Кардинал Курт Кох, який із 2010 року очолює Дикастерій сприяння єдності християн, дав розлоге інтерв’ю часопису Communio. Центральною темою розмови були незаконні єпископські свячення Братства св.Пія Х і екскомуніка, що стала прямим наслідком цього схизматичного акту.
Видання Rorate Coeli, присвячене традиційній католицькій літургії та збереженню церковної Традиції у єдності з Римом, опублікувало повний транскрипт цього інтерв’ю.
—Кардинале Кох, як ви, як теолог і єпископ, який походить зі Швейцарії і довго там працював, оцінюєте незаконні єпископські свячення, що відбулися в Еконі?
—Братство справді охарактеризувало цю подію як історичний акт. Я би теж так сказав, хоча й у зовсім іншому сенсі. Адже якщо поглянути на історію Церкви, то після різних соборів завжди виникали розколи. Так було і після давніх соборів — Ефеського та Халкидонського, і в XIX столітті після Першого Ватиканського Собору, і ось тепер знову після Другого Ватиканського Собору.
Усе завжди зводиться до одного й того самого: Церкву звинувачують у зраді Традиції та у впровадженні чогось нового, чого в Традиції ніколи не існувало. Схоже, фундаментальна проблема полягає в тому, як залишатися вірним Традиції і водночас бути відкритим до нових викликів. Проте, дивлячись на історію, ми бачимо, що з часом ці проблеми розв’язувалися. Коли подія відбувається так близько, надії на негайне вирішення, очевидно, немає. Але я сподіваюся, що в майбутньому знайдуться інші шляхи.
—Перш ніж заглибитися в саме поняття Традиції, коротко погляньмо на безпосереднє підґрунтя подій. Напередодні свячень Папа Лев XIV надіслав листа генеральному настоятелю Братства св.Пія X. У ньому він похвалив їхню любов до літургії, їхню відданість справі виховання священників, їхній апостольський запал і прагнення бути вірними Традиції. З іншого боку, він закликав керівництво Братства до покаяння, наголосивши, що розривання хітона Христа є важким гріхом.
Як ви оцінюєте цей особистий лист Папи Лева і те, що він втрутився у справу так пізно?
—Припускаю, що він неодмінно хотів сказати це у свято апостолів Петра і Павла, спираючись на авторитет Римської Церкви. Але, ймовірно, було вже запізно, адже приготування завершилися і люди вже приїхали. Проте, на мою думку, добре, що він усе одно це сказав. Позитивним є й те, що він відзначив важливі для нього хороші сторони, і вже на підставі визнання цих позитивних елементів тим паче застеріг й попередив проти цього кроку.
—Що було цікавого у церемонії [свячень], так це те, що брак папського мандата довелося компенсувати виправданням, чому ці свячення взагалі проводяться. Генеральний настоятель у своїй проповіді також детально пояснив, чому Братство пішло на цей крок. Як ви оцінюєте таке самовиправдання?
—Це скидається на самовільне надання собі повноважень на свячення, оскільки вони не отримали дозволу. Це, природно, нагадує мені концепцію свавілля в зовсім інших контекстах, а саме на прогресивістському фланзі, де групи кажуть: ми мусимо взяти все у власні руки і самі уповноважити себе на те, чого не хоче церковне керівництво. Це вкотре показує, що традиціоналісти та прогресисти іноді можуть лежати в одній лікарні, нехай і в абсолютно різних палатах.
—Крайнощі сходяться. Чи можете ви сказати, що традиціоналісти самі ж демонструють модерність у тому, що звільняють себе від папської влади, яку вони насправді прагнуть зміцнити та захистити?
—Сподіваюся, що ні. По суті я з цим згоден, але сподіваюся, що поняття модерності не розглядається суто негативно; модерність має і позитивні конотації. Але це однозначно вказує в тому напрямку. Я б краще говорив про внутрішні суперечності: з одного боку, красивими словами закликати до авторитету Папи, але у вирішальну мить іти власним шляхом. Як на мене, це справляє враження абстрактного визнання примату Петра, а не конкретного визнання нинішнього Папи та всіх Пап після Другого Ватиканського Собору. Я просто бачу тут суперечність.
Читайте також: «Нам дали камінь замість хліба»: лефевристи не погоджуються зі своїм відлученням
—Так, їхній наратив полягає в тому, що вони хочуть іти за Намісником Христа на землі — Папою — із синівською відданістю. Водночас вони стверджують, ніби Папа оточений радниками, які піддалися модерністським помилкам. То невже проблема в радниках Папи Лева XIV?
