Він став першим в історії єпископом, який отримав премію «Еммі». Був автором понад 60 книжок, шанованим священником та видатним інтелектуалом. Кажуть, що повністю присвятив свої численні таланти проповідуванню Євангелія, а свідченням своєї віри торкнувся сердець незліченної кількості людей — від президентів до простих сімей.
Архієпископ Фултон Шін — один із найвідоміших єпископів ХХ століття. Його надзвичайна харизма щотижня приваблювала 30 мільйонів людей до радіо й телебачення. Яким він був насправді? Прочитайте уривок зі «Скарбу в глиняній посудині».
Надати глині форму
Глину треба формувати, і цей процес відбувається переважно в сім’ї — середовищі більше священному, ніж держава. У моєму випадку тим, що формувало мене з наймолодших літ, було рішення моїх батьків забезпечити своїм дітям ґрунтовну освіту.
Їхнє рішення випливало не з того, що вони самі були освіченими, а з факту, що вони такими не були. Мій батько, Ньютон Шін, і моя мати, Делія Фултон, мали магазин господарських товарів в Ель-Пасо, штат Іллінойс, приблизно за 30 миль від Пеорії. На жаль, через прикрий випадок, магазин згорів у пожежі.
Мій тато — мабуть, бажаючи відробити завдані збитки і якось зібрати кошти на життя, — перебрався на ферму, яку успадкував від свого батька. З юних років я мав неприязнь до всього, що пов’язано з життям там. Це були тортури.
Людям, які мене знають, важко уявити, що в моєму житті був час, коли я орав поле під кукурудзу, скирдував сіно в гарячу пору, запрягав молодих жеребців, чистив щіткою огирів, вигрібав брудні стійла і доїв корів вранці та ввечері.
Як сім’я, ми жили простим життям, і наш дім був сповнений християнської атмосфери. Ми завжди молилися до і після їжі. Коли у нас були гості, жодному з дітей не дозволялося сидіти за столом без піджака й краватки. Ми щовечора молилися Розарій, а раз на тиждень нас провідували священники з катедри.
Єпископ пеорії Джон Ланкастер Сполдінг. Джерело: Вікіпедія
Обітниця єпископства
Коли мені було близько 8 років, я став міністрантом у катедрі Пресвятої Марії в Пеорії. Якось я рано-вранці я прислужував на Месі, яку правив великий єпископ Джон Л. Сполдінг. Того ранку я впустив ампулку з вином на мармурову підлогу.
Навіть звук атомного вибуху не може зрівнятися зі стуком ампули, що впала на мармурову підлогу собору в присутності єпископа. Я був перестрашений. Що скаже єпископ? Після Меси він покликав мене, обійняв і запитав:
«Юначе, до якої школи ти плануєш піти, коли виростеш?»
Для восьмирічного хлопчика «вирости» означало вступати до середньої школи. Тож я відповів: «До Інституту Сполдінга». Це була школа, названа на честь єпископа. (Мушу визнати, я дав дуже дипломатичну відповідь, хоча тоді я цього не усвідомлював.)
Єпископ повторив запитання: «Я маю на увазі — де ти навчатимешся, коли виростеш? Ти чув про Левен?»
«Ні, ваша милість», — відповів я.
«Добре, йди додому і перекажи матері, що я сказав: коли виростеш, ти маєш поїхати до Левена, і одного дня ти станеш тим, ким є я».
Я передав слова єпископа матері, а вона пояснила, що Левен знаходиться в Бельгії і має один із найкращих університетів у світі. Більше я не думав про слова єпископа. Я згадав їх лише тоді, коли через два роки після священницьких свячень прибув до Левена, щоб розпочати навчання в тамтешньому університеті.
Тоді я подумав: «А, то це те місце, куди єпископ Сполдінг порадив мені піти». Я не пам’ятав його пророцтва про єпископство, бо хотів стати тільки священником.
Найбільший скарб — покликання
Як так сталося, що в глиняній посудині зродилось і почало розвиватися таке бажання? Що ж, скарб — це дар від Бога, і глина відповідає на цей дар. У день Тайної вечері наш Господь сказав до своїх учнів: «Не ви Мене вибрали, а Я вас вибрав» [Йн 15,16]. Бог не ввіряє цей священний депозит людям з однаковими даними, і не завжди робить це однаково. Він кожному дає інакше.
Покликання може прийти рано, воно може прийти пізно […]. Я не пам’ятаю жодного часу у своєму житті, коли б не хотів стати священником.
Коли я був підлітком — батько посилав мене та братів працювати на одну з його ферм. Пам’ятаю, як навесні орав поле і приглядався до молодої кукурудзи, що сходила просто на моїх очах. Дивлячись, як чорна, родюча земля перевертається під плугом, я молився Розарій, просячи про покликання. Я ніколи нікому про це не згадував — навіть матері й батькові, хоча інші часто казали моїм батькам, що я стану священником.
Полум’я покликання підсичували в мені служіння міністрантом у катедральному храмі, а також приклади священників, які відвідували наш дім майже щотижня. Я також не можу не згадати про Розарій, який ми молилися всією сім’єю щовечора перед сном.
Покликання — святе до такої міри, що про нього не хочеться говорити. Відчуття, що мені подарували скарб, завжди супроводжувалося усвідомленням крихкості глиняної посудини, в якій цей скарб мав зберігатися.
Електронне Євангеліє
Я народився в епоху електрики, коли світлові хвилі використовувалися для переказування Божого Слова. Радіо подібне до Старого Завіту, бо Слово з нього слухають, але побачити його неможливо. Телебачення подібне до Нового Завіту, бо в ньому ми можемо бачити, як Слово стає плоттю і перебуває серед нас.
Я передав своє перше радіоповідомлення з нью-йоркського Радіо-Сіті в день його відкриття. Я також вів свою першу релігійну телевізійну програму з Нью-Йорка в той час, коли в місті було дуже мало телевізорів. Я вже багато років працював на національному радіо, коли 1951 року мій світогляд розширився, бо одна з комерційних телестанцій вирішила перевірити на практиці ідею показати католицького священника в ефірі.
У незліченних американських домівках дітям веліли сидіти тихо, коли я з’являвся на екрані — дивно, що це молоде покоління не зненавиділо моє ім’я…
Навіть мешканці Білого Дому були серед глядачів моєї програми […]. Моєю нагородою за працю було відчуття, що завдяки їй хоча б одна людина стала трохи ближчою до Творця. Було б цікаво зберегти сотні тисяч листів, що надходили до нашого офісу, в яких люди, що шукають Бога, відкривали мені свої серця.
Пеорія, катедра
Небесний портьє
Ніхто не повинен хибно приписувати мені забагато заслуг у наверненні людей. Як я вже казав, сам я не можу зробити когось християнином. Олов’яний солдатик, яким маленький хлопчик грається перед Різдвом, не стає солдатом із плоті й крові від дотику руки.
Я лише портьє, який відчиняє двері. Це Ісус входить і виконує теслярські, мулярські та ремонтні роботи. Я часто наводжу лише ті випадки, в яких мав певний успіх як портьє. Не згадую тих, кого розчарував, ані людей, які приєдналися до Церкви, а потім пішли.
Я також не говорю про ситуації, коли мав можливість привести людей до Світла, але не скористався нею. Багато років тому люди приходили до віри в Бога, спостерігаючи за порядком, що панує у Всесвіті. Сьогодні їх до Бога приводить досвід безладу в їхньому нутрі. Вже не краса створеного світу, а змії, що звиваються в людському серці, змушують їх шукати полегшення саме у Христі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
