Місяць червень — і особливо цей рік в Україні — присвячений Пресвятому Серцю Ісуса Христа. Хоча «офіційною» батьківщиною цього культу є Франція, пов’язані з нею об’явлення св.Маргариті Марії Алякок та діяльність французьких священників св.Йоана Еда і св.Клода де ла Коломб’єра, — першим запропонував встановити це свято польський єзуїт, який довгий час працював в Україні. Це був Каспер Дружбицький.
Він народився 6 січня 1590 року в селі Дружбіце (від чого й походить його прізвище) на території нинішнього Лодзького воєводства та походив зі шляхетського роду гербу Наленч. Змалку відзначався добрим здоров’ям, побожністю, душевним спокоєм та хистом до навчання — хоча був емоційним та з суворим характером. Навчався в познанському колегіумі єзуїтів, де на той час здобувало освіту близько 900 юнаків. Як член маріанської содаліції, часто приступав до святих таїнств і дбав про розвиток свого духовного життя.
До Товариства Ісусового вступив 14 серпня 1609 року в Кракові. Його наставником був єзуїт Анджей Гуттетер Добродзєйський — племінник Слуги Божого кардинала Станіслава Гозія, — відомий своєю святістю й побожністю до Пресвятої Діви. То він заклав фундаменти майбутнього глибокого духовного життя о.Каспера та його святого священницького служіння.
Керований Провидінням
Вже від початку перебування в єзуїтів о.Дружбицький роздумував над Божим Провидінням, якому присвятив своє майбутнє монаше життя, мав побожність до Христових Страстей і до Пречистої Діви Марії, за заступництвом якої був зцілений від туберкульозу. Продовжив теологічне навчання у Люблінській семінарії; щоденно практикував особистий іспит сумління.
Був рукоположений 12 березня 1622 року в Познані. Дізнавшись про мученицьку смерть християн у Японії, сам запрагнув пролити кров за Христа і склав особисту обітницю служіння хворим вірним, зараженим епідеміями, якщо в цьому постане потреба.
18 січня 1623 року в місті Ярославі на молитві Богородиця йому пообіцяла, що у день Її очищення (Стрітення — 2 лютого) він отримає від Бога особливу благодать витривалості в добрі до кінця життя. Про це о.Каспер часто згадував у своїх спогадах як про пережиття глибокого жалю за гріхи, відразу до злого та бажання шукати і здійснювати лише волю Божу.
Завдяки своїм здібностям та святості життя обіймав важливі посади в Товаристві. Зокрема, двічі очолював Польську провінцію (1629–1633, 1650–1653), був ректором і магістром новіціату в Кракові (1626–1629, 1641–1644), ректором колегіумів у Каліші (1633–1634) та Познані (1644–1647, 1657–1662). Також, що важливо для історії Церкви в Україні, виконував функції очільника єзуїтського колегіуму в Острозі та викладав риторику й поетику у Львівському навчальному закладі єзуїтів.
Людяний керівник
Бувши польським Провінціалом, дбав про захист і права селян, які працювали на монастирських землях. У розісланому до всіх єзуїтських домів меморандумі наказував: «Прокурор нехай дбає про те, щоб піддані у неділю та свята були звільнені від будь-якої роботи, відвідували Святу Месу та слухали проповіді. Поводитися з ними він має ввічливо й ласкаво, нікого не ображаючи та не граючи роль гордого пана; нехай нікого не б’є; а якщо доведеться покарати, то робити це треба через світську людину і помірковано. Не обтяжуватиме підданих надзвичайними роботами; у скруті допомагатиме їм з дозволу ректора. Важливіші договори купівлі та обміну він укладатиме з відома та з дозволу ректора, так само як і всі обміни земель та будинків між підданими, бо він є лише управителем, а не уповноваженим».
Щодо вступників до ордену, то був дуже обережний у прийнятті кандидатів, натомість дуже неохоче звільняв від чернечих обітниць. Коли ж це було необхідно, то діяв суворо і швидко. Єзуїтів намагався тримати якомога далі від політики; але після смерті королівських осіб оголошував обов’язковий траур і молитви за їхні душі. Під час поїздки до Рима просив про встановлення у межах ордену свята Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії та Офіцію (молебню) до Пресвятих Дарів у всі вільні четверги року.
