Апостольський нунцій в Україні архієпископ Вісвальдас Кульбокас розповідає Vatican News про людей, які «намагаються не зосереджуватися на самих стражданнях», а звертають увагу на «проростки надії».
А ще більше — про серце, співзвучне зі словами Лева XIV про те, що треба «не зупинятися серед попелу, а підводитися і відбудувати».
— Ваше Преосвященство, минуло чотири роки від початку російського вторгнення в Україну…
— Чотири роки настільки масштабної війни — це дуже багато. І інтенсивність цієї війни постійно зростає. Я переглянув статистику: порівняно з чотирма роками тому, чисельність російських збройних сил на території України зросла приблизно вчетверо. Кількість ракетних і дронових атак за ці роки також зросла у три-чотири рази. Звіти ООН та інших організацій вказують, що кількість жертв серед цивільного населення зростає. На початку війни більшість загиблих або поранених цивільних перебували на окупованих територіях або поблизу лінії фронту. Зараз зростає кількість цивільних, які загинули або були поранені далеко від фронту. ООН вказує, що 35% загиблих і поранених цивільних осіб перебувають по всій території України.
— Обстріли відбуваються також далеко від лінії фронту…
— Так. Найбільша кількість цивільних жертв за одне бомбардування зафіксована минулого року в Тернополі — місті, яке розташоване дуже далеко від фронту. Минулого року було багато жертв серед цивільного населення в столиці, Києві. Понад 20 посольств зазнали більших чи менших ушкоджень. Апостольська нунціатура зазнала незначних пошкоджень у липні минулого року. Але, наприклад, від посольства Азербайджану майже нічого не залишилося, бо було три обстріли — попри те, що президент Алієв точно повідомив російській владі, де розташоване посольство.
— Що вдається робити медичним працівникам в умовах таких інтенсивних обстрілів?
— Кілька днів тому я розмовляв із лікарем, який присвятив життя наданню допомоги пораненим поблизу лінії фронту. Він розповів, що на початку війни в 2022-2023 роках йому вдавалося облаштувати пункти надання допомоги в підвалах, на нижніх поверхах будинків і будівель. Зараз, за його словами, це вже неможливо, оскільки кожна будівля зазнає обстрілу. Коли вони наближаються до лінії фронту, їм доводиться облаштовувати пункти на глибині п’яти-шести метрів під землею, щоб захиститися від постійних атак дронів. Крім того, евакуація поранених є дуже складною. Іноді доводиться чекати до семи днів, щоб евакуювати пораненого. І це все у виняткових морозах цьогорічної зими.
— Чи вдається в таких умовах доставляти гуманітарну допомогу?
— Я запитав у відповідального представника Міжнародного Червоного Хреста, чи все ще вдається доставляти гуманітарну допомогу поблизу лінії фронту, і він відповів, що, на жаль, вони змушені значно скоротити її обсяги, оскільки всі без винятку стають жертвами обстрілів: цивільні, військові, гуманітарні працівники, лікарі, священники. Тому доставляти воду, їжу, ліки та інші предмети першої необхідності дуже складно. Така реальність.
— Що в таких умовах можна робити?
— Я повторюю, що нам потрібно багато молитися. Але не забуваймо, що росія є постійним членом Ради безпеки ООН і несе відповідальність за сприяння миру та справедливості. Згадаймо також Будапештський меморандум, підписаний у 1994 році: росія, США і Сполучене Королівство обіцяли Україні гарантії її суверенітету й територіальної цілісності. А потім був Договір 2003 року між росією та Україною про взаємне визнання кордонів — не згадуючи вже про Мінські угоди. Отже, є складність — для мене також — зрозуміти, як можна вийти з цього насильства, яке, здається, тільки зростає і посилюється. Саме тому я дуже покладаюся на молитву.
