Італійський вислів «Per fare San Pietro c’è voluto tempo» («На будівництво собору святого Петра знадобився час») — це народна пам’ять про сто двадцять років будівництва нової базиліки на фундаменті стародавньої церкви Константина на Ватиканському пагорбі.
Значення цієї приказки, втім, цілком універсальне; наприклад, англійці у відповідній ситуації зауважують, що «Рим не за один день будувався», а ми кажемо просто: «Поспішиш — людей насмішиш».
Ці фразеологізми відображають наше загальне занепокоєння плином часу і бажання його контролювати. Ми схильні думати, що терпіння — це похмуре очікування: поки щось станеться, поки щось закінчиться, поки щось нарешті здійсниться. У нашому звичному уявленні терпіння — це незручний простір між «ще ні» й «нарешті». Це своєрідне духовне чистилище, де ми сидимо і терпимо, зціпивши зуби. Але глибини споконвічної мудрості відкривають нам інший кут зору.
Терпіння — це не тягар часу на наших плечах; це здатність переживати поточний момент повноцінно й без опору. Коли ми обираємо неквапливість — можливо, коли робимо вибір на користь довшого, але мальовничого маршруту, або надаємо перевагу старому аналоговому способу над цифровим, — ми починаємо помічати у цій простоті щось майже бентежне. Значна частина наших страждань походить не від самого плину часу, а від нашої відмови бути у часі, який минає.
Свідомо чи ні, ми рідко по-справжньому перебуваємо у теперішньому часі. Ми тягнемося вперед — до результату, ясності, завершення і, зрештою, до тривог майбутнього; або ж відхиляємося назад — до пам’яті, жалю, відчуття незакінченої справи у минулому. Однак у обох випадках ми відхиляємося від поточного моменту, від сакраментальності теперішнього, від місця, де Бог насправді говорить із нами.
Психологічний опір реальності — це непомітний корінь духовної втоми. Наш опір поточному моменту носить маску амбіцій, зосередженості чи терміновості, але під нею ховається простий страх, що коли ми перестанемо наполегливо працювати, коли не будемо перебувати у постійній напруженості і докладати зусиль, життя зупиниться. Але цілком очевидно, що життя цілком здатне тривати і без наших зусиль. Сонце сходить, річки течуть, пори року змінюються, і все це відбувається без поспіху чи вольових зусиль із нашого боку.
Обираючи неквапливість, ми експериментуємо зі зниженням нашого природного опору. Ми дозволяємо моменту бути таким, яким він є, і пом’якшуємо потребу в контролі темпу власного становлення. Примітно, що коли наш опір слабшає, зникає і значна частина наших страждань. У той момент, коли ми нарешті погоджуємося з темпом часу, ми відкриваємо для себе Божий мир, прихований прямо перед нами.
Коли ми свідомі цього, неквапність стає справжнім «духовним розчинником». Вона розчиняє ту психологічну напругу, що перетворює дрібні речі на невідкладні, а звичайні речі — на безглузді. Це розкриває глибоку істину, що Бог завжди поруч із нами, але ми часто відсутні. Таким чином ми усвідомлюємо, що були сліпі до очевидного: «Місце бо, що на ньому стоїш — земля свята» (Вих 3,5).
Переклад CREDO за: Д.П.Кертін, Catholic Exchange
фінансово.
Щиро дякуємо!
