«Проповідуй так, як живеш; живи так, як проповідуєш». Це парафраза стародавньої етично-моральної максими, яку знаходимо в різних культурах чи релігіях і яка більш-менш зводиться до того, щоби власне життя чи вчинки не розходилися з власними словами.
Якщо у випадку осіб публічних, політиків, авторитетів, різних лідерів тощо цього очікується зі сторони «простих людей» як щось очевидне, то у випадку моральних авторитетів, таких як християнські проповідники, — і поготів. Про це пише о.Петро Балог, домініканець (Ордену Проповідників) з Інституту св.Томи Аквінського в Києві.
Проповідь проповідника — це як його вбрання, тобто щось зовнішнє. Слова проповідника — це те, що інші чують, подібно як його одяг, який інші бачать. Або вбрання священника чи монаха — яке привертає увагу, але також викликає очікування.
Кардинал Краєвський у Херсоні, де діє благодійна кухня, яку провадить Фонд св.Мартина де Порреса. Джерело: Vatican News
Зазвичай ці очікування досить високі. Якщо на тобі відповідний духовний одяг, то це означає, що ти «духовна особа»: живеш певними духовними цінностями, які сам проповідуєш іншим. Слухач виносить думку про проповідника передусім із його слів; а якщо не має можливості знати його особисте життя ґрунтовніше, то на цьому рівні пізнання і залишається. Тобто довіряє тому, що чує, слухаючи проповідь, і тому, що бачить, дивлячись на вбрання духовної особи.
Часто, щоправда, трапляються проповіді на низькому рівні — чи то мовному, чи богословському, чи то формальному, або навіть змістовному. Однак це інша тема, бо тут мова про «ідеальні» проповіді — тобто в яких усе бездоганно і нема до чого «причепитися», можна лише «захоплюватись і хвалити» за підготовлене слово, за «професіоналізм», за гарну духовну настанову для вірних. Відомими прикладами таких проповідей можуть бути гомілії Отців чи Вчителів Церкви, ба більше — проповіді Апостолів.
І тут маємо цікавий і парадоксальний момент. Нікому з вірних, здається, і на думку не спадає підозрювати, що слова якогось Отця Церкви не збігалися з його особистим життям. Слухання відбувається на підставі довіри: чи то до його авторитету, чи то до проголошення його святим Церкви, чи то до «вищості» давніших часів порівняно з теперішніми тощо. Подібно, є довіра — навіть якщо менша, ніж до Отців Церкви, — до особи того, хто проповідує до віруючих сьогодні: що він «проповідує так, як живе». Принаймні, вірним цього би сильно хотілося — хіба що, винятково, хтось досить чітко розрізняє особу з її життям та слова проповіді, яку ця особа проголошує, і тоді не аж так сильно «згіршується» життям проповідника. Але більшість такого розрізнення не проводить.
Проте варто бути реалістами і не видавати бажаного за дійсне — навіть у випадку «супердуховних» проповідників чи навіть Отців Церкви і святих. Бо більшість судить про життя того чи іншого Отця Церкви не лише з їхніх життєписів, але і з їхніх проповідей, особливо повчально-моральних. (Тим більше що життєписи святих переважно поставали пізніше, з виразно ідеалістичним та оздобно-похвальним забарвленням.) Читаючи про них — не лише з агіографій, тобто з «Житія святих», але і з критичних історичних джерел, — можна часто побачити людські слабкості певного святого чи Отця Церкви. Є там і різні інтриги, церковні чи політичні, й навіть різні підлості чи помсти, які один одному влаштовували наші святі, — що не так уже й відповідало їхнім морально-аскетичним проповідям. Просте враження і висновок із цього всього, що проповіді — це про Боже, а життя — це про людське.
Можна би навіть не побоятися піти до самих основ: навіть деякі проповіді апостолів інколи переростали самих апостолів. Це видно хоча би з різних дискусій між апостолами та взаємних докорів один одному на сторінках Діянь: чи то коли Павло докоряв Петрові, чи то коли інші апостоли між собою сварилися з приводу способу апостольства, чи то коли якийсь апостол з іншим апостолом проповідував разом, а потім, посварившись, ішли кожен своєю дорогою. Не бракувало взаємних анафем один одному й між лідерами первісної Церкви (що потім стало звичайною практикою у Церкві). Але навіть суто теоретично, то часом ми забуваємо, що апостоли — це також слабкі та грішні люди, які — так як і пізніші проповідники — могли говорити про ідеали і самі до них не дотягувати. Євангелісти не боялися про це писати: наприклад, коли подають слова Петра про його ревність і вірність Учителеві, а потім описують його зраду, тобто незгідність життя і проповіді.
