Київсько-Житомирський єпископ РКЦ в Україні зустрівся з Папою Левом XIV XIV і розповів йому про біль та віру українського народу.
Минуло понад 3 роки і 8 місяців від початку масштабного вторгнення росії, а обстріли українських міст та інфраструктури тільки посилюються. В інтервʼю для Vatican News єпископ Віталій Кривицький розповів про зустріч зі Святішим Отцем, про сьогоднішні виклики перед служінням Церкви та про важливість діалогу й однодушного свідчення ієрархів.
У суботу 25 жовтня 2025 року Лев XIV прийняв на аудієнції єпископа Віталія Кривицького, ординарія Київсько-Житомирської дієцезії Римо-Католицької Церкви в Україні. Це була його перша аудієнція у Папи Лева.
— Що б Ви хотіли сказати про цю зустріч?
— Перебуваючи в Римі на запланованих зустрічах, я скористався можливістю і написав до Апостольської Столиці, чи можу зустрітися із Папою. Дістав схвальну відповідь і зустрівся з Понтифіком, щоби подякувати йому за його молитви, за його любов до України, за кожне слово, яке ми чуємо чи під час проповідей, чи під час молитви «Ангел Господній» в неділю — щоразу чуємо підтримку для нашої держави в такий складний для нас час.
Мав можливість подякувати за всі його однозначні промови, а також за підтримку, про яку ми можемо навіть до кінця не знати. Але за все те, що Ватикан дає — чи для переселенців, чи для наших дітей у лікарні “Bambino Gesù”, і на кожному місці, де тільки можливо допомогти нашій багатостраждальній державі, — я мав нагоду за це подякувати.
Також мав можливість запитати Папу, що він хотів би передати для українського народу, для нашої спільноти католицьких єпископів. І, звісно, почув слова підтримки. Папа сказав, що хоча, звісно, сьогодні міжнародна спільнота шукає різних способів, щоб розв’язати наше питання, питання цієї кровопролитної війни, і не знаходить їх, — але, каже, «особливо тепер, у цьому Ювілейному році, не втрачайте надії». Його слова підтримки я відчував як слова батька, який про все знає і знає, що ми можемо насправді скласти цей іспит. Тобто під час цієї зустрічі я, власне, відчув батьківську руку, батьківський підхід, — за що, звісно, Святішому Отцеві дуже вдячний.
— Ваше Преосвященство, Ви молодий єпископ і в Україні перебуваєте в Києві, який постійно зазнає російських обстрілів. Яке значення мала ця зустріч для Вас особисто як єпископа, як священнослужителя, а також духовного батька для своїх вірних?
— Так, справді Київ страждає, і навіть сьогодні була чергова складна ніч: багато обстрілів, масштабні пожежі в Києві, є поранені люди, попередніми днями були також і загиблі. І для мене було дуже важливо зустрітися зі Святішим Отцем —навіть особисто для розуміння, що Папа дуже глибоко занурений у нашу ситуацію, попри те, що має дуже багато різних викликів; я можу тільки уявити, скільки таких, як я, приходять до нього поділитися труднощами, просити про пораду… І для мене — як для єпископа, який також потребує батьківської вказівки, підтримки, — було дуже важливо це почути, щоб можна було, своєю чергою, донести це нашим вірянам. І хочу сказати, що, власне, оця підтримка, оце прийняття Папи, яке я відчув, надихнули мене вчергове.
— Ви були у складі делегації ВРЦіРО, яка цими днями здійснила візит у Норвегію. Розкажіть, будь ласка, про мету цього візиту.
— Теперішній виїзд у Норвегію відбувся за підтримки Норвезького біблійного товариства, і тому цього разу представники Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій здебільшого зосередилися на християнських Церквах. Під час таких виїздів ми, як представники ВРЦіРО, як представники віруючої громади України, провадимо так звану адвокаційну діяльність. Хтось називає це «м’якою дипломатією». Це можливість донести до світового суспільства, як насправді виглядає ситуація сьогодні.
