Братство св. Пія X (FSSPX) оголосило, що в семінарії у Флавіньї-сюр-Озерен здійснить нові єпископські свячення. Святий Престол провів переговори, спрямовані на уникнення «односторонніх рішень», які би призвели до остаточної схизми.
Це не просто спір про літургію — хоча повернення до «традиційної літургії» є найпомітнішим аспектом. За лаштунками вирує давній конфлікт щодо того, як розуміти Традицію, як інтерпретувати Другий Ватиканський Собор — і, зрештою, де лежить межа послуху церковній владі.
Щоби зрозуміти події останніх днів, потрібно повернутися щонайменше на пів століття назад.
Звідки взялась тріщина
Коли о.Марсель Лефевр (1905-1991) розпочав своє священницьке служіння — не було жодних ознак того, що він зрештою очолить консервативну групу опору. Він був священнослужителем із сильним місіонерським нахилом. Народився у Франції, навчався в Римі. Після висвячення вирішив приєднатися до Конгрегації Святого Духа. Під час Другої світової війни працював у Габоні, а 1947 року Рим визнав його потенціал — він став Апостольським вікарієм Дакара, потім Апостольським делегатом для франкомовної Африки, а з 1955 року — архієпископом Дакара. Коли Йоан XXIII вирішив скликати Собор, Лефевр був серед ієрархів, які брали участь у його підготовці.
Тим часом, 1962 року він повернувся до рідної Франції і став єпископом Тюльським, зберігши за собою титул архієпископа. Єпископом Тюля він був лише кілька місяців, коли його обрали Генеральним настоятелем конгрегації; Святий Престол прийняв його прохання про відставку від керівництва дієцезією. Коли розпочався Собор, архієпископ Лефевр уже був єпископом без дієцезії.
— Хоча Другий Ватиканський Собор приймав рішення майже одноголосно, серед отців Собору був опір їм, — каже отець професор Станіслав Адамяк, історик. — Порівняно, наприклад, з опозицією під час Першого Ватиканського Собору, вона була невеликою у відсотках; але іноді — особливо перед лицем пособорних літургійних змін — опозиція зосереджувалася навколо Марселя Лефевра.
Опозиція меншості стала відомою як Coetus Internationalis Patrum. Напруженість стосувалась не кількох «точок над і» в запропонованих змінах, а всього пакету питань, найважливішими з яких були реформа літургії та вчення про релігійну свободу.
Другий Ватиканський Собор і опозиція
Вони були неефективними, залишались меншістю й не мали жодного впливу на зміну самих проєктів чи хід процедур. Так само, як зараз, через 60 років, викликає занепокоєння слово «синодальність», — тоді подібні реакції викликало слово «колегіальність». Архієпископ Лефевр боявся колегіальності навіть під час підготовчої роботи. Він вважав, що колегіальність єпископів загрожує папському верховенству — як і автономії влади кожного єпископа, — дозволяючи різним групам впливати на церковну доктрину.
Однак головною рушійною силою опозиції були дві реальності: сприяння екуменічному діалогу і, особливим чином, реформа літургії. Хоча відлуння цих побоювань продовжують впливати на суперечку в медіа між консервативними колами та офіційною лінією Церкви з питань, що стосуються маріології, сумніву в меті екуменічного та міжрелігійного діалогу, і тим більше захисту традиційної літургії, — питання загрози примату Папи відступає від цієї логіки.
Саме Лефевр і створене ним Братство невдовзі виступили проти Папи, хоча його підписи фігурують майже під усіма соборними змінами.
Опозиція лефевристів
Братство св. Пія X юридично постало 1970 року на дієцезіяльному праві. Семінарія почала діяти в Еконі (на фото) за згодою єпископа Сіонського Нестора Адама. Спершу група складалася переважно з французьких священників, які виступали проти соборних змін.
Однак у наступні роки конфлікт із Ватиканом загострився, оскільки Братство відхилило постанови Собору. Внаслідок дій кардинальської комісії, 1975 року попереднє визнання Братства було відкликане. Однак Лефевр продовжував свою діяльність і 29 червня 1976 року уділив священницькі свячення, не зважаючи на заборони та — що найважливіше — не отримавши згоду місцевого єпископа. Це мало закінчитися (і закінчилося) одним: відстороненням a divinis, тобто канонічною забороною звершувати Таїнства.
Попри церковне покарання, архієпископ Лефевр продовжував свою діяльність, як і його Братство. Кульмінацією став 1988 рік, коли Лефевр висвятив чотирьох єпископів без папського мандата. Це означало відлучення від Церкви й започаткувало фактичний розкол.