Єдиний проповідник, чиє життя не те що дорівнювало його проповідям, але навіть перевищувало їх, — це Ісус Христос. Він є постійним ідеальним взірцем проповідника, недосяжним і неперевершеним. Це твердження начебто очевидне; але воно ще має логічне продовження: жоден інший проповідник (починаючи з апостолів, святих, а потім Отці Церкви, містики і богослови, духовні отці чи реколекціоністи, і взагалі всі до наших днів включно) не дотягує своїм життям до рівня своїх же хороших морально-етичних настанов! А часто не просто «не дотягує», але й досить глибоко внизу стоїть стосовно цих морально-етичних ідеалів. І коли деяким вірним «відкриються очі» — наприклад, виходять на яв скандальні дані з життя «ідеального проповідника», особливо якщо досі на нього дивились не як на грішного проповідника, а як на «другого Христа» (alter Christus), як на «богоспосвячену особу», як на «святого священника», — то тоді зневіра і розчарування, а деколи навіть криза віри в Бога проявляються з особливою силою.
Так — трапляються, на щастя, проповідники, які майже дотягують у своєму житті до ідеалів своїх проповідей. Є і такі, скажемо — «скромніші», які, усвідомлюючи свою неміч, не сильно стараються підносити поперечку вимог у проповідях, проголошуючи більше «про Бога», аніж про «вимоги Бога» до віруючих. Але є, на жаль, і такі, хто, не зважаючи на «колоду у власному оці», з усіх сил намагаються витягувати «скалку з ока ближнього», тобто вірних. Що з цим всім робити? Як до цього ставитися? Чи лише обурюватися і розчаровуватися, якщо йдеться про ставлення вірних до їхніх пастирів і проповідників, — а чи просто погодитися, що так воно вже є і нічого не зміниться, якщо йдеться про самих проповідників? Ну бо ніхто, крім Ісуса Христа, не дотягував особистим життям до слів своїх же повчань…
Вірні не повинні жити у великій ілюзії щодо проповідників та сліпо покладатися більше на них, аніж на Христа, чию науку ті проповідники проголошують. У гіршому випадку тут дієвими будуть слова Христа, які Він скерував до слухачів, говорячи про книжників і фарисеїв: «Робіть і зберігайте все, що вони скажуть вам, але не робіть, як вони роблять. Бо вони говорять, а не роблять. В’яжуть тяжкі, не під силу тягарі й кладуть людям на плечі; самі ж і пальцем своїм рушити не хочуть» (Мт 23, 3‑4). Вірні повинні виразно відрізняти «проповідуваного Бога і Його волю» від «проповідника і його життя». На жаль, часто ці дві сфери не збігаються; але віра в силу Святого Духа, який може діяти навіть через недосконале знаряддя — тобто через грішників, — має домінувати. Хоч ця віра і нелегка, бо, як казали ще давні римляни, — Verba docent, exempla trahunt: «Слова повчають, але вчинки притягують».
Проповідники, натомість, не зважаючи на такий, а не інший стан справ із рівнем власного життя, все ж таки не повинні з цим погоджуватися чи тим більше до цього призвичаїтися! Нагірна проповідь — євангельський ідеал — був проголошений не для чистої теорії чи для того, щоб до нього «ніхто й ніколи не міг дотягнутися» (деякі коментатори саме так трактували Нагірну проповідь: як недосяжний ідеал). Фактичний стан справ — коли йдеться про моральний рівень проповідника стосовно морально-етичних вимагань його власних проповідей — має бути не згодою на цей, часто сумний факт, а постійним викликом і «криком» до самого себе, взятим із народної мудрості: Medice, cura te ipsum — «Лікарю, вилікуй самого себе» (пор. Лк 4,23). Цю хворобу не можна занедбувати і не можна з нею погоджуватися. З іншого боку, також не можна сказати собі, що як абсолютна більшість проповідників не те що не дотягує до рівня своїх проповідей, але плететься глибоко внизу, — то не варто щось виправляти, бо й так не вийде…
Ідеться не про те, що проповідник повинен піднестися до морального рівня Ісуса Христа. Але про те, що він почне визволятися з тенет фарисейського лицемірства. Визнає — передусім сам перед собою, — що його невідповідність власним проповідям є проблемою, і то серйозною. Що його відповідальність перед іншими, тобто вірними, є євангельською вимогою, а не лише «добрим побажанням». Що його конечна згідність між словом і життям випливає з достовірності проголошуваного Євангелія в очах вірних. Так, це ніколи не буде відповідність стовідсоткова; але вона має постійно збільшуватися — через постійне навернення, покору, чесність перед собою та іншими, через постійне прагнення уподібнюватися до Христа, завдяки Його благодаті. І щоб гасло «Проповідуй так, як живеш, живи так, як проповідуєш» було не фантастикою, а гарячим прагненням. Бо воно є і прагненням нашого небесного Отця стосовно тих, через кого Він промовляє до своїх дітей.
фінансово.
Щиро дякуємо!
