Якого морального бачення прагне Церква? Чи прагне вона «розбавленої» моралі, свого роду «мінімалістичного пелагіанства»? І яку надію Церква хоче запропонувати пораненій людині, яка шукає сенсу свого існування?
Над цими питаннями замислився монсеньйор Лівіо Меліна — один із найвидатніших моральних богословів сучасності й колишній штатний викладач фундаментальної моральної теології в Папському інституті шлюбу та сім’ї. Після того, як папа Франциск листом motu proprio «Summa familia curae» від 8 вересня 2017 року реформував цей інститут, — кафедру фундаментальної моральної теології там закрили, а монсеньйор Меліна втратив посаду.
Бенедикт XVI прийняв єпископа Меліну на приватній аудієнції 1 серпня 2019 року, під час якої вони обговорили події в Папському інституті Йоана Павла II. Папа уділив благословення, висловив особисту солідарність зі звільненим професором і запевнив у своїх молитвах. Фото: ACIprensa
Трошки передісторії
Святий Йоан Павло ІІ, створюючи 1981 року Папський інститут вивчення шлюбу та сім’ї, написав: «Необхідно заснувати первинний інститут досліджень, особливою метою якого буде просування базового теологічного і пастирського вивчення шлюбу та сім’ї на благо всієї Церкви».
2019 року папа Франциск ухвалив новий Статут інституту, який розкритикували понад 150 його студентів та випускників. Студенти критикували зокрема надмірне зосередження влади в руках монсеньйора Пальї. Вони заявили про стурбованість «втратою формаційного підходу, а отже — ідентичності». Канцлером Інституту був за посадою президент Папської академії життя архієпископ Вінченцо Палья (його тільки рік тому замінив на цій посаді Папа Лев XIV, призначаючи монсеньйора Ренцо Пегораро, а канцлером Інституту він тоді ж поставив монс.Бальдо Рейну). Саме архієпископ Палья — після того як «із найвищої турботи про сім’ю» папа Франциск реформував Інститут, афіліюючи його з Дикастерієм у справах освіти, Папською академією життя і Дикастерієм у справах мирян, сім’ї та життя, — став запрошувати додаткових викладачів та експертів, включно з некатоликами.
Тривале перебування архієпископа Пальї на чільних посадах Інституту і Академії життя було затьмарене численними суперечками. Навчальна програма була переорієнтована на те, що Палья та його союзники назвали «новою пастирською теологією» — яка, на думку критиків, більше спиралася на соціологію та світську антропологію, ніж на моральну теологію. Ці зміни суттєво переорієнтували колись провідний католицький богословський заклад, який вивчав теологію тіла Йоана Павла II.
Палья наймав суперечливих викладачів, зокрема отця Мауріціо Кьоді, який висловлював припущення, що використання контрацепції в шлюбі може бути морально виправдане за певних обставин, а також заявляв, що гомосексуальні стосунки «за певних умов» можуть бути «найпліднішим способом насолоджуватися добрими стосунками».
У 2022 році Палья також потрапив під пильну увагу медіа після повідомлень про те, що він перенаправив сотні тисяч євро пожертв, отриманих керованою ним Папською радою у справах сім’ї, на особисті потреби. У серпні, розмовляючи з журналістом, він назвав Закон 194 (який легалізував аборти в Італії) «стовпом суспільства».
17 листопада 2022 року українські пролайфери опублікували відкритого листа до ієрархів Католицької Церкви в Україні, висловивши занепокоєння тим, що відбувається з Папською академією життя.
Папа Франциск вітає архієпископа Вінченцо Палью, президента Папської академії життя, під час зустрічі з її членами в Клементинській залі Апостольського палацу у Ватикані 27 вересня 2021 року. Фото CNS/Vatican Media
Лівіо Меліна: «Зізнання монсеньйора Пальї та перехрестя католицького морального вчення»
В інтерв’ю для Settimana News від 21 травня 2026 року єпископ Вінченцо Палья визнав свою вирішальну роль у розпуску Інституту вивчення шлюбу та сім’ї ім.Йоана Павла II і його заміні новою академічною організацією, а також у радикальній зміні Папської академії життя. Він чітко дав зрозуміти, що ці втручання мали привести до глибокої зміни парадигми, яку він — уперше — чітко визнав такою, що впливає не лише на пастирську сферу, а й на доктринальну.
Палья звинуватив Інститут у просуванні концепції природного права, сприйнятого як сукупність незмінних принципів, із яких виводяться моральні норми. Натомість його пропозиція — що природне право має ґрунтуватися на постійному історичному розпізнаванні суб’єктивного й культурного досвіду. З цього погляду, «теологія в історії та в житті людей» має замінити те, що він назвав «диванною теологію».