Портрет із латинським написом: «Два свічники, що сяють перед Господом – поховані в гробниці отців Товариства Ісуса в Познані. Преподобний отець Каспер Дружбицький не зіпсований смертю, преподобний отець Ян Моравський повністю безгрішний за життя». Джерело: Вікіпедія
Яким має бути проповідник
Коли 1638 року о.Каспер став ректором Острозького колегіуму, то розпочав будівництво єзуїтського храму і монастиря. Привіз до міста реліквії св.Розарії — захисниці від мору, до якої мав особливу побожність, і поширював її культ по всій країні. Започаткував нові осередки ордену у Вінниці, Новгороді-Сіверську, Переяславі та інших містах. 1639 року за наказом настоятелів повернувся до Кракова, де наступного року організував святкування 100‑ї річниці затвердження ордену єзуїтів. Коли його вдруге обрали на Провінціала, то його парафіяни скаржилися, що «забрали їм пророка».
Проповідував, наслідуючи стиль відомого польського єзуїта Петра Скарги. Заохочував священників, перш ніж проголошувати Слово Боже, пізнати спочатку своїх слухачів: їхнє життя, стиль спілкування, турботи і проблеми, характер; якого проповідника місцеві найбільше цінують та які аргументи найбільше приймають. Що їм найбільше подобалося в попередніх священниках, за що їх хвалили, а що людей найбільше дратувало. Також варто дізнатися про найпоширеніші гріхи в околицях: яких помилок вірні самі хотіли би позбутися, — хоча вказувати на них він повинен лише після того, як завоює довіру та симпатію своєю смиренністю, ревністю щодо спасіння душ, любов’ю до людей і легкістю висловлювання. Адже, на переконання о.Дружбицького, мета гомілії (проповіді) — навчити вірних певної чесноти, необхідності наслідувати Христа і відвернення від якогось гріха. Також проповідник має просити Бога про дар знання і розуміння Слова Божого та пророчу мову.
Цього він не лише вчив, а й сам дотримувався. На визнання його талантів, 1650 року король Ян Сигізмунд хотів зробити його своїм особистим сповідником, проте дістав відмову: «Треба мені думати про смерть і наближення суду, а не про оплески, які збирає проповідник. Я сповідую проповідницькі принципи, що суперечать тим, які вітаються при дворі, де зневажають докази і почуття, а полюбляють слова, тонкощі й новинки». Такими були не лише його слова, але й учинки. Коли Познань у 1660 році спіткала страшна епідемія холери, о.Каспер разом із кількома співбратами опікувався хворими, як і колись присягнув Богу у своїй обітниці.
Трохи не розібраний на реліквії
Помер о. Каспер Дружбицький SJ 2 квітня 1662 року в Познані. Почувши новину про його смерть, вірні відразу прийшли до тіла. Одні молилися до нього як до святого, і отримували від Бога через його заступництво різні благодаті; інші терли об його тіло скапулярії, розарії та образочки; ще інші почали розрізати його одяг і забирати їх додому як цінні реліквії. Щоби зрештою вберегти тіло від осквернення, єзуїти зачинили труну і помістили її за ґратами в ораторії, де вона чекала аж 17 днів на повернення всіх отців з місіонерської роботи.
У похороні о.Дружбицького взяло участь усе місто Познань. Тіло поклали у склепі єзуїтського храму (від 2010 року — Менша базиліка) Божої Матері Неустанної Допомоги, св.Магдалини та св.Станіслава, єпископа і мученика. Через чотири роки спеціальна комісія відкрила труну і знайшла нетлінними його останки, хоча одяг розклався.
Внаслідок повені 1698 року підземелля було затоплене, а тіло о.Каспера розсипалося й було згодом сховано у мідній скрині. Над гробом поміщено напис:
«Каспер Дружбицький, видатний своїм апостольським духом, надзвичайним світлом у писаннях, високою мудрістю в управлінні, підтвердженням Божої благодаті, високою богословською ерудицією, даром пророцтва, побожністю до найдорожчої Богородиці Діви, помер від постійного умертвіння, після смерті нетлінний. Помер у Познані 2 квітня 1662 р., маючи 71 рік».
