За ініціативи Українського Біблійного Товариства і Служби військового капеланства регулярно відбуваються виїзди міжконфесійної групи до наших військових — щоб побути з ними, підтримувати їх, проголошувати Боже Слово на прифронтових територіях. А також — посильно допомагати нашим захисникам різною допомогою невоєнного призначення.
За нагоди свят (Великодніх і Різдвяних — особливо) організовуються виїзди не тільки представників різних Церков, але також ієрархів та глав Церков України. Вже кілька разів у таких виїздах брав участь ординарій Києво-Житомирської дієцезії РКЦ єпископ Віталій Кривицький.
— Куди вас ведуть шляхи допомоги військовим, Ваша Екселенціє?
— Місцем нашого служіння, вже вкотре, були околиці Слов’янська і Краматорська. За погодженням із військовими, ми маленькими групами (загалом їздило 14 чоловік) відвідували місця дислокації наших воїнів. Заходили в їхні бліндажі на позиціях. Не йдеться просто про те, що ми будемо в поблизькій парафії, а воїнів до нас на молитву привезуть. Ні, ми приходимо зі служінням туди, де вони перебувають і де цього служіння потребують.
Ми приїхали до них, щоб передати їм радість від народження Бога, який став людиною. Щоб заколядувати разом із ними. І передати їм необхідні в побуті речі — солодощі, шкарпетки, різні знаряддя для повсякденного служіння.
Команда, яка їздила цього разу, мала служіння в різний час протягом днів виїзду. Наприклад, я після Різдвяної літургії, одразу 25 грудня, виїхав у бік фронту, для того, щоби вже ввечері 25 грудня бути там. Два наступні дні я провів у цьому служінні, щоби потім повернутись на недільну урочистість — закрити Ювілейний рік.
— А Ви здійснюєте «загальне служіння» в екуменічній групі, чи там є наші брати-католики?
— Минулого разу я там був на Великдень; принагідно була організована зустріч воєнних капеланів. Нас тоді всіх разом було близько 60 чоловік; цим разом зібралося десь із 25-30 осіб.
Ми зустрілися знову з капеланами — представниками різних конфесій: Католицької Церкви, православних, греко-католиків, протестантських спільнот, — щоби обговорити їхні актуальні виклики і потреби, різні питання, які ми (як представники Всеукраїнської ради Церков) потім можемо порушувати на різних щаблях, спілкуючись із представниками міністерств, людьми політики.
Після служіння на позиціях, повертаючись, я мав нагоду заїхати провідати нашу парафію в Слов’янську. Там для невеликої групи (насамперед військових) я відслужив Літургію. Також мав нагоду їх посповідати.
Ті, хто нас захищає, потребують нас
— Перебуваючи серед захисників на передовій, спілкуючись із ними безпосередньо, Ви, певно, краще можете оцінити дух і стан нашого воїнства за ці роки поїздок. То як там настрій, на фронті?
— Скільки людей — стільки й різних станів, мотивацій, серця. Звісно, ми зустрічалися з тими, хто залишається мотивованим і надалі відважно боронить нашу Батьківщину. Ми самі були вражені й натхнені їхньою відвагою, бо дехто з тих людей уже роками і фактично беззмінно служить на тих теренах. Вони відважно несуть хрест цього служіння.
Так, звісно — є ті, хто дуже втомлений, у них, певно, в чомусь мотивація зменшується. Але хочу зазначити, що сам часто бачу: коли прибуваю до військових — вони спершу зустрічають тебе з певною дистанцією, з певним побоюванням; але потім, коли ми вже разом поколядували, коли розпитали одне одного — хто звідки родом, кого має вдома, — звісно, розмова вже складається зовсім по‑інакшому. Коли є можливість благовістити їм, говорити словом Святого Письма, щоби підбадьорювати, підтримувати їх — і просто бути з ними разом, виконуючи девіз капеланства: «Бути поруч».
Під час цієї поїздки у нас постійно змінювався графік пересувань, тому що спілкування розвивалося і з’являлися щораз нові запитання чи побажання. Мені здається, що хлопцям цього часом дуже бракує. Хлопцям і часом також дівчатам, які там. Бракує спілкування.
Ми мали кілька таких цілком однозначних випадків під час зустрічей, і потім обговорювали між собою, що наші захисники мають дуже загострене відчуття справедливості. Вони дуже різко реагують на питання корупції, на те, що дехто взагалі живе так, начебто війни немає. І це — те, що ми тут, кожен у своєму житті, можемо змінити, щоби підтримати їх. Починаючи з порядності на своєму місці праці й служіння (коли йдеться про корупцію). І продовжуючи неустанною молитвою за них, бо вони цього дуже потребують.