—Думаю, якби це було так — якби Папа був оточений такими модерністами, а хтось хотів би запевнити його у своїй любові, — тоді довелося би зробити прямо протилежне. А саме: показати добрий приклад того, як підтримувати примат Петра у вірності церковній Традиції, тобто, послухатися Папу. Я вбачаю у цьому фундаментальну суперечність, яку я не можу збагнути.
—Повернімося до питання самого поняття Традиції. У 1988 році, одразу після того як архієпископ Лефевр здійснив свячення без дозволу Папи, Йоан Павло II відреагував на це апостольським листом Ecclesia Dei, де говорив про неповне та суперечливе поняття Традиції у Лефевра. Неповне та суперечливе — що саме мав на увазі Папа, і чи це так само актуально сьогодні?
—Неповне, мабуть, тому, що вони не тримають у полі зору всю Традицію повністю. Вони фактично заявляють, що 2000 років Традиції перервалися на Другому Ватиканському соборі. У цьому сенсі, це лише фрагменти Традиції, але не вся Традиція. Це суперечить Другому Ватиканському собору, який оглядає всю Традицію і раз у раз звертається до епохи Отців Церкви, цитуючи Святе Письмо, Отців та історію. У цьому сенсі Другий Ватиканський собор має всеосяжне поняття Традиції, тоді як у лефевристів воно, на мою думку, є дуже фрагментарним.
Папа Бенедикт XVI і сам говорив, що вони «заморозили» Традицію перед Другим Ватиканським собором, що саме собою суперечливо. Адже якщо подивитися на тексти Другого Ватиканського Собору, то після Святого Письма найчастіше він посилається на Папу Пія XII. І це, власне, не приймається; натомість стверджується, що разом із Другим Ватиканським собором стався розрив, який більше не можна узгодити з Традицією. Але це повністю суперечить самим текстам Другого Ватиканського Собору.
—Папа Бенедикт у своїй різдвяній промові 2005 року також намагався протиставити цій герменевтиці розриву — як на традиціоналістському, так і на прогресивному флангах — герменевтику реформи. Чи вважаєте ви й сьогодні цей інструмент герменевтики реформи, про яку ви самі написали книгу, правильним ключем для інтерпретації Собору?
—Це дуже глибоко, що Папа Бенедикт XVI присвятив свою першу різдвяну промову до Римської курії саме цій темі — Другому Ватиканському Собору. Він виступив проти герменевтики розриву, але також і проти герменевтики абсолютної безперервності, яку обстоює Братство, зауваживши, що обидві вони насправді є абсурдними. Натомість ідеться про герменевтику реформи, яка стверджує, що Другий Ватиканський собор стоїть у руслі фундаментальної Традиції, але дав відповідь на нові виклики. Це поєднання вірності Традиції та відкритості до сьогодення і майбутнього. І я вірю, що це правильна герменевтика.
Папа Бенедикт чітко окреслив це свого часу на прикладі релігійної свободи, показавши, що декларація Dignitatis Humanae не є розривом із Традицією, а навпаки — повертає нас до всієї традиції раннього християнства. Я не зовсім розумію, чому Братство не може відкритися до цього шляху, вказаного Папою Бенедиктом.
Читайте також: Як священники і миряни FSSPX можуть возз’єднатися з Церквою: інструкції Ватикану
—Звісно, вони цитують заяви Григорія XVI та Пія IX, де лібералізм піддавався гострому осуду, і стверджують, що те, що Dignitatis Humanae зробила на Другому Ватиканському Соборі, прямо суперечить цьому. Папа Бенедикт зазначав, що те, що засуджували в XIX столітті, не тотожне тому, що визнав Собор.
Чи могли б ви пояснити це ще раз?
—Сказане в XIX столітті — що істина абсолютна і не може бути релятивізована — діє й сьогодні. Але це не було предметом Dignitatis Humanae. Натомість йшлося про те, як Церква поводиться в сучасних умовах розділення Церкви і держави. Папа Бенедикт був прихильником «здорової світськості» і чітко вказував, що релігійна свобода є фундаментальною умовою для місіонерського мандата Церкви, оскільки Церква може виконувати свою місію лише тоді, коли держава гарантує їй свободу для цього.
Як на мене, це дотичне до іншого пункту, якого дотримується Братство св.Пія X, а саме до їхнього переконання, що всі держави насправді мають бути католицькими і не можуть гарантувати жодної іншої свободи, окрім свободи Католицької Церкви. Це, звісно, повністю відірвано від реальності.
