Роздуми на Адвент, написані у нацистській в’язниці

Отець Альфред Дельп був героєм. Це німецький єзуїт, якого стратили 1945 року за те, що він був активним лідером руху антинацистського спротиву. 

До смерті він провів п’ять місяців у берлінській в’язниці. Під час ув’язнення о.Альфред написав духовні роздуми на Адвент (користуючись маленькими клаптиками паперу, які йому таємно передавали), хоча його руки зазвичай були закуті у кайдани.

Перша неділя

«Я дивлюся на цьогорічний Адвент з такою напруженістю та сум’яттям, як ніколи раніше… Разом із цими думками мені приходить спогад про ангела, якого добра людина подарувала мені на Адвент 1942 року. Він тримав знамено з написом “Радій, бо Господь близько!” Бойова бомба знищила й ангела, і ту добру людину, хоча я часто відчуваю, що вона продовжує служити мені, подібно до ангела. Саме знання тихих ангелів Благовіщення, які проголошують своє благословенне послання посеред горя нашої світової ситуації та сіють насіння благодаті, що проростає посеред ночі, інформує та підбадьорює нас щодо істинного стану речей. Ці ангели Адвенту — не гучні ангели публічної радості та сповнення; тихо й непомітно вони заходять у наші пошарпані приватні кімнати і, як і колись, постають перед нашими серцями. Вони мовчки ставлять нам питання про Бога і проголошують нам чудеса Бога, для якого немає нічого неможливого. Адвент — це час порятунку, бо ми отримали послання, і тому перше, що ми повинні зробити у своєму житті, — це повірити у Боже благодатне насіння, яке ангели пропонують відкритим серцям. Наступне — це пройти крізь ці дні як посланці-вісники. Ми чекаємо на рясний прийдешній урожай із вірою — не тому, що ми довіряємо землі, зіркам чи нашому власному здоровому глузду та мужності, а лише тому, що ми сприйняли Боже послання, знаємо про Його ангелів-вісників, і навіть самі зіткнулися з одним із них».

Друга неділя

«Отже, цієї неділі ми повинні знову скласти руки та смиренно впасти на коліна перед Богом, щоб Його спасіння діяло у нас, і щоб ми були готові закликати Його та бути зворушеними Його присутністю. Зарозумілість, така типова для сучасних чоловіків і жінок, тут “здувається”. У той самий час, крижана самотність і безпорадність, у якій ми застигли, тане від божественного тепла, яке наповнює і благословляє нас… Якщо ми нажахані світанком усвідомлення нашого справжнього стану, цей жах повністю заспокоюється від знання, що Бог у дорозі і вже наближається до нас. Наша доля, хоч би як вона була переплетена з неминучою логікою обставин, все одно є не чим іншим, як шляхом до Бога; шляхом, що його Бог обрав для остаточного звершення свого наміру, для своїх постійних цілей. Запаліть свої свічки — ті свічки, які маєте — бо вони є відповідним символом всього, що має статися в Адвент, якщо ми хочемо жити».

Третя неділя

«Людство знову стоїть перед викликом: вистояти і впоратися. Але людина не просто міняє одні ланцюги на інші — Божі заклики завжди творчі. Вони збільшують усередині нас те, до чого ми покликані, — саме завдяки своїй реальності та автентичності. Свобода — це дихання життя. Ми сидимо у затхлих бомбосховищах і тісних тюрмах та стогнемо під розривними й нищівними ударами долі. Ми повинні нарешті перестати надавати всьому фальшивий лоск і нереалістичну цінність, і почати сприймати це тим, чим воно є, — невідкупленим життям. Щойно ми це зробимо, брязкіт ланцюгів, тремтіння нервів і занепад серця перетворяться на маленьку молитву — “Розлийте, небеса, згори росою правду” (Іс 45,8). Нам потрібно набагато рішучіше (…) покликатися на Божу спокутну свободу. Тоді тіснота розширюється, наші легені знову вдихають свіже повітря, і горизонт вабить нас. Наше існування досі сумне і скорботне, але м’яка, радісна мелодія прагнення і знання вже лунає крізь уривчасті голоси плакальників. Із цим знанням і ставленням людство звільняється від самотності у зв’язках із речами і обставинами. Людина знаходить цілісність і зцілення — а не цілеспрямовану, холодну віддаленість розрахунку, механізації та організації. Це — вищий рівень свободи, перспектива, яка дається тому, хто дивиться з висоти на те, що лежить унизу. Голос такої людини не швидко змовкне!»

«Підстави для істинної радості не мають жодного стосунку до умов нашого зовнішнього життя; вони натомість складаються з людського внутрішнього настрою та компетентності, завдяки яким особа може навіть у скрутних обставинах відчувати, чим насправді є життя… І першу відповідь ми знаходимо в особі Йоана Хрестителя, який уособлює Адвент. Людство має дійти до абсолютної ясності щодо себе та чесності перед собою й іншими. Воно повинне зійти з усіх п’єдесталів зарозумілості; спішитися з високих коней марнославства та самообману, які певний час дозволяли собі так гордо бігати — хоча ці коні, зрештою, скидають своїх вершників серед пустелі. 

Два критерії визначають, слідуємо ми за істинним імпульсом чи ні. Обидва з них ми, знову ж, знаходимо в Йоані Хрестителі. Перший — це служіння, бо людська чесність вимагає від людини бачити себе слугою і сприймати свою дійсність як місію та призначення. Другий — благовіщення, яке закликає нас до хвали Богові. Потрібні великі особисті зусилля, щоб продовжувати давати собі імпульс піднятися вище, відійти від себе. Але саме так людина досягає необхідної відкритості, в якій вона повинна тривати, якщо щиро хоче прагнути до великих реалій, які Бог приготував для неї».

Четверта неділя

«Бог у різдвяній зустрічі — це досі той Бог, що кидає виклик. Найбільші хибні уявлення зосереджені навколо типової різдвяної картини Бога. Людство настільки захоплюється зовнішнім виглядом, що захоплива реальність народження Бога як людського немовляти заледве проникає у наш розум, і душа не розуміє її значення. Звісно, це зовнішнє — солодкі сентиментальні картини, колядки, вертепи тощо — втішають нас, але у Різдві є щось набагато більше. Ця істина надто грандіозна, щоб її оцінити, якщо не зосередитися на ній повністю. З моменту Божого Різдва людство було утверджене в надії, що, коли ми звертаємося до Божого престолу по милість, Бог на нашому боці. Це не означає, що Бог скинув cебе з престолу, ані що людське життя стало первоцвітом після цієї надзвичайної події. Нам потрібно критично дивитися на тенденцію до сентименталізації божественних атрибутів — їх персоніфікації у невинній дитині або надмірного прикрашання дорослого Ісуса. Гламуризація вертепної історії — прирівнювання всього тону життя Христа до барокової проповіді, сповненої зловісних застережень і грубого моралізаторства, — значною мірою сприяло тому, що Захід був паралізований перед лицем тих умов, які заважають нам і тримають нас у пастці. Бог став людиною, але Він досі є Богом, володарем усього творіння. Людські істоти повинні ставитись до Богочоловіка з благоговінням та обожнюванням — мусять звільнитися від себе, щоби знайти себе. Це — єдиний шлях».

Переклад CREDO за: CORRIDORS/ John P. Walsh