— З Ваших слів випливає, що християни на фронті тримаються краще. Що віра допомагає залишатися стійким.
— Так. Це треба сказати однозначно: ті, хто насправді має віру, — дуже багато випробувань проходить із більшою відвагою, сміливіше. Хоча цей хрест насправді всім дається нелегко. У глибині серця я собі сам дійшов до такого висновку: можливо, ті, кому найскладніше і ті, хто десь навіть ламається духом, — вони можуть бути на нашому сумлінні. На сумлінні тих, хто мало за них молиться. Хто на своєму фронті — молитовному фронті, заступництва перед Господом — зробив небагато. Я би зараз хотів запросити всіх, щоби кожен у своєму серці, в своїх молитвах насправді пам’ятав про всіх, хто є сьогодні нашими захисниками, кому ми завдячуємо — звісно, насамперед Господу, але також їм ми завдячуємо — тим, що на сьогодні ми ще можемо перебувати хоч в умовному спокої. Я це так називаю; після кожного великого обстрілу ми особливо дякуємо нашим захисникам, ППО. І я закликаю кожного справді постійно молитися за тих, хто несе цей важкий хрест захисту нашої держави, за всіх поранених, за всіх, хто вже дуже втомлений, за тих, хто, можливо, якоюсь мірою зневірений, за зниклих безвісти і полонених. Є дуже багато тих, за кого ми повинні молитися.
Радість залишається радістю також на фронті
— Ви сказали, що їздили «благовістити» — ділитися радістю Різдва. Що означає нести людям радість, коли йдеться про тих, хто на фронті? Там, можна сказати, не до радості, там страшно…
— Ми не раз говорили про народження Бога, який приходить не в ідеальні умови, а саме туди, де є важко і над-важко. Завдання кожного християнина — прожити Різдво — полягає не в тому, щоб відвідати святкову літургію і з’їсти куті. Суть у тому, щоб дати Богу можливість народитися в тих умовах, в яких живеш, хай би якими складними вони були. Тобто дати Богу можливість народитися: у своєму житті, у своїх обставинах, у тих викликах, які є, — але народитися по‑новому. І ми про це говорили з воїнами.
Хочу сказати, що дуже часто ці розмови не заглиблюються в теологічні теми, бо ми частіше говоримо про елементарні речі: що Бог є НАД усіма нашими викликами, труднощами. Ми часто говорили про сім’ї. Дуже багато військових, яких ми зустріли, мають свої сім’ї, дітей. Я бачив молодих воїнів, наприклад, два роки після шлюбу, мають маленьких дітей, але майже не бачили їх, крім як з екрану телефона… Ми говорили про те, що стосунки зі своєю сім’єю треба підтримувати, але «крізь призму Бога»: чого вони самі не зроблять — те зробить Бог. Військовий, поміж своїми завданнями, насправді може допомогти своїм дітям: не тільки грошовою допомогою, наприклад, але і своєю молитвою, і участю в житті сім’ї. Я розмовляв з одним командиром, який часто по телефону своїм дітям розповідає вечірню казку. Причому виконує їхні «замовлення»: наприклад, казку про вертоліт і короля. Із допомогою чату GPT цей батько складає казочку, яку потім читає своїм малим. Я був глибоко вражений: цей батько, перебуваючи в надлюдських умовах, не перестає бути батьком, який має час для своєї дитини.
— Як наші захисники сприймають «єдине Різдво», 25 грудня?
— Ми про це взагалі не говорили. Цієї теми просто не було. Хочу зауважити, що по тих місцях, де бракує капеланів або вони не дуже активно працюють, фронтове життя стає рутиною і дні «затираються». Час стає «однорідним» і хлопцям дуже важко відчути святковий день. Календарне свято нічим не відрізняється від усіх попередніх днів. Тому я вважаю, що присутність капеланів, наші приїзди — і справа не тільки у візиті глав Церков, а сам святковий візит — розбивають цю рутину, і це допомагає згадати про Свято.
Там є капелани на мандаті, є постійні капелани і капелани-волонтери. Їхня присутність важлива. Служба військового капеланства просить, щоби священнослужителі більше відвідували військових, особливо в святкові періоди. Бо там є велика кількість наших парафіян, які потребують підтримки.
— Дякую за свідчення, Екселенціє!
Фото з архіву єпископа Віталія Кривицького
фінансово.
Щиро дякуємо!