—Так, вони зрештою вбачають порушення вселенського царювання Христа у тому, що Церква тепер визнає свободу релігії та совісті.
Можливо, перейдімо до тем, які безпосередньо стосуються вашого Дикастерію. Серед пунктів розбіжностей є й екуменічна відкритість; FSSPX відкидає її як фальшивий індиферентизм і досі вимагає, щоб усі некатолики повернулися в лоно єдиної істинної Церкви. Чому ця вимога, яка пов’язана з догматом Флорентійського собору extra ecclesiam nulla salus [поза Церквою немає спасіння], насправді ускладнилася в сучасних умовах?
—Я думаю, що це важко навіть з богословського погляду, тому що ця формула, extra ecclesiam nulla salus, природно, стосується католиків, які переконані, що Католицька Церква вказує шлях до вічного спасіння. Але ми вже маємо фундаментальне переконання у Святому Письмі, а потім і в Традиції, що Бог хоче спасіння всіх людей і що Він знаходить інші шляхи для спасіння людей, які ніколи в житті не знали Євангелія Ісуса Христа.
Якщо Братство тепер по суті відправляє до пекла кожного, хто не перебуває в Католицькій Церкві, то я взагалі не знаю, як можна обґрунтувати це фундаментальне переконання Святого Письма — що Бог хоче, щоб усі люди спаслися. І небезпека, звісно, полягає в тому, що богословське судження ставить себе вище за остаточну суддівську волю Бога, і я вважаю це дуже проблематичним із погляду теології.
—Це перегукується з тим, що Марсель Лефевр одного разу сказав у проповіді: протестанти не можуть потрапити на небо.
—Так, він обходить тут есхатологічний суд самого Бога.
—Спробуймо також поглянути на декларацію Nostra Aetate, яка відкрила нову сторінку у відносинах Католицької Церкви з юдаїзмом. Для Братства цілком очевидно — і вони наголосили на цьому ще раз, — що Завіт утратив чинність із приходом Христа, і що євреї, зокрема й сучасні, розділяють провину боговбивства, доки не визнають Ісуса Месією Ізраїлю. Що ви думаєте про такий тип теології юдаїзму?
—За цим, на мою думку, стоїть хибне визначення відносин між Старим і Новим Завітами — ідея, ніби Новий Завіт, так би мовити, подолав Старий Завіт. Натомість Католицька Церква виходить із фундаментальної єдності між двома Завітами і переконана, що зрештою є лише одна Книга, а не дві різні книги, а скоріше одна історія спасіння з Божим народом Ізраїлем та об’явлення в Ісусі з Назарета. Це неможливо узгодити навіть із багатьма поглядами Отців Церкви. Другий Ватиканський Собор посилався не лише на Святе Письмо і Павла, а й на традиції в історії Церкви.
Я вважаю це бачення Братства анахронічним у світлі Шоа [Голокосту]. Те, що там сталося, було одним із поштовхів для Nostra Aetate, спонукавши до переосмислення відносин через шок від Голокосту. Братство, схоже, не здатне прийняти це. Чинячи так, воно, природно, вказує на фундаментальну проблему Nostra Aetate та історії, що відбулася після цього. Адже я вважаю, що фундаментальне питання про те, як твердження щодо незмінної сили Божого Завіту з Ізраїлем, яку ми визнаємо, можна узгодити з новозавітним твердженням про те, що з Ісусом Христом в історію увійшло щось нове, так, щоб ні євреї, ні християни не були ображені, — це питання мені досі не здається повністю розв’язаним із богословського погляду.
—Тобто ви хочете сказати, що брак готовності зробити богословські висновки з Аушвіца призводить до свого роду богословського знищення юдаїзму для FSSPX, якщо вони кажуть, що Старий Завіт остаточно втратив чинність?
—Звичайно, але Старий Завіт уже присутній як завіт. Тому є побоювання, що тут відіграють роль маркіонітські тенденції, а по-друге — юдаїзм є матрицею християнства. Я не знаю, як можна обстоювати християнство, якщо викреслити з історії власну матір. Це погано закінчується для сімейної історії, і це точно погано закінчується в історії християнства.
