На минулому тижні в Італії побувала Яна Зінкевич — народний депутат України, засновниця Медичного добровольчого батальйону «Госпітальєри».
Вона провела робочий візит, який включав зустріч із першою заступницею міністра оборони Італії Ізабеллою Рауті, численні інтерв’ю для італійської преси й телебачення, участь у конференції «Organizzare non violenza in Europa» — «Організувати ненасильство в Європі», що відбулася в Європейському центрі ім.Давида Сассолі на площі Венеції у Римі. Окрім усього, Яна ще мала зустрічі з українською діаспорою в Римі та Вітербо.
А в середу 20 травня 2026 року засновниця «Госпітальєрів» була на загальній аудієнції у Ватикані, на закінчення якої зустрілася з Папою Левом XIV.
«Для мене це — не лише важлива особиста подія, а й ще одна можливість говорити про Україну, нашу боротьбу та ціну, яку щодня платить український народ за свободу, — написала нардеп на своїй ФБ‑сторінці. — Перед закінченням аудієнції вдалося особисто привітатися з Папою Римським. Я подякувала Святішому Отцю за молитви за Україну, за увагу до нашої держави та за підтримку теми миру й припинення війни. Також розповіла про роботу медичного батальйону ‘Госпітальєри’, який щодня рятує життя українських військових і цивільних на фронті».
Головним результатом зустрічі Яни Зінкевич з Ізабеллою Рауті стала домовленість щодо підготовки та підписання меморандуму між Міністерством оборони Італії, «Госпітальєрами» та українськими відомствами. Документ стосується співпраці у сфері тактичної медицини, реалізації спільних ініціатив із Військовим госпіталем Челіо та Центром ветеранів оборони, а також — надання підтримки реабілітаційному центру, який створюють «Госпітальєри».
Італія продовжує підтримувати Україну, нашу свободу та нашу право на справедливий і безпечний мир. «Сьогодні кожен міжнародний жест підтримки має велике значення для українців», — зазначила Яна Зінкевич у згаданому дописі.
Також парамедикиня запросила Папу відвідати Україну, щоб він на власні очі міг побачити силу нашого народу та наслідки війни, яку переживає наша країна.
Про свою поїздку та діяльність Яна розповіла в інтерв’ю для Vatican News.
За словами засновниці, від 2014 року «Госпітальєри» втратили 39 людей: і тих, хто загинув під час виконання служіння, і померлих з різних причин. Особливо важким став 2024 рік, коли загинули три госпітальєрки: Олександра Мулькевич «Майк» (загинула 14 серпня на Харківщині), Марія-Христина Двойнік «Альпака» (13 листопада 2024, поблизу Покровська Донецької області) та Ірина Цибух «Чека» (29 травня на Харківщині).
Що «Госпітальєрам» потрібно для ефективності, то це перехід до більш структурованої взаємодії з державними інституціями. Підрозділ, за словами Яни, прагне працювати в правовому полі та вибудовує системні механізми співпраці: «Хотілося б отримувати централізовано запити від Генерального штабу та Міністерства оборони». Водночас важливим викликом залишається фінансування. «Наш підрозділ — повністю добровольчий і фінансується виключно завдяки донатам», при тому, що щомісячні витрати сягають близько 6,3 мільйона гривень. «А нашим громадянам зараз стає дедалі важче. Півтора року тому середній донат становив 1000 гривень, а нині знизився до 50‑100 гривень. І тому зараз багато підрозділів переходять, можна сказати, на етап виживання». Попри це, основна частина підтримки продовжує надходити з України — близько 85%, тоді як внески з‑за кордону становлять приблизно 15%.
У підрозділі всі працюють на добровільних засадах. «Ніхто не отримує зарплати. Є лише ротаційні кошти на базові потреби під час виїздів». Вони покривають мінімальні витрати — харчування, дрібні потреби та екстрені ситуації в умовах фронту, де навіть житло часто доводиться орендувати на місці.
Люди, які рятують життя Людей
Люди, які щодня рятують життя інших, без сумніву, є героями. Однак за кожною евакуацією, кожним врятованим військовим і кожним виїздом на фронт стоять не лише відвага та професійність, але й навчання, вміння працювати в команді, внутрішня витривалість і готовність жертвувати комфортом та безпекою заради інших.
Говорячи про людей, які приходять служити до «Госпітальєрів», Яна Зінкевич зазначає, що за роки існування батальйону склад добровольців суттєво змінювався. У 2014 році в підрозділі були самі чоловіки. «Мені забороняли брати жінок. Тобто мене ще прийняли, а до решти були не готові», — згадує вона. Лише через пів року їй вдалося почати залучати до служіння й жінок. Сьогодні у батальйоні приблизно однакова кількість чоловіків і жінок, хоча на ротацію частіше виїжджають саме дівчата.
Оскільки «Госпітальєри» є добровольчим формуванням, учасники не мають статусу військовослужбовців і не підлягають бронюванню. Тому чимало добровольців згодом мобілізуються. Яна каже, що ставиться до цього з розумінням, а батальйон часто стає місцем поступового входження у військове середовище для тих, хто раніше не мав такого досвіду. Особливо це стосується осіб, які не підлягають мобілізації: хлопців до 25 років, чоловіків після 60 років або з родин, де є троє і більше дітей, а також жінок. Після кількох місяців навчання і служіння в батальйоні «Госпітальєри» частина добровольців свідомо вступає до лав ЗСУ.
Середній вік учасників батальйону — близько 25 років. «Це дуже молоді люди, і молоді в нас надзвичайно багато», – зазначає командирка, додаючи, що сама розпочала шлях на фронті у 18‑річному віці.