Такі виїзди мають на меті донести слово подяки тим, хто, можливо, на це чекає; хто хотів би дізнатися, чи справді їхня допомога доходить до наших громадян. І коли ми разом проводимо ці поїздки, то представляємо цю єдність. І люди тоді точно можуть сказати, що це не є погляд на ситуацію, наприклад, протестантів, католиків, православних чи, наприклад, юдейської спільноти, чи мусульманської; але такі зустрічі говорять про певний консенсус в наших думках, говорять про єдність. І у випадку навіть зустрічі з християнськими спільнотами, або коли ми презентуємо Україну як християнська спільнота, ми говоримо про екуменізм у його практичній формі, а не просто академічній чи теологічній. Ми не провадимо теологічних дискусій; це практичний екуменізм — коли йдеться про співпрацю і перебування в одному дусі, осягаючи спільні цілі для нашого народу в такий складний час випробування.
— Наступного тижня відзначатиметься 60‑річчя Декларації Другого Ватиканського Собору «Nostra аetate» про діалог з іншими релігіями. Наскільки важливо, щоб різні конфесії, різні релігії в Україні в цей дуже тяжкий для країни час співпрацювали?
— У складний час будь-яка співпраця вітається. Ми знаємо іншу сторону нашої історії: як кажуть, «де два українці, там три отамани». І ми знаємо, що розколи всередині суспільства завжди тільки шкодили нашому народу. Як віруючі люди, ми розуміємо, що маємо в житті багато більше інструментів, способів, які допомагають єднатися.
Коли ми говоримо про діалог, то варто пам’ятати, що діалог мають закладати дві сторони, відкриті одна на одну; дві сторони, які поважають одна одну, а не таврують словами: «З тобою нема про що говорити». Щодо релігійного діалогу, то в ньому не йдеться так званий «релігійний вінегрет», про синкретизм, який має поєднати релігійні явища, бачення й переконання, і сказати, що це все однакове. Ні, абсолютно ні. Проте сьогодні, у випадку України, є виклики, спільні для нас: незалежно від того, як ми віруємо, які релігійні традиції маємо — ці виклики насправді є для нас спільними. І коли ми перебуваємо в певних державах з нашими адвокаційми виїздами, то дуже часто визначальним є саме цей фактор: що ми про це говоримо одностайно, в унісон. Так і тепер, коли ми зустрічалися з міжконфесійною, міжрелігійною спільнотою, наших співрозмовників вражало те, що ми говоримо настільки одностайно, доповнюючи одне одного, а не заперечуючи одне одного. Я насправді вважаю, що Україна сьогодні є не тільки свідком того, що в нас є щось погане — я маю на увазі зараз цю кровопролитну війну, бо війна це завжди погано, — але ми є свідками того, що в нас насправді є діалог. У нас насправді є пошанування іншої людини.
Ми говоримо про фактор поліконфесійності, притаманний для Україн. Це наше багатство. І дуже багато людей, з якими ми зустрічаємося, зокрема, представники різних конфесій і релігій, кажуть: «Від вас можна вчитися». Тому ми дякуємо Богові, який дає нам цього духа порозуміння — свого Духа — для того, щоб ми були відкриті на іншу людину, на діалог: не на синкретизм — об’єднання абсолютно всього і до однієї посудини, — а на діалог. І бачимо, що в цій співпраці знаходяться ділянки там, де ми маємо прикласти зусилля, щоб осягнути певне добро для суспільства. Спочатку, звісно, нашої держави, України; але, ділячись уже сьогодні цим досвідом, бачу, що — не тільки.
— Як зараз відбувається діяльність Києво-Житомирської дієцезії в таких важких обставинах, під постійними обстрілами? Якими є зараз, на цьому етапі війни, основні напрямки діяльності?
— Перше завдання Церкви, мені здається — незалежно від того, як виглядає зовнішня ситуація, — не втратити своїх пріоритетів, тобто окормлення вірних Божим словом і Таїнствами, супровід віруючих, євангелізація. Це те, що робиться на будь якому континенті, в будь якій державі, незалежно від зовнішніх факторів. І в наших випадках, коли ми говоримо про обстріли, навіть про постійне просування російських військ на сході України, — це насправді дуже великий виклик. Ми несемо це як хрест сьогодення.