—Під час свячень FSSPX вражаюче продемонструвало естетику та блиск старого обряду. Водночас ми помічаємо зростання інтересу молодого покоління до цих традиційних форм християнства. Можливо, дещо делікатне запитання: чи не є це також поштовхом для Католицької Церкви у її теперішньому стані переглянути свої підходи — можливо, оцінити ту особливу істину, що міститься в традиціоналізмі, і використати це як привід для самокритичного аналізу?
—Так, я гадаю, що з нашого боку це було би фарисейством — просто засудити Братство і сказати, що вони на хибному шляху, не запитуючи себе, чи є в сучасній Церкві ті фундаментальні дефіцити, про які нам нагадує Братство.
По-перше, я думаю про невирішене питання відносин між двома формами одного Римського обряду, як називав його Папа Бенедикт. Папа Бенедикт вбачав у ньому шлях; Папа Франциск обмежив його дещо радикально. Я думаю, що нам потрібно переосмислити це, особливо заради тих вірян, яких приваблює ця форма літургії, але які не поділяють усієї ідеологічної надбудови Братства. Для цих вірян, я вважаю, ми мусимо шукати нові шляхи.
Друга проблема — це еклезіологічний плюралізм, який ми маємо сьогодні в екуменізмі, де по суті всі церкви та церковні спільноти трактуються як рівноцінні, так що стає практично байдуже, до якої церкви ти належиш; через це забувається унікальність Католицької Церкви, на яку чітко вказував Другий Ватиканський собор.
І по-третє — релігійний плюралізм, ідея, що всі релігії є однаковими шляхами до Бога. Ці тези сьогодні дуже поширені, і було б добре використати протистояння з Братством як привід для іспиту сумління, щоб обміркувати, що тут потрібно змінити. Бо лише так ми зможемо переконливо донести до Братства, що ті зловживання, про які вони говорять, не містяться в Соборі, а є тенденціями, які з’явилися вже після Собору.
—Можливо, останнє запитання. Було офіційно підтверджено, що святителі та фігуранти цих незаконних єпископських свячень самі наклали на себе екскомуніку, тим самим започаткувавши схизму. Якщо на правому фланзі постане паралельна Церква з єпископською структурою, чи не варто було би передати ці повноваження від Дикастерію віровчення до Дикастерію сприяння християнської єдності, щоб дискусію можна було продовжити у дещо поміркованішому, менш напруженому руслі? Що б ви сказали на таку пропозицію — додати досьє Братства до вашого екуменічного «портфоліо»?
—Я не зовсім упевнений, чи ми вже можемо говорити про повноцінний розкол. У 1988 році Папа Йоан Павло II також говорив про схизматичний акт. Це не обов’язково одне й те саме, оскільки схизматичний акт стосується тих, хто вчинив це діяння, і тих, хто дозволив вчинити його над собою. Саме по собі це ще не розкол. По-друге, екскомуніка — це «лікувальне» покарання, заклик до покаяння, щоб людина знайшла шлях назад, а не остаточний вирок. З огляду на це, я б вважав, що здійснювати таку передачу справ наразі передчасно.
По-третє, я б також поставив під сумнів, чи термін «паралельна Церква» є точним у всіх відношеннях, адже насправді жодної паралельної структури немає. Братство має лише єпископів-помічників; воно не призначило жодного ординарія. Ординарієм [очільником Братства] є священник, тоді як для паралельної структури єпископське служіння, природно, мало би вирішальне значення. Це мені також не зовсім зрозуміло. Спочатку Братство очолював архієпископ Лефевр, потім архієпископ Фелле, а тепер вони перейшли під керівництво священника, і фактично розглядають єпископів лише крізь призму їхньої влади свячень, без жодної юрисдикційної влади. Але це також не відповідає Традиції Церкви.
—Чи ви бачите бодай якісь ознаки критичного самопереосмислення серед нинішніх діячів Братства, які би свідчили про готовність виправити той схизматичний акт, що зараз відбувся?
—Наразі я цього не бачу, але про це ще зарано говорити. Якщо поглянути на ситуацію зі старокатоликами, то минули десятиліття, перш ніж з’явилася можливість заговорити про ту ситуацію по-новому. І я думаю, що з Братством св.Пія X — принаймні я на це сподіваюся — у майбутньому вдаться відновити розмову, щоб вони змогли знайти дорогу назад до Католицької Церкви.
—Отже, це нагадування про терпіння як богословську чесноту та уповання на дію Святого Духа, який, як Творець неможливого, все ж може призвести до змін, які наразі неможливо передбачити.
—Ми відповідальні лише за можливе. Неможливе — це царина Святого Духа.
фінансово.
Щиро дякуємо!
