Дві дочки

Роздуми над Божим Словом на понеділок XIV звичайного тижня, рік ІІ

Перед нами два образи, намальовані невичерпними фарбами віри на полотні людського страждання. Який же біль може міститися у словах батька, коли його дванадцятирічна дитина лежить вдома, мов зів’яла квітка: «Моя донька щойно померла…» Але він не залишився біля тіла своєї єдиної дочки (пор. Лк 8, 42). Віра привела його до Ісуса. Він визнав в Ісусі не лікаря, але Владику життя і смерті: «Прийди й поклади на неї свою руку — і вона оживе!» Досі ніхто не сповідував такої великої віри. Не випадково ім’я Яїр означає «той, хто просвітлює» або «він буде світити».

Начальник синагоги не просить про ліки від смерті, адже таких не існує, відколи людина простягнула свою руку до забороненого дерева. Він просить, щоб Господь простягнув свою правицю та вихопив доньку з блідих обіймів смерті. Без жодного слова чи вагання «встав Ісус та й пішов за ним, також і Його учні». 

Але погляньмо, що сталося в дорозі. Перш, ніж Джерело життя торкнеться померлої, ось інша жінка торкається краю Його одежі з живою вірою, що відкриває Небесну криницю. Джерело милосердя не може йти за батьком, не виливаючи своєї благодаті на кожного, хто Його оточує. Натовп тисне на Нього, але лише одна душа торкається Його по-справжньому.

Ось жінка! – коротко каже Євангеліє. Впродовж дванадцяти довгих років хвороби лікарі висушили її гаманець, а вона далі стікала кров’ю. Дванадцять літ життя витікало з неї, і жоден земний лікар не зміг зупинити цю ріку страждання. Дванадцять літ ритуальної нечистоти за старозавітнім законом, болючої самотності та відкинення!

Ось жінка! – дванадцять років без обіймів, самотня у своєму горі! Ісус йшов мовчки за батьком і вона не сміла говорити, просуваючись позаду крізь юрбу. Вона не сміла стати перед обличчям Господа, не наважувалася просити Його вголос. Вона каже сама собі: «Як тільки доторкнуся до Його одягу, буду врятована».

Натовп галасував, але Ісус відчув тільки голос віри. Страждання і кров вмить зупинилися, коли лагідно розлилося Джерело милосердя. «Ісус же, обернувшись і побачивши її, сказав: “Відваги, дочко! Віра твоя тебе спасла”». Вона шукала лише тілесного зцілення, а отримала всиновлення, почувши солодке слово: «Дочко!». Той, хто йшов підняти дочку Яїра, віднайшов дочку Бога серед натовпу й прийняв її з любов’ю. 

«Прийшовши до дому начальника і побачивши флейтистів та натовп, який голосив, Ісус сказав: “Відійдіть, бо дівчина не померла, а спить”». Смерть уже почала свою пісню, коли на порозі стояло саме Життя. Світ у безнадії спішить поховати та оголосити чергову перемогу смерті. Невір’я лиш насміхається зі слова життя: «Дівчина не померла, а спить…»

«Він увійшов, узяв її за руку — і дівчина встала». Один дотик зупинив дванадцятирічний витік крові, один дотик повернув кров до дванадцятирічного серця. Де торкаються Господа вірою, там життя виходить з Нього; де Він торкається сам, там життя вливається в мертве.

Це слово навчає нас: коли ховаємо своїх близьких, ми не в землю їх кладемо, а на ложе, бо для Творця життя смерть його дітей є тільки сном, і Той, Хто раз сказав дівчині: «Устань», — скаже те саме всякому праху останнього дня, щоб кожний почув особисто: «Моя дочко!», «Мій сину!».