Різдвяний час — це коли колядники ходять по хатах, ділячись із людьми радістю від народження втіленого Спасителя. А хто приходить туди, де замість співу ангелів чути голос поблизької війни?..
Від початку відкритого вторгнення в Україні виникло чимало ініціатив підтримки і солідарності з людьми на прифронтових територіях. До їхнього числа належать «Ангели радості», яких заснувала с.Вікторія Андрущишина CSA. Нещодавно завершився черговий виїзд «ангелів» на схід України; CREDO розмовляє з учасником групи о.Віктором Білоусом — колишнім ректором семінарії Кам’янець-Подільської дієцезії, нині секретарем Апостольського Нунція.
— Дуже гарні фотографії з’явилися на Фейсбуку, отче. Аж справді віриться, що все ще буде добре…
— Волонтерську групу «Ангели радості», яка є складовою волонтерської діяльності ХСП — Християнської служби порятунку, іцініювала на початку російської агресії с.Вікторія, сестра від Ангелів. Нині ця група об’єднує кількадесят чоловік, близько 40-50, із різних куточків України. Осередком групи став Житомир, де 2024 року відкрили «Ангельський простір». До числа «ангельських» волонтерів входять і римо-католики, і православні, і греко-католики, і невіруючі — хто має прагнення служити в цій групі.
Основна її діяльність зосереджена на дітях із прифронтових територій. Майже щотижня на вихідних частина групи — по 8‑9 осіб — бусом із причепом вирушають на схід. Я з ними їздив на Чернігівщину, Харківщину, Слобожанщину… Цього разу ми їздили до Херсона і поблизьких сіл.
— Яку програму ви туди возите?
— Цього разу програма була іншою. Зазвичай це просто дитяче свято, приблизно три години часу: конкурси, ігри, подарунки, участь дітей і участь батьків тощо. А в час Різдвяних свят є окрема програма, «Коляда для дітей».
Ось ми з п’ятниці 2 січня і по 5 січня, понеділок, їздили до Херсона і навідали ще два поблизьких села — Богданівку і Петрівку.
Нас було дев’ять чоловік, вбраних у барвисті українські костюми: дівчата, жінки-молодиці, хлопці-козаки; був у нас свій «ангел» із Немовлям Ісусом у переносних яслах-кошичку, і своя Зірка. Символ України — дівчина у вінку зі стрічками, жінки в національному вбранні; тільки я один не був перевдягнений, я був «просто священником». Ми приходили до домівки, співали кілька колядок, виголошували віршовані привітання, дарували подарунки. На завершення —- молитва і благословення священника, окроплення свяченою водою.
— Хто вас там приймав?
— У селах ми колядували по тих сім’ях, де є діти, — а також у самотніх та у деяких будинках наших захисників. Вони, до речі, дуже радо нас приймали.
Звісно, всі виїзди відбуваються за попередніми домовленостями, с.Вікторія контактує з місцевими працівниками освіти, щоби знати, де є діти; цей останній виїзд відбувся також за погодженням із «квартальними» — так там звуть відповідальних за певні території. Вони знають, де є сім’ї з дітьми, скільки треба приготувати подарунків для всіх дітей, скільки продуктових наборів для сімей. Ці квартальні повідомляли людей на місцях: тоді й тоді до вас прийдуть на коляду. Тож на нас чекали, це не був спонтанний виїзд.
Чекали на нас загалом близько 70 дітей, якщо порахувати всі локації. Це, зрозуміло, не аж так багато… Зазвичай ми на одну зустріч, в одній локації, збираємо на святкову програму по 60-80 дітей. А коли відбуваються три святкування, то це вже немало: по 210-240 дітей огортаємо опікою за один виїзд. Подарунки готуємо не менше ніж на 250 дітей.
— Люди, які чекали на коляду під Херсоном, — навряд чи римо-католики…
— Ні, ні, ми їздимо не до якихось «своїх», чи католиків, чи навіть просто християн, — а туди, де є діти. Ми йдемо до всіх дітей, до всіх сімей, де є дітки, до всіх самотніх людей, які не мають там на місці ні родичів, ні близьких, нікого. Ніякого «вибору за конфесійною приналежністю»! І нас запрошували теж не запитуючи про конфесію. Люди просто чекали на коляду — гостей і гостинці, відвідини, хвилинку радості, подарунки.
— А звідки брати подарунки на кожний виїзд, якщо вони відбуваються, як Ви згадували, майже на кожний вікенд? Ні солодощі, ні тим більше пальне в таку дорогу не візьмуться нізвідки.
— Це все можливе завдяки численним добродіям. Цього разу с.Вікторія за сприяння в несенні радості подякувала на ФБ‑сторінці «Ангелів радості» благодійній організації німецьких католиків «Renovabis», Одесько-Сімферопольській дієцезії — за продуктові набори, польським фондам «Trzy Trąby» та «Uskrzydlamy», платформі «Християни для України», о.Максиму Падлевському, який душпастирює в Херсоні. Звісно, допомогу надає Згромадження Сестер від Ангелів та Апостольська нунціатура в Україні, яку я представляв. Зокрема, солодкі подарунки були від нунціатури.
До забезпечення таких виїздів долучаються і фонди та організації, і приватні особи, і «Карітаси» — це все наша спільна, людська солідарність, широка, міжконфесійна і міжнародна. Минулі рази я, скажімо, збирав пожертви і допомогу для таких місій під час своїх виїздів у Польщу; ба навіть дехто з моїх польських родичів долучилися до збору дарів. Це спільна справа: долучається хто може.
— Ви згадали, що крім солодощів для дітей, там ще роздавали продуктові набори. Тобто «Ангели радості» це, так би мовити, повноцінна гуманітарна місія?
— Ми не займаємося забезпеченням прожитку людям на тих територіях. Мета «Ангелів радості» — робити дітям свято. Тобто «повноцінна гуманітарна місія» не є метою цього волонтерства. Однак дуже часто (а певно, що й завжди) під час виїздів для батьків цих дітей — очевидно, що й для дітей, через батьків, — везуть продуктові набори або подарункові сертифікати, якими сім’ї потім можуть розрахуватися в магазинах.
Однак те, що потрібно, щоби «прожити», пропонують багато різних організацій; а винятковий момент саме нашого служіння — це якраз свято для дітей. Наприклад, минулого разу, коли ми були саме в Херсоні, то батьки найбільше дякували саме за це: «Дякую, бо я вже пів року (або: рік) не бачив усмішки на обличчі моєї дитини!»
— Найважливіша нагорода і досягнення — усмішка дитини…
— На моє переконання, свято, забава, радість — це те, чого вони зараз потребують, можливо, навіть більше за щось інше. Там справді дуже багато понурих дітей, сумних і навіть заплаканих.
Що найбільше вражає нас, які приїжджаємо зі своїх відносно спокійних міст, порівняно з тим, що там, — це невпинний «голос війни». Постійні, безперервні звуки пострілів, вибухів, гук артилерії. Може, діти і звикли, — але мені думається, що до цього навряд чи насправді звикають. Вони скоріше в постійному стані тривоги. Це зовсім інакше життя, ніж у нас тут… Тож ми там рідко коли бачили дітей, сказати би, «одразу усміхнених». На жаль, це сумні заплакані діти.
— Добре, що є кому привезти їм хоч трошки радості… Нехай Бог благословить всіх добродіїв і учасників цього служіння!
Фото з ФБ ” Ангели Радості” Корпус Миротворців ХСП
фінансово.
Щиро дякуємо!
