У Папи Лева XIV, безумовно, є багато турбот. З огляду на його нещодавній успішний візит до Іспанії й оприлюднення першої енцикліки, він чітко окреслює власне бачення Католицької Церкви і світу.
Кожен Папа постає перед необхідністю делікатного балансування між наступництвом щодо попередніх понтифікатів і потребою, можливо, «виправити» або принаймні модифікувати й уточнити рішення своїх попередників.
Одним із таких питань, успадкованих Папою Левом від Папи Франциска, яке, схоже, потребує уточнення та модифікації, є поняття «синодальності», яке часто обговорюють, але якому рідко дають визначення.
Папа Лев кілька разів згадував синодальність, тому могло здатися, що він просто продовжує розпочате своїм попередником. Проте за детальнішого аналізу чимало спостерігачів помітили: досить часто, говорячи про синодальність, Папа Лев пов’язує її з концепцією єпископської колегіальності, а не з ідеєю «Церкви, яка слухає», що ґрунтується на «конкретному досвіді» розмито визначеної абстракції під назвою «люд Божий».
Колегіальність була, звісно, одним із найважливіших досягнень Другого Ватиканського Собору. Коротко кажучи, Собор відкинув уявлення про те, що єпископи є чимось на зразок керівників філій ТОВ «Католицька Церква», де Папа виступає в ролі генерального директора. Він також відкинув ідею, що вся влада переходить до єпископів через Папу, який у певному сенсі «ділиться» з ними своїми повноваженнями.
Натомість Собор підтвердив, що єпископи отримують свою владу безпосередньо від Бога силою своїх свячень. Папа не абсолютний монарх, а єпископи — не васали цього монарха. Але Папа — це й не просто номінальна об’єднавча фігура. Пройти цим лезом бритви часто буває важко, але Церква робила це протягом століть.
Трьома munera, або служіннями єпископа, є навчання, освячення й управління. Вони завжди мають здійснюватися в єдності з Папою та під його владою як глави Церкви. Однак ці функції даровані єпископу самим Богом, а не делеговані Папою. Законність свячень єпископів канонічно залежить від папського мандата — мандата, який теологічно ґрунтується на Петровій владі, що є головним гарантом церковної єдності. Але ці munera належать їм за Божественним правом одразу після законних свячень.
Таким чином, пов’язуючи синодальність із колегіальністю, Папа Лев вносить важливу модифікацію в розуміння синодальності і зміщує її фокус із дискусій у стилі 1970-х років, де Церква нібито «нарешті» слухає голос Святого Духа через куровані «сесії слухання».
Звертаючись до соборного вчення про колегіальність замість безперестанного зловживання метафорою «люду Божого» з боку синодальних лідерів, Папа Лев переорієнтовує синодальність на справжнє вчення Собору про спільне єпископське управління. Він відходить від абсолютно хибної ідеї, нібито «люд Божий» — це миряни як своєрідна політична спільнота, яку часто протиставляють «ієрархічній Церкві».
Догматична конституція Lumen Gentium надзвичайно чітко пояснює, що «люд Божий» — це всі члени Церкви (миряни, богопосвячені особи і духовенство), які разом здійснюють есхатологічне паломництво до Царства Божого. Тільки після затвердження цієї реальності Lumen Gentium переходить до розрізнення між мирянами та ієрархією.
Власне, слово «синод» походить від грецького слова, що означає «йти разом». Собор хотів підтвердити, що мета Церкви і єдина причина її існування є надприродною, і що миряни та ієрархія разом мають завдання орієнтувати себе і Церкву на цю надприродну мету.
Тому на Соборі, безумовно, не було жодного наміру стверджувати, що справжня еклезіологія має включати розрізнення між інституцією та духом, за якого «суб’єктивний досвід Духа» протиставляється холодному й безжальному наголосу на істині сухих доктрин.
Ми бачили занадто багато такої риторики під час синодального процесу і, власне, протягом усього понтифікату Франциска. Однак, згадуючи про колегіальність, нехай навіть побіжно й опосередковано, Папа Лев сигналізує, що справжня синодальність буде ґрунтуватися на істинній еклезіології Собору, а не на поверненні до атмосфери культурної «солодкої вати» епохи 1970-х років.
Але щоб хтось не подумав, що я упереджено ставлюся до синодального процесу в тому вигляді, як він розгортався досі, дозвольте навести приклад такої «атмосфери» з нещодавно опублікованого звіту синодальної «Дослідницької групи 9» з питань гомосексуалізму. Насамперед слід зазначити, що Папа Франциск поставив на чолі Синоду кардинала Жана-Клода Оллеріша з Люксембургу, попри те, що той публічно висловлював незгоду з ученням Церкви щодо гомосексуалізму і, власне, з вченням Церкви про сексуальність загалом. Зокрема, організатори Синоду запросили відомого ЛГБТК-активіста, єзуїта Джеймса Мартіна, і зробили його членом Синоду з правом голосу.