«Я погоджувався з Лефевром у 80% випадків», — анонімно каже один зі священнослужителів, які на той час працювали в Римській курії. — «Ситуація у французькій Церкві після Собору була трагічною; і це була провина також французьких єпископів. Довільність, навіть профанація в храмах, експерименти. І він намагався якось зупинити це. Але в тих 20%, де він помилявся, було те, що в Церкві найважливіше».
Як це виправити?
Попри те, що минуло так багато років, відмінність між Церквою та лефевристами тільки поглиблюється. Не допомогло створення св.Йоаном Павлом II Братства св.Петра — асоціації, що діє під папським патронатом і приймає вчення Собору, але може служити Месу в старій, дособорній формі. З одного боку, є різкі дії лефевристів; з іншого — передбачені законом реакції Святого Престолу. Нинішні середовища традиціоналістів діють в опозиції до папського вчення та пристрасно оскаржують рішення Ватикану. Вони стали частиною релігійного клімату в усьому світі. Здобувають популярність у соцмережах. Найбільш захопливі дебати щодо літургії відбуваються не так в університетських лекційних залах, як в онлайн-дискусіях.
Основним аргументом лефевристів для виправдання своїх дій була і залишається нинішня криза в Церкві, що нібито виникла внаслідок «модерністського» Другого Ватиканського Собору. За їхнім розумінням, секуляризація, шкідливий діалог зі світом та релятивізм призвели до того, що Церква перестала виконувати свою місію, а передовсім — порвала з традицією. Відповідно, розв’язання полягає у «поверненні до традиції».
З погляду Братства, понтифікат Бенедикта XVI та рішення запровадити другу, надзвичайну форму літургії в Церкві принесли надію на зміни. Summorum Pontificum (7 липня 2007) значно розширив можливості звершення літургії згідно з Месалом 1962 року. Це рішення, що планувалось як крок до примирення розбіжностей, нічого не виправило.
— Бо суть справи полягала і полягає не в літургійних питаннях, а у відкиданні багатьох тем учення Другого Ватиканського Собору, — каже отець Адамяк. На практиці, йдеться про серйозне еклезіологічне питання, що стосується самого функціонування Церкви. — Архієпископ Лефевр і його прихильники не зайшли так далеко, щоб ставити під сумнів папство Павла VI та його наступників; але на практиці вони відкидають значну частину їхнього вчення.
Зрештою те, що запровадив Бенедикт XVI, Франциск скасував. Лист «Traditionis custodes» (16 липня 2021) скасував лібералізацію та запровадив суворі обмеження на відправу так званої Тридентської літургії. Заради справедливості варто додати, що Франциск одночасно надав дозволи щодо сповіді (і регулював шлях до шлюбів) вірним, пов’язаним із FSSPX.
Скасування Бенедиктом XVI екскомуніки єпископів у 2009 році поставило Братство в нечітку канонічну правову ситуацію. Щодо «Traditionis custodes» Франциска: з одного боку — через безпрецедентну централізацію рішень цього папи щодо відправлення Меси в старому обряді — цей лист суперечить заявлений ним ідеї переказати відповідальність за багато питань місцевим Церквам. З іншого боку, він точно діагностує, що деякі традиціоналістські спільноти оскаржують фактично весь Учительський Уряд після 1965 року.
Є ще один дуже серйозний аспект, підкреслює о.Адамяк. Для багатьох молодих людей, особливо на Заході та після «Summorum Pontificum», традиційна літургія та побожність — це те, що привело їх до віри. Саме тому рішення Франциска критикували навіть єпископи, дуже далекі від традиціоналістського бачення Церкви: він зайшов задалеко.
Марсель Лефевр іде на аудієнцію до папи св.Павла VI. Фото: Католицька традиція
«Хто дав вам право?»
Те, що суть суперечки зрештою полягає у визнанні чи неприйнятті влади папи в Церкві, ілюструє запис драматичної зустрічі Павла VI з архієпископом Марселем Лефевром у Кастель-Гандольфо 11 вересня 1976 року, після того, як Братство висвятило священників без згоди місцевого єпископа.
Павло VI сказав: «Знаю, що я вбога людина. Але тут не йдеться про особу, тільки про Папу. А ти, екселенціє, визнав папу відступником від віри, якої він є найвищим гарантом».
Справді, це найпарадоксальніший момент: людина, що навіть під час Другого Ватиканського Собору боялася проєктів, які зрештою послаблять папську першість, — сама виступала проти папи. І саме традиціоналісти, а не ліберали, сьогодні відкидають папську першість, тобто остаточне рішення пап у церковних справах. Це породжує ще один парадокс: хто має право судити папу, який є найвищою владою в Церкві?
Отець Станіслав Адамяк: «Послух Святому Престолу є частиною Церковної Традиції, до якої багато хто так охоче звертається сьогодні. Послух легко практикується, коли ми погоджуємося з тим, що наказують наші начальники; але він стає справжньою чеснотою тоді, коли ми відчуваємо зовсім інакше, але не бунтуємо і не порушуємо єдності Церкви».