У той самий час, наше душпастирство сьогодні виглядає зовсім інакше; принаймні в деяких його частинах. Зокрема, ми відкриті на зустріч із нашими захисниками, про яких знаємо, що вони вже ніколи насправді не будуть тими, якими були перед війною… Ми сьогодні покликані допомогти їм адаптуватися в суспільстві, з якого вони вийшли. Покликані допомогти їхнім родинам прийняти їх сьогодні — іншими. Бо те, що вони пережили ці рани війни, вони несуть їх задля нас, задля того, щоби врятувати нас.
Бо якби ми не мали можливості сховатися за їхніми плечима, я так скажу, то не могли би зараз тут сидіти. Ми зі своєї сторони зобов’язані, я підкреслюю — зобов’язані допомогти цим нашим близьким адаптуватися. Адаптуватися в нових умовах для родин загиблих воїнів або навіть родин цивільних, яких забрала війна. Це надскладна ситуація, бо ніщо матеріальне, ані інша людина, не може просто зайняти місце найдорожчого. І тому ми покликані, щоб у цю справу привести і запросити Бога, — бо Бог зцілює кожну рану. Ми розуміємо, що не тільки психологія (це один з інструментів), не якісь чарівні слова можуть допомогти, а лише Бог, який буде діяти через ці слова.
Ми покликані пізнати ці слова, для себе відкрити, тобто самим вистояти у складний час, щоб допомогти нашим близьким: мамам загиблих воїнів, дружинам, дітям… І, звісно, Церква шукає способи для того, щоби служити їм. У терапіях, які провадяться, наприклад, за допомогою наших капеланів, служителів при парафіях, беруть участь не лише парафіяни. Дуже часто кількість наших парафіян на таких зустрічах, на такій терапії, становить невеликий відсоток.
А через інформацію, яка розповсюджується від тих, хто вже пройшов таку терапію, вона досягає інших, що не знаходять виходу, які вже опустили руки. І тоді знаходиться благовісник, який каже: «Ні, не все в тебе втрачено. Ти можеш підвестись і жити повнотою життя — яке сьогодні для тебе є настільки неможливим».
Ми покликані неустанно благати Господа про мир — справедливий мир, бо пам’ятаємо, що тільки Він є подателем справедливого миру. Згадуємо сьогодні слова Римських Єпископів, які говорили, що не може відбуватися компроміс зі злом. Треба назвати все своїм іменем, запросити Бога, щоб Він допоміг зцілити це зло. Отож, Церква має сьогодні перед собою великі виклики також у тому, щоб ділитися цим з іншими помісними Церквами, з іншими представниками нашої Католицької Церкви — щоб нам бачити речі однодушно, як кажуть Діяння Апостолів, коли підкреслюють, що християни були «одного серця», бо їх єднав Святий Дух. Отож просимо сьогодні Святого Духа, щоби допоміг нам під час цієї темряви побачити світло; побачити ті виходи, які Господь приготував для нас.
І, звісно, користуючись нагодою, запрошую кожного бути відкритим на правду, яка визволяє; бути відкритим на Боже діяння. І закликаю всіх сьогодні молитися: молитися за наших захисників, за поранених, поранених тілом і душею; і молитися за тих, від кого залежить зміна сьогоднішньої ситуації.
— Що би Ви хотіли сказати католикам з усього світу?
— Звертаючись до братів і сестер у Христі, в нашій Католицькій Церкві, щиро, сердечно прошу, благаю — про справжню молитву, про посилення тої молитви, яка вже роками підноситься до Господа, але сьогодні — можливо, через втому, — стала менш явною і активною. Я дуже сердечно прошу про цю молитву. Прошу про молитву особливо тепер, напередодні чергової зими, яка передбачається дуже складною. Прошу про різноманітну підтримку наших людей, які мусили залишити Україну — зокрема, з огляду на необхідність виживання під час такої самої зими в попередніх роках. Прошу про всебічну підтримку на місцях різноманітних діалогів, міжнародних зустрічей, де розглядаються питання щодо України, щодо цієї війни, щодо пошуків розв’язку. Впевнений, що через наше єднання, духовне об’єднання, через молитву, через одного духа — Бог насправді зробить більше.
— Дуже Вам дякую.
фінансово.
Щиро дякуємо!