Фото з сайту Інституту Йоана Павла ІІ
1.Початковий намір Папи й досягнення Інституту
Йоан Павло II заснував цей Інститут 13 травня 1981 року — після першого Синоду про сім’ю та напередодні публікації Familiaris сonsortio .
Ретельне вивчення його листування з Павлом VI виявило значний вплив Войтили на підготовку і схвалення енцикліки Humanae vitae . Святий Йоан Павло II вважав, що питання подружньої та сімейної моралі ставить вирішальний виклик для Церкви. Однак він також вважав, що рамки морального богослов’я в католицьких підручниках були недостатніми для такого виклику. Архієпископ Войтила відчував потребу в антропології, що відповідає досвіду любові, та в теології тіла. Те, що він запропонував Павлу VI, зміг втілити в життя, ставши Папою. Через катехизи 1979–1984 років він показав велич покликання до любові, до дарування себе, до єднання людей та до співпраці з Богом у народженні нового життя.
Він розумів, що спротив енцикліці Павла VI не був частковим та епізодичним. Ці протести вели до всебічного й систематичного виклику «здоровій моральній доктрині» Церкви. В енцикліці Veritatis splendor Йоан Павло II інтерпретував природне право через концепцію дарування себе, яке Творець вписав у людське тіло і яке можна відкрити завдяки розумові й чесноті (пор. п.48). Природне право виникає зі здатності розуму осягнути «у світлі гідності особи» конкретну моральну цінність певних благ, до яких людина природно схильна.
В Апостольській конституції Magnum matrimonii sacramentum , виданій 7 жовтня 1982 року, якою він остаточно надав Інституту досліджень шлюбу та сім’ї юридичний статус, папа Войтила прямо посилався на Humanae vitae . Він визначив «Божий план щодо шлюбу та сім’ї» об’єктом дослідження, наголошуючи, що повну істину цього плану необхідно шукати через міждисциплінарний підхід. Це окреслило два основні напрямки розвитку богословських досліджень: богословську антропологію та моральне богослов’я.
В антропологічному плані Інститут запропонував бачення людської особи, зосереджене на Таїнстві шлюбу. Це бачення підкреслює динамізм, який статева відмінність вносить у людське життя, відкриваючи його для можливості кохання, здатного породжувати життя. Особа не лише народжується з любові, але й відкривається новим стосункам у любові, які збагачують її буття. Таким чином, можна окреслити вирішальні етапи людського розквіту: бути синами чи дочками, стати подружжям і, зрештою, батьками.
Інститут не зосереджувався виключно — як вважає монсеньйор Палья — на вузькому баченні пари, нехтуючи врахуванням сім’ї. Навпаки, пара відкривається всьому творінню та суспільству загалом. Більше того, метод роботи Інституту завжди розвивався через взаємодію з гуманітарними науками, зокрема соціологією та психологією (підтримуючи давні стосунки з кафедрою сімейних досліджень Болонського університету та Католицьким університетом Пресвятого Серця в Мілані).
У царині моральної рефлексії — з моменту створення Міжнародного дослідницького простору з моральної теології в 1997 році — було розроблено систематичний підхід, зосереджений на зустрічі з Христом як радикальним джерелом християнського морального досвіду. Це стало можливим завдяки чіткому баченню любові як фундаментального досвіду моралі: завдяки зміні, яку вона приносить, і повноті, яку обіцяє, — тим самим пояснюючи, що таке щастя. У цьому світлі стало можливим зрозуміти, як відбувається формування морального суб’єкта: не як зовнішнє нав’язування ідеалу, а як плід любові, що перевпорядковує життя і надає сенсу свободі. Любов, фактично, породжує чесноти як досконалості людини, що дозволяють їй досконало співдіяти з іншими. Милосердя — як дружба з Богом та з іншими в Церкві — виявляє свій великий і визначальний внесок: формування християнського суб’єкта.
Кардинал Ратцінґер відвідує Інститут (1990). Фото з сайту Інституту Йоана Павла ІІ
Протягом понад 22 років Дослідницький відділ моральної теології ставив собі за мету — за пропозицією тодішнього кардинала Ратцінґера — вести діалог із моральними теологами різних напрямків (зокрема з тими, хто виступав проти підходу, розробленого в Інституті) й використовувати всі цінні висновки, отримані в їхніх дослідженнях. Цей діалог збагатив і викладачів, і наших студентів. Погляд на назви деяких організованих конференцій також розкриває широту бачення: «Питання про добро і питання про Бога»; «Що є основою для дії? Еклезіологічні виміри моралі»; «Розум любові: нова моральна епістемологія поза діалектикою між нормою та випадком»; «Любов як принцип соціального життя»; «Сім’я: ключ до діалогу між Церквою та світом». Але також, у чітко пастирському ключі: «Любов людська»; «Сім’я, ресурс для суспільства»; «Олива на рани: відповідь на лихо абортів і розлучень»; «Милосердя як пастирська істина».