Під час згаданої зустрічі Павло VI певної миті поставив подібне запитання: «Хто дав вам право судити Собор?»
Лефевристи мають свої парафії та священників (східньої традиції) також і в Україні
«Стан крайньої необхідності»
У комюніке, що оголошувало про липневі єпископські свячення, причиною такого рішення вказано «крайню необхідність». Це важливе твердження — і навіть ключ до розуміння юридичного аспекту справи. Річ тут не в тому, що з чотирьох єпископів, висвячених 1988 року, лиш двоє ще живі, хоч і постаріли, і тому потрібно зміцнити штат і продовжити своєрідну спадкоємність. «Крайня необхідність» приховує дещо більше.
Логіка сумнівів у рішеннях Ватикану в ім’я «крайньої необхідності» вже була присутня в 1970‑ті роки у виправданнях Лефевром своїх дій. Однак тоді більше ставилися під сумнів ватиканські процедури. У 1988 році «крайня необхідність» стала провідною мовою конфлікту як виправдання рішення висвячувати єпископів проти волі Папи.
Братство визнало, що відлучення від Церкви внаслідок «несанкціонованої» хіротонії просто не існує. Саме канонічне право стверджує — як виражено в каноні 1323 Кодексу канонічного права 1983 року, — що жодне покарання не накладається на того, «хто під час порушення закону чи наказу діяв під впливом» необхідності (п.4).
Необхідність — яка в повідомленнях Братства називається «крайньою необхідністю» — показує мотивацію його керівництва та прихильників, починаючи з архієпископа Лефевра. Пособорна криза в Церкві та її ситуація були такими поганими, що діяти якось інакше було неможливо. Більше того — саме так і належить чинити, а канонічне право це санкціонує, і ні до чого тут навіть папські декрети.
Використання цих самих слів в оголошенні про висвячення єпископів у липні говорить про одне: навіть якщо Святий Престол оголосить про відлучення від Церкви внаслідок висвячення та акту схизми — на думку лефевристів, нічого такого… просто не відбудеться.
Хто зрештою приймає рішення в Церкві?
Цьогріч виповнюється 50 років відтоді, як FSSPX висвятило священників, а архієпископ Лефевр потрапив під заборону священнослужіння. Важко уявити, що Лев XIV міг би досягти того, чого не змогли досягти протягом десятиліть папи з різними особистостями та лініями понтифікату: Павло VI, Йоан Павло II, Бенедикт XVI і Франциск — особливо враховуючи, що Папу Лева, після кількох місяців прихильності, вже критикують за продовження лінії своїх попередників. Важко очікувати якогось прориву від лютневої зустрічі кардинала Фернандеса з Давіде Пальярані. 60‑річний конфлікт здається невирішуваним.
Що довше ми розглядаємо аргументи Братства, то чіткіше стає очевидним, що його антисоборність справді є декларацією — але не завжди методом. Символічним було прохання Лефевра до Павла VI: дозволити Братству діяти так, як Собор дозволив діяти іншим спільнотам, в ім’я того ж плюралізму.
Там, де Братство звинуватило Собор у розмиванні певних положень (тобто Традиції), воно робить те саме стосовно іншої константи (першість Папи). Принцип ідентичний: буква закону та рішення влади не є абсолютними, оскільки їх можна призупинити «контекстом», інтерпретувати як стан необхідності. У цьому сенсі Лефевр та FSSPX є більш «соборними», ніж вони усвідомлюють: вони використовують ті самі важелі — тільки в традиціоналістському напрямку та під традиціоналістською етикеткою.
То що ж тепер?
Коли під час Другого Ватиканського Собору архієпископ Лефевр оскаржував реформи Церкви в дусі «колегіальності» —він боявся саме цього: щоб рішення в Церкві не поставали шляхом випробовування сил, творення консенсусу через голосування більшості. Він розглядав це як «світськість», а в богословському сенсі — як загрозу авторитету папи та авторитету єпископів у їхніх дієцезіях.
Хоч як парадоксально, та важко заперечити враження, що сьогодні Братство св,Пія X провадить свій спір саме так: шляхом випробування сили, стратегією звершеного факту, демонструючи, скільки прихильників мають лефевристи в «глобальному селі» чи «цифровій фортеці» — на противагу рішенням почергових пап.
Зрештою, це спір про те, хто вирішує в Церкві: папа чи хтось інший. І хто має право судити папу. Павло VI мав цілковиту рацію, коли сказав 50 років тому в Кастель-Гандольфо: «Нічого подібного ще не траплялося в історії».
Переклад CREDO за: о.Пшемислав Слівінський, Stacja7
фінансово.
Щиро дякуємо!
