Якщо ви не хочете показувати людям (а особливо близьким), що насправді вам тяжко, — це ваше право, але будьте обережні, щоб видимість не стала для вас важливішою за реальність. Якщо ви вважаєте, що приємний і веселий профіль у соцмережах буде розрадою і підтримкою вашим знайомим чи читачам — це ваше право, але будьте чесні перед собою і завжди майте кому сказати правду. Правда звільняє, казав Господь Ісус.

5.Інший — то не я

Ображання (інших чи на інших), оцінювання, надмірні очікування та розчарування у підсумку — ці види поведінки свідчать про неправильний підхід до спілкування загалом. Для людини характерно припускати, що інший буде на неї саму схожий, а тому реагуватиме схожим чином. Це створить спільне емоційне поле, яке підживлюватиме добрі очікування. Так будуються зв’язки і стосунки: на створюванні певних спільних просторів, насамперед психоемоційних. Однак щоб будувати їх правильно, варто зробити внутрішнє зусилля, відокремивши себе від іншого (це пов’язано зі згаданими вище особистими межами, але не є ними).

Інший не є мною: в нього свої знання і досвід, свої рани і тригери, своє світосприйняття. Оцінюючи інших людей як подібних до себе, ми ризикуємо будувати щось, що в критичній точці розвалиться, ніби його і не будували зовсім. Саме такий стан переживають нині багато людей, які мали спільний інтелектуальний та культурний простір, але раптом опинилися по різні сторони фронту в прямому розумінні. Спільна «за промовчанням» людяність виявилася різними категоріями в оцінці тих, хто зазнав насильства, і тих, хто його навіть не сприймає як насильство. У сімейних та близьких до них стосунках це проявляється у виборі: вірити словам про любов чи конкретним учинкам або їх відсутності.

Щоб не дати собі емоційно впасти і розбитися, потрібно спершу відокремитися від цього єдиного психополя: інший — не я, він може мати свої погляди, розуміння цінностей і правила поведінки. Вам не треба його оцінювати (знецінювати, дегуманізувати, принижувати); вам треба просто відокремитися. Інакше у спілкуванні ви будете тільки показувати свою незахищеність і незрілість.