— Серед цієї трагічної ситуації не бракує численних проявів стійкості…
— Так. Наприклад, кілька тижнів тому на загальній аудієнції у Святішого Отця була група жінок із міжконфесійної асоціації, яка поширює молитву та гуманітарну допомогу. Я зустрів цих жінок після їхнього повернення з Рима, і мене вразили їхні роздуми. Вони казали: «Ми зосереджуємося на тому, що можемо зробити. Коли є поранена дівчина — ми шукаємо протез, якщо вона втратила руку. Так само шукаємо протези для поранених військових або для дітей. Стараємося вивезти їх за межі країни, щоб вони могли трохи відпочити. Принаймні вони зможуть поспати вночі». І вони додавали: «Зараз немає сенсу звинувачувати всіх росіян, бо ми не знаємо, що б ми робили, якби жили в тій самій політичній реальності, з такою пропагандою». Вони зосереджуються не на засудженні, а на тому, що можуть зробити позитивного.
— Чи таку реакцію Ви помічаєте також в інших людей?
— Я помічаю це серед мирних жителів. Один посол розповів, що після чергового нічного бомбардування Києва він скасував усі ранкові зустрічі. Зазвичай ракетні та дронові атаки відбуваються вночі, оскільки їх важче перехопити, і тому нападники сподіваються вразити ціль і досягти більш руйнівного ефекту. Однак посол, дивлячись із вікна вранці, побачив, що люди вже вийшли на вулицю, щоб іти на роботу: хтось на машині, хтось пішки. І це, за його словами, стало для нього великою наукою. Люди стараються не фокусуватися на стражданнях. Ба більше — вони дякують Богові за те, що їм вдається мати.
— З яким закликом Ви хотіли би звернутися?
— Я хочу заохотити всіх підтримати Україну, насамперед у духовному сенсі. Це означає молитву, гуманітарну допомогу, солідарність, близькість серця. Кілька днів тому я прочитав листа Святішого Отця до священників Мадридської архідієцезії. Папа заохочує перед лицем складних ситуацій навчитися глибоко розуміти момент, який ми переживаємо, розпізнаючи у світлі віри виклики та можливості, які Господь відкриває перед нами. Треба вправлятися в розпізнанні, — писав він, — «щоб чіткіше сприймати те, що Бог уже робить, часто тихо і непомітно». Бог діє навіть тоді, коли люди не будують миру.
Папа Лев також казав у Попільну Середу, що ми можемо «відчути в попелі, який нам накладають, тягар світу, що палає, цілих міст, зруйнованих війною»; можемо відчути «попіл міжнародного права і справедливості між народами», нібито не залишилося більше основ спільного життя. Але попіл є людським; натомість від Бога завжди приходить надія, бо коли люди не діють, ініціативу бере на себе Він, Бог. Так — сказав Папа — ми можемо «не зупинятися серед попелу, а піднятися і відбудовувати».
— Які перспективи сьогодні, через чотири роки після вторгнення росії в Україну?
— Наше завдання полягає в тому, щоб також і тепер бачити проблиски надії в переговорах, що ведуться між Україною і росією за допомогою США та інших країн, — навіть якщо ці переговори дуже обмежені через величезні труднощі. Коли ми більше покладаємося на Господа, то стаємо здатними бачити ці знаки надії духовними очима, також і серед усього цього попелу і людської злоби, неповаги і недовіри.
У цьому сенсі я вважаю, що найбільшою допомогою, яку Церква може запропонувати українському населенню, є насамперед духовна допомога: допомогти всім, включно зі мною, поглянути ширше, щоб не зосереджуватися лише на злі, яке ми бачимо і відчуваємо щодня, а зберігати погляд, сповнений надії. Що більше надії передається через молитву, близькість, поради, присутність — що є дуже важливим, — то більше вона стає даром. Ідеться про те, щоб нести надію, яку плекаємо у своєму серці. Як кажуть військові капелани: «Наше завдання — нести надію військовим, бо на полі бою її часто залишається дуже мало. Наше завдання — дарувати ту божественну надію, яка долає людські обмеження». Тому, повторюю, ми можемо запропонувати насамперед дві речі: молитву і духовну надію.
фінансово.
Щиро дякуємо!