За 20 років до об’явлень у Франції
Оскільки чимало вірних за його заступництвом отримували зцілення та різні благодаті, польські єзуїти тричі зверталися до свого Генерала з проханням про початок беатифікаційного процесу. Серед багатої літературної спадщини о.Каспера є 15 творів латинською мовою; проте найвидатнішим слід вважати «Серце Ісуса — мета сотворених сердець», написаний за 20 років до початку об’явлень Ісуса св.Маргариті Марії Алякок у Паре-ле-Моньялі. Це був — і є досі — своєрідний синтез «духовності серця». Французький теолог XIX століття та експерт із питань шанування Пресвятого Серця Бенвель описав її так:
«Жодна книга ніколи так чітко не говорила про Пресвяте Серце Ісуса, жодна не розкрила стільки горизонтів. І серед стількох посібників досі немає жодного більш практичного, багатого чи більш чіткого».
Як жити побожністю до Пресвятого Серця
Каспер Дружбицький визначав ушанування Пресвятого Серця Ісуса як духовний шлях, що складається з трьох ступенів: очищення, просвітлення та єднання. Для нього побожність до Пресвятого Серця — це не пропозиція для поверхової сентиментальності, а дорога для тих, хто прагне досягти святості. Починаючи шлях очищення, людина повинна перед красою та величчю Божого Серця побачити свої недосконалості, гріхи та вади й так досягнути смирення. Адже покора — це правда про себе. На етапі просвітлення душа має наблизитися до Пресвятого Серця Ісуса і прийняти рішення: підкорятися Його волі, виконувати її, попри ціну. Тобто зробити своє життя простим і підкореним Божому Провидінню. На етапі єднання має дослідити власні бажання, відкинути ті, що не походять від Христа, і молитися за появу тих натхнень, які наповнювали Його Серце найбільшою славою Божою. Тобто прославити Бога всім своїм єством. По суті, Дружбицький сформулював побожність до Серця Ісуса як своєрідний прообраз християнського втаємничення, шлях первісного катехуменату.
Отець Каспер, як досвідчений єзуїт, використовував ігнатіанську духовність для розвитку цього культу: «Ми роздумуємо над одним із них, виражаючи чесноту і властивість Серця Ісуса, доки до нас не приходять різні значення, порівняння, духовні смаки та інші благочестиві рухи навколо нього».
Зокрема, він надає Пресвятому Серцю різні титули й символи, здебільшого запозичені з середньовічної духовної літератури. Такі образи, як мед, солодкість, золота кадильниця, вівтар, лампа, укриття чи сад, часто слугують відправною точкою для його роздумів. Використання для описування Божої любові знаків, близьких до повсякденного життя людей, була на той час новаторським підходом.
Свято, якого він прагнув
Серед його молитов була така: «Прийми мене і замкни мене в глибинах свого Серця, збережи мене там, розтопи мене, очисти мене, зігрій мене, запали мене і переміни мене». І хоча його ім’я несправедливо забули, діяльність о.Каспера згодом принесла щедрі плоди для найбільшої слави Божої. Вперше свято Найсвятішого Серця Господа Ісуса Христа встановив 6 лютого 1765 року папа Климент XIII, на прохання польських єпископів (серед яких були ієрархи католицьких дієцезій на території сучасної України), спочатку виключно для Речі Посполитої. І лише згодом, 23 серпня 1856 року, його поширив на всю Католицьку Церкву блаженний папою Пій IX.
Для мене є ділом Божого Провидіння, що цього року виповнюється 170‑річчя від цієї події, в Році Серця Ісусового в Україні, якраз напередодні Дня Незалежності нашої держави, яку на початку цього року католицькі пастирі присвятили Пресвятому Серцю Спасителя.
І хоча о. Каспера Дружбицького поки що не удостоїли слави вівтаря — думаю, з небес він радіє, що культ Пресвятого Серця Ісуса, який був метою всього його життя, поширюється на землях, близьких його власному серцю.
фінансово.
Щиро дякуємо!