Ці два напрямки (антропологічний та моральний) знайшли вирішальну точку зближення в сакраментальній перспективі, розробленій в Інституті. Таїнства відповідають кінцевому сенсу людського життя та всієї реальності: бути даром, який, коли ми його отримуємо, дозволяє нам бути даром себе. Людська діяльність знаходить у таїнствах те джерело, яке походить від Бога і включає динамізм нашої моральної дії в дію Христа, щоб ми могли мати участь у Його чеснотах.
У руслі цього сакраментального динамізму шлюб в Інституті розуміється як стратегічне таїнство. Бувши початковим середовищем для мови тіла як вираження самовіддачі, шлюб виявляється ключем до розуміння природи всіх таїнств через його зв’язок із євхаристійним даром Тіла Христового. З цієї точки зору було розроблено конкретні пропозиції, щоб допомогти подружнім парам жити своїм покликанням до святості, а також пастирські програми супроводу, щоб повернути тих, хто ще не може жити згідно зі вченням Ісуса про шлюб і сім’ю, до істини любові.
Плодом цих досліджень і викладання став, власне, найдивовижніший аспект: студенти вийшли з новим світлом, бажанням поділитися ним та усвідомленням того, як супроводжувати сім’ї. Повернувшись до рідних країв, вони стали маяками, демонструючи велику пастирську креативність. 12 секцій Інституту, що розвинулися на п’яти континентах, є свідченням пастирської плідності й потенційної універсальності цього бачення та цього методу роботи.
З огляду на все це, справді важко зрозуміти критику, яку Палья спрямовує на роботу Папського інституту Йоана Павла II. Вона видається ідеологічною та поверховою, оскільки не стосується суті наукової роботи в Інституті, й доходить до того, що ототожнює її з неосхоластичним підходом з єдиною метою: оскаржити моральне вчення Церкви.
2.Зміна, яку пропагує єпископ Палья
Повертаємося до радикальної зміни парадигми, чітко вираженої насамперед у томі, який він редагував, виданому Папською академією життя під назвою «Богословська етика життя: Святе Письмо, Традиція, практичні виклики» (Libreria Editrice Vaticana, Ватикан, 2022) і на який посилається [в інтерв’ю]. Там є так званий «базовий документ», який мав на меті переглянути вчення енцикліки Humanae vitae, але насправді ніколи не був опублікований як папський текст. Це вже було предметом ґрунтовної критики у томі під редакцією Р.Фастіджі та М.Леверінга: Humanae vitae і католицька сексуальна мораль. Відповідь на працю Папської академії життя «Etica Teologica della vita» (Sapientia Press, Ave Maria, Флорида, 2024).
Двома теоретичними наріжними каменями документа Пальї є верховенство герменевтики та, як наслідок, верховенство суб’єктивної совісті. Перше твердження встановлює «принцип іманентності», характерний для модернізму: суб’єкт завжди перебуває в перспективній позиції, обумовленій своєю екзистенційною та культурною ситуацією, і ніколи не може мати безпосереднього й прямого контакту з реальністю. «Немає фактів, є лише інтерпретації», — так це сформулював Ніцше. У теології це означає, що бажане пастирське навернення вимагатиме постійної контекстуалізації кожного твердження, щоб переосмислити доктрину, адаптуючи її до сучасного способу мислення. Наприклад, нова ситуація, яку переживають повторно одружені розлучені або пари, які живуть без шлюбу, стає можливістю переосмислити доктрину про перелюб, про сексуальність поза шлюбом та про умови прийняття Таїнств.
Друге твердження спрощено ототожнює моральний суб’єкт із його совістю, зводячи до неї кожну попередню даність, яка могла би служити об’єктивним критерієм істини: справжня гіпертрофія совісті, яка вже не є просто рефлективним судженням про моральність вчинку, а поглинає собою моральну норму. Це рівнозначно запереченню моральних абсолютів — можливості визначення негативних моральних норм, які є беззаперечно дійсними, оскільки стосуються дій, які є внутрішньо поганими.
3.Справжня причина закриття Інституту
Дії Пальї були мотивовані не теологічними міркуваннями, а ідеологічною критикою Інституту. Однак ідеологія, каже відоме ствердження Карла Маркса, служить для маскування інтересів, які не наважуються себе назвати.
