Перш ніж стати святим Франциском, Франческо Бернардоне був упертим, бунтівним і надокучливим підлітком. Він уявляв себе мандрівним лицарем і залицявся до всіх дівчат у місті, співаючи їм романтичні балади (або, як ми би зараз сказали, галасуючи у них під вікнами).
Щоб висловити свої глибокі почуття, він разом із друзями долучився до компанії, яка називала себе трубадурами. Я дуже сподіваюся, що зараз вони крокують вулицями раю, зчиняючи там галас. Я певен, що як і всі шкільні гурти, вони були дуже щирими, але водночас дуже поганими музикантами. Я майже чую, як головною площею Ассізі котиться луна від цих жахливих звуків.
Святий Франциск завжди мав велике серце. Уявляю, як він блукав вузькими вуличками Ассізі й мріяв про те, яким стане його життя. Він хотів жити повнокровним життям, залишити свій слід. Саме тому після свого видіння і навернення у напівзруйнованому храмі Сан-Даміано, коли Христос промовив до нього з Хреста і сказав «відбудуй Мою церкву», Франциск негайно побіг до крамниці батька й украв його коня.
Його батько був багатим купцем, тож Франциск спробував продати дорогого коня разом із найкращими тканинами з родинної крамниці, щоб зібрати грошей на відбудову Сан-Даміано. Батько від цього був не в захваті, тож кинув свого сина-злодюжку до міської в’язниці.
Коментуючи цю подію, Г. К. Честертон зазначає: «Колись Франциск був улюбленцем містян. Тепер же, намагаючись відбудувати дім Божий, він спромігся лише завалити власний дім собі на голову, поховавши себе під його уламками».
Бог дав святому Франциску велике покликання — відбудувати церкву, — але той узявся за справу геть не так, як було потрібно. Він гнався за цією мрією так само, як і за всіма своїми попередніми ілюзіями величі. Як романтичний і безтурботний трубадур, яким він і був, Франциск намагався досягти шляхетної мети сумнівними методами задля власного самолюбства. Церкву не відбудуєш крадіжкою. Але Франциск про це не думав — його голова була забита мріями.
Щоб покласти край сварці між Франциском та його батьком, зрештою довелося втрутитися місцевому єпископу, який наказав повернути гроші. Саме тоді Франциск зрозумів, що робив усе не так. Бог просив його не просто організувати відбудову однієї сільської церкви будь-якими доступними способами; Бог просив його перебудувати самого себе.
Якщо кожен із нас є частиною духовної будівлі Церкви, нам слід мати смирення і вбогість духу, щоб посісти своє належне місце у цій будівлі. Франциска не кликали стати великим поетом-романтиком чи музикантом. Його не кликали здійснювати славні подвиги полі бою, як якогось блискучого лицаря. Його точно не кликали грабувати власного батька. Бог покликав його просто стати найкращою версією самого себе, дозволивши Христу стати наріжним каменем його життя.
Честертон писав: «Він збагнув, що церкву не відбудуєш, зав’язнувши у торгах і заплутаних юридичних чварах. Церкву не будують за гроші — і поготів не за чужі. Її не збудуєш навіть власним коштом. Єдиний спосіб відбудувати церкву — це просто взяти й будувати її».
Мені подобається цей останній рядок.
Усе просто. Почни носити каміння. Складай його. Один камінь за іншим. Нам не потрібна ціла величезна благодійна організація і колосальні ресурси, щоб робити великі справи. Коли йдеться про розбудову нашого духовного життя, нам не потрібні хитромудрі складні плани чи якийсь грандіозний досвід на вершині гори. Наше перше завдання — просто взяти камінь і поставити його на належне місце. А коли зробимо це — взяти наступний.
Не треба ускладнювати. Духовний прогрес починається з виконання простих вчинків доброти. З маленьких проявів чеснот. Зі смирення. З виконання щоденної роботи, яку нам доручили.
Говорячи це, я не маю на увазі, що наше покликання не є надзвичайно важливим, або що ми не здатні змінити світ. Святий Франциск змінив світ, залишаючись вірним у кожній дрібниці, практикуючи святу бідність і радість. У свій власний спосіб він залишався трубадуром ціле життя, але його пісня змінилася. Він більше не мріяв про нереалістичні, гордовиті досягнення і мирську славу, а натомість прагнув розбудовувати себе і Церкву — по одному каменю за раз.
Певною мірою, коли він був юнаком, що розірвав стосунки з батьком, його власне життя перетворилося на руїну. Можливо, в глибині душі він сумнівався, що його взагалі можна виправити. Можливо, він не думав, що має сили та витривалість, аби переносити все це каміння самотужки, або вважав, що церква занадто зруйнована, щоб її відновлювати, тому єдине, на що його вистачило — це на один гучний, показний жест удаваної доброчесності. Однак зрештою він відбудував ту церкву — і відбудував своє життя.
Завжди пам’ятайте, що брами пекла не подолають стін Церкви, і навіть якщо ми здаємося собі нікчемними чи слабкими, разом ми сильніші за все зло у цьому світі. Бог закликає нас до вірності у кожній дрібниці нашого життя.
Коли я думаю про самовдосконалення, це завдання здається непосильним. У мені занадто багато такого, що потребує виправлення. Мені не під силу впоратися з цією роботою самотужки. Але навіть якщо я не можу перетворитися на великого святого до наступного ранку, я можу взяти один камінь і поставити його на потрібне місце. Я можу вчасно прийти до храму, перестати запізнюватися на зустрічі з друзями, потренуватися кілька разів на тиждень, помолитися п’ять хвилин, обійняти дружину і сказати добре слово синові.
Бог довірив кожному з нас нашу щоденну працю. У цій праці ми можемо досягти більшого, ніж могли будь-коли мріяти. Камінь за каменем ми можемо підносити тих, хто навколо нас — і, хтозна, може з нас самих виростуть святі.
Переклад CREDO за: о.Майкл Ренньє, Aleteia
фінансово.
Щиро дякуємо!