Прикметною була відсутність будь-якого запрошення до участі в Синоді для лідерів Courage International — найбільшого католицького апостоляту для осіб із гомосексуальними схильностями, який заохочує до вірності вченню Церкви. Це кричуще упущення для процесу, який сам себе називає «слуханням усіх голосів». Натомість це дає всі підстави говорити про підлаштований від самого початку процес, у якому «досвід» люду Божого моделюється і фільтрується кількома синодальними лідерами для досягнення бажаних результатів.
Це не колегіальність і не справжня синодальність. Це невелика група анонімних еліт, яка тисне своєю вагою на синодальні шальки терезів.
Читайте також: Спільнота служіння особам з одностатевим потягом назвала звіт Синоду «наклепом і обмовою»
Ватикан: секретаріат Синоду дистанціюється від звіту Групи №9
Я знав отця Джона Гарві, який заснував Courage у Нью-Йорку 1980 року. Відтоді з’явилися й інші «душпастирства» для гомосексуалістів (наприклад, Dignity та New Ways Ministry), але вони є відомими опонентами вчення Церкви.
Я добре знав отця Гарві. Я мав із ним багато розмов, звертаючись до його мудрості, щоб належним чином допомагати моїм студентам із гомосексуальними схильностями.
Зокрема, отець Гарві вмів знайти баланс між доктринальною ортодоксією та розсудливим застосуванням цих доктрин до молодих людей, які часто перебували в стані кризи. Він був милою, доброю і лагідною людиною, яка, проте, мала залізну волю та непохитну віру, коли йшлося про правду щодо людської особи і про переконання, що вчення Церкви насправді не пригнічує, а визволяє.
І саме за такі погляди отець Гарві зазнавав грубої та несправедливої критики з боку багатьох людей у Церкві, включно з багатьма священниками та черницями.
Ось чому я не можу залишити без відповіді критику на адресу Courage, що міститься у звіті «Дослідницької групи 9». Мало того, що Courage не запросили на Синод, так тепер ми отримали додаткову образу у вигляді «свідчення» «одруженого» гея у звіті, який критикує зустрічі Courage за те, що вони нібито є «секретними» та «прихованими». Він також чітко заявляє, що найбільша проблема Courage полягає в тому, що його відданість вченню Церкви накладає жорстокий тягар на гомосексуалістів.
По-перше, існують дуже вагомі причини, чому зустрічі Courage є конфіденційними. Це робиться для того, щоб забезпечити безпечний простір для людей з одностатевим потягом, аби вони почувалися комфортно, обговорюючи будь-що в атмосфері суворої таємниці. Є вагомі причини, чому таємниця сповіді є недоторканою, і чому конфіденційність кабінету психолога захищена законом. Ті самі причини діють і тут.
По-друге, чому синодальна дослідницька група вирішила висвітлити лише свідчення «одружених» геїв, які критикують вчення Церкви? Я відповім за вас, оскільки це очевидно. Учасники синодальної дослідницької групи лобіюють зміну вчення Церкви. Саме тому Courage усунули від участі в Синоді, і саме тому в цьому звіті дозволено несправедливо його критикувати.
З такою ж легкістю можна було б висвітлити безліч жахливих історій молодих людей, які потрапили в пастку способу життя ЛГБТ, і розповісти, що всередині ЛГБТК-спільноти існує субкультура наркоманії та проміскуїтету, проти якої виступають навіть багато представників цієї ж спільноти. Можна було б висвітлити безліч історій людей, які стали жертвами цієї субкультури та звільнилися від неї, знайшовши Христа у вченні Церкви та в таких групах, як Courage.
Читаючи цей звіт, я згадав свого друга отця Гарві, і моя кров закипіла. Я згадав своїх численних друзів-католиків та колишніх студентів із гомосексуальними схильностями, які знайшли зцілення, любов і радість, живучи в чистоті у сакраментальному житті Церкви, — і моя кров закипіла.
Повертаючись до синодальності, я цілковито впевнений, що Папа Лев поставиться до цього звіту з поблажливим ігноруванням, на яке той і заслуговує. Думаю, він дотримається етикету папського наступництва й не стане критикувати його публічно. Але, проігнорувавши його, він фактично викриє його як поверхневу пропаганду, якою цей звіт і є.
Зрештою, оскільки Папа Лев рухається вперед із планами щодо кульмінаційної синодальної події за кілька років, я вважаю, що його численні посилання на колегіальність як на ключ до будь-якої справжньої синодальності відіграватимуть визначальну богословську роль.
Моє загальне враження таке, що в кімнаті нарешті з’явилися справжні дорослі, а час безглуздих забав закінчився. Тому ми всі повинні молитися за Папу Лева. Перед ним стоїть величезне завдання.
Переклад CREDO за: Ларрі Чапп, National Catholic Register
фінансово.
Щиро дякуємо!