Причиною можна назвати складність прийняття послання про шлюб і сім’ю, яке Церква пропонувала досі і яке Палья вважав нерозумним і непрактичним. Із цього погляду, його втручання фактично перешкодило подальшому розвитку осередку, здатного залишатися вірним традиційному вченню Церкви, водночас представляючи Магістерій у зрозумілих для сучасної людини термінах.
Варто лише врахувати інше ключове поняття, яке характеризує зміну парадигми Пальї: поняття «можливого добра», яке стає критерієм для встановлення морально обов’язкової норми. Цілком традиційний принцип «ad impossibilia nemo tenetur» («ніхто не зобов’язаний робити неможливе») застосовується навіть у випадку негативних моральних приписів, які забороняють внутрішньо погані дії. Це суперечить сталій традиції Церкви, висловленій Тридентським Собором на підставі тексту св.Августина: «Ніхто не повинен приймати той нерозважливий вислів — який Отці відкинули, — що для праведної людини неможливо дотримуватися Божих заповідей. Бо Бог не наказує неможливого; але, наказуючи, Він закликає вас робити все, що ви можете, просити про те, чого ви зробити не можете, і допомагає, щоб ви могли це зробити; бо ‘Божі заповіді не тяжкі’ (пор. 1Йн 5,3) і ‘Його ярмо любе, а Його тягар легкий’ (пор. Мт 11,30)».
Це вчення св.Йоана Павла II у Veritatis splendor, п.102–103, яке застерігає від таких спрощень. Тут на кону реальність відкуплення, бо «тільки в таємниці Христового Відкуплення ми відкриваємо ‘конкретні’ можливості людини». Отже, «було б дуже серйозною помилкою робити висновок,… що вчення Церкви є по суті лише ‘ідеалом’, який потім має бути адаптований, співвіднесений, узгоджений з так званими конкретними можливостями людини, відповідно до ‘збалансування відповідних благ’».
Студенти й викладачі Інституту готуються до участі в Марші за життя (2007). Фото з сайту Інституту Йоана Павла ІІ
Папський інститут Йоана Павла II — той самий, який розпустили, — якраз показав розумність християнського послання, оскільки воно відповідає справжньому людському бажанню. Він також показав практичність цього послання через таїнства й церковний супровід. Такий супровід, у конкретиці різних спільнотних форм, стає лоном, де моральний суб’єкт перебудовується й відновлюється завдяки трансформації своїх бажань через запропоновані йому практики. Цей шлях — вузький шлях відродження людини через терпеливий процес зцілення та освіти в межах спільноти — є шляхом, який втручання Пальї прагнуло закрити.
Однак це втручання вийшло за межі аудиторій та публікацій Інституту. Воно зачепило саму Церкву, яка сьогодні перебуває на вирішальному роздоріжжі.
З одного боку, вона може продовжувати проголошувати Євангеліє величі людського покликання, пояснюючи, ким є людина, яке її найвище покликання, що таке шлюб і сім’я і які шляхи ведуть до життя за цим покликанням до любові. Іншими словами, вона може запрошувати людей звернути свій погляд насамперед на Христа й на початковий Божий задум. З іншого боку, вона може відмовитися від перспективи вузького шляху, заплющуючи очі на велич цього покликання і зводячи його до реальних можливостей пораненого людства, яке живе в сучасному контексті.
Якого морального бачення прагне Церква? Чи прагне вона розбавленої моралі, свого роду «мінімалістичного пелагіанства», яке, не покладаючись на божественну благодать, зрештою відмовляється від заклику до повноти християнського життя і змиряється з людськими слабкостями й немічністю, так наче їх неможливо подолати? — Чи моралі, яка пропонує шлях для тих, хто смиренно просить благодаті, необхідної, щоб жити відповідно до покликання самовіддачі, й шукає церковного контексту, в якому можна його реалізувати? Іншими словами: яку надію Церква хоче запропонувати пораненій людині, яка шукає сенсу? Надію тих, хто задоволений власною ситуацією, — чи надію тих, хто знає, що покликаний до великого?
Парадигма Пальї аж ніяк не нова; радше це застаріла парадигма — не лише тому, що вона відроджує потридентську казуїстичну діалектику між законом і совістю, але й тому, що по суті вона заперечує незмінну новизну Христа, який прийшов не для того, щоби скасувати Закон, а щоб дати нам здатність виконати його і так втілити в життя Божий план любові.
Щоб бути милосердною, Церкві не потрібно «розводити» повноту життя і адаптуватися до світових стандартів, — але радше проголошувати Добру новину благодаті, яка дозволяє нам жити відповідно до нашого божественного покликання, попри слабкості й немочі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