Головною вимогою до тих, хто хоче долучитися до «Госпітальєрів», Яна називає вміння працювати в команді. Екіпажі складаються з трьох або чотирьох осіб, а особлива відповідальність покладається на старших, які координують роботу й відповідають за безпеку людей і надання допомоги пораненим.
Попри надзвичайно складні умови евакуації, батальйон має дуже високий рівень порятунку поранених: «Більшість людей, десь 90‑95%, якщо потрапляють до нас пораненими, то майже завжди ми довозимо їх живими». Навіть у випадках зупинки серця медики продовжують реанімаційні заходи стільки, скільки потрібно, аж до прибуття в госпіталь. І це при тому що останнім часом значно ускладнилася евакуація поранених через зміну умов ведення війни. «Якщо колись можна було під’їхати максимально близько до позицій, швидко добігти, пронести пораненого кілометр-два по полю, то зараз евакуація може відбуватися не те що на перший, другий чи третій день, а іноді навіть через місяць», — каже Яна. Саме тому військовим радять завжди мати із собою на позиціях необхідні медикаменти, зокрема антибіотики, щоби зменшити ризик інфекцій та сепсису у разі тривалого перебування на позиціях після поранення.
Підготовка госпітальєрів
Для цивільних, які хочуть опанувати базові навички домедичної допомоги для себе або лише знайомляться з діяльністю «Госпітальєрів», проводять одноденні курси. Наступним етапом є триденний вишкіл; а для тих, хто долучається до батальйону як водій, додається ще один окремий день навчання. Навіть водії повинні володіти основними навичками надання допомоги: вміти зупинити кровотечу, відновити дихання, допомогти при опіках чи травмах.
Яна Зінкевич наголошує, що «Госпітальєри» — це парамедичний підрозділ. «Медиків у нас лише близько 20%. Усі решта — це люди без медичної освіти, яких ми навчили з нуля», — розповідає вона.
Говорячи про особисті якості, необхідні для такого служіння, Яна насамперед згадує гуманізм і здатність брати відповідальність за інших. У батальйон часто приходять люди, які вже мають досвід допомоги іншим — піклуються про літніх людей, займаються волонтерством чи допомагають тваринам. «Це люди, які люблять людей, люблять світ, люблять життя — і тому допомагають іншим», – каже вона.
Водночас важливою рисою вона називає лідерство. Багато добровольців згодом стають старшими екіпажів або переходять до інших підрозділів, де також несуть відповідальність за інших. «Потрібно бути готовим брати на себе відповідальність. Бо коли ти відповідаєш за іншу людину, яка може бути навіть непритомною, — ти можеш не знати її імені, віку чи звідки вона, але все одно будеш боротися за неї до останнього».
Напрямок реабілітації
Окрім евакуації поранених з лінії фронту, «Госпітальєри» поступово розвивають і напрям реабілітації. Команда працює над створенням власного реабілітаційного центру, розрахованого на довгострокову перспективу. Раніше підрозділ мав базу в Павлограді, однак вона була знищена внаслідок ракетного удару. На щастя, під час обстрілу там не було людей. Втрата цієї бази стала серйозним ударом, адже вона виконувала функцію перевалочного пункту між ротаціями. Згодом «Госпітальєри» знайшли нове приміщення за близько 200 кілометрів від фронту.
Воно виявилося придатним не лише для потреб підрозділу, але й для створення реабілітаційного центру. «Ми зрозуміли, що це ідеальне місце для реабілітації». Враховуючи власний досвід життя з інвалідністю, Яна Зінкевич підкреслює, що добре розуміє потребу в тривалій та якісній реабілітації. Наразі команда працює над проєктною документацією, автономним енергозабезпеченням і пошуком фінансування для відновлення та облаштування центру. У перспективі він зможе приймати від 100 до 200 людей одночасно, що дозволить допомагати тисячам пацієнтів щороку.
В основі — гуманність і бажання жити у своїй країні
Щоб витримувати те, з чим щодня стикаються «Госпітальєри» — біль, важкі поранення, смерть, власне фізичне й емоційне виснаження, — необхідно мати внутрішній стрижень і чіткі особисті опори, які допомагають не втрачати рівновагу. Яна Зінкевич каже, що одним із головних таких джерел для неї є ідейність. «Все своє життя, скільки я себе пам’ятаю, я мріяла стати лікарем, долучитися до Червоного Хреста і поїхати в місії в гарячі точки або в бідні країни, де потрібно боротися з хворобами, ускладненнями тощо. Це була моя мета. Я почала цей шлях, але мені не довелося нікуди їхати: війна розпочалася в нашій країні».
Важливим джерелом внутрішньої мотивації вона називає також відповідальність за майбутнє. «Я завжди мріяла про сім’ю і дітей. І розуміла, що не хочу виховувати їх у якійсь іншій країні. Так, я розумію всі проблеми нашої країни; але це все одно моя земля. Тому мені дуже не хотілося б колись виїжджати з сім’єю за кордон. Я роблю і робила все для того, щоб моя родина могла жити тут, у своїй країні, і продовжувати нормальне життя. І, звісно, я роблю все для того, щоб максимальна кількість людей, які вижили, могли повернутися до життя. Бо якщо в першу годину надати якісну медичну або домедичну допомогу, шанси людини на виживання зростають у десятки разів».
Базові навички домедичної допомоги, на переконання засновниці «Госпітальєрів», необхідно знати широкому колу людей. Загалом кількість тих, кого вдалося навчити, вже вимірюється десятками тисяч, — хоча точну цифру визначити складно.
Фото з ФБ Яна Зінкевич, Медичний Добровольчий Батальйон Госпітальєри • Hospitallers Paramedics
фінансово.
Щиро дякуємо!
