Джон Рональд Руел Толкін — оксфордський філолог, який написав «Гобіта» і «Володаря перснів» та вважається найбільш читаним автором XX століття — усе життя був практикуючим католиком.
Він щодня ходив на Святу Месу, регулярно сповідався і називав віру фундаментом усього, що створив. Цей фундамент заклали, зокрема, два священники, які з’явилися в його житті в абсолютно різні моменти й залишили в ньому зовсім різні сліди.
Отець Френсіс Ксаверій Морган: батько, якого він не мав
Мати Толкіна, Мейбел, навернулася в католицизм у 1900 році, попри запеклий опір як власної родини, так і родичів покійного чоловіка. Протестантська рідня позбавила її фінансової підтримки. Вона сама виховувала двох синів у Бірмінгемі на мізерні кошти, а коли 1904 року в неї діагностували гостру форму діабету, зрозуміла, що помирає. Головною її тривогою була не власна смерть, а доля віри її синів: вона боялася, що родичі-протестанти змусять хлопців зректися католицизму, коли її не стане. Перед смертю вона призначила їхнім законним опікуном священника, якому довіряла, з Бірмінгемського Ораторію — спільноти, заснованої Джоном Генрі Ньюменом у 1852 році.
Цим священником був отець Френсіс Ксаверій Морган — наполовину валлієць, наполовину іспанець, який народився 1857 року в Ель-Пуерто-де-Санта-Марія у виноробному регіоні Кадіс. Він був доброю, практичною людиною і утримував дітей за власний кошт. Для 12-річного Рональда він став тим, чого не могло дати жодне богословське повчання: людиною, яка була поруч щодня, оплачувала рахунки і власним життям показувала, як виглядає справжня доброчесність.
«Я вперше навчився від нього милосердя і прощення», — писав Толкін у 1965 році. Не доктрини, не теології — а милосердя й прощення шляхом спостереження за живою людиною. Толкін називав отця Моргана «своїм другим батьком» і описував Бірмінгемський Ораторій як «прекрасний католицький дім у найвищому сенсі». Свого первістка він назвав на його честь — Джон Френсіс Руел.
Ці стосунки не були безхмарними. Коли 16-річний Рональд почав зустрічатися з Едіт Бретт — дівчиною, яка мешкала в тому ж пансіоні й була на три роки старша за нього (і яка згодом стала його дружиною), — отець Френсіс втрутився і заборонив будь-які контакти, доки Рональд не досягне повноліття. Він боявся, що це захоплення завадить юнакові вступити до Оксфорда. Ця заборона завдала йому справжнього болю, але Толкін безумовно дотримувався її три роки, а в день свого 21-річчя одразу ж написав Едіт. Зрештою, отець Френсіс і благословив їхній шлюб.
Деякі дослідники стверджують, що постать Тінгола в «Сильмариліоні» — короля, який забороняє своїй доньці Лутіен кохати смертного, — має риси отця Френсіса: опікуна, чия продиктована кращими намірами заборона обернулася трьома роками болю, але зрештою породила історію кохання, яка стала серцем усієї міфології Толкіна.
Отець Роберт Мюррей: друг, який назвав речі своїми іменами
Отець Роберт Мюррей був священником-єзуїтом і другом родини, який з’явився в житті Толкіна через десятиліття — не як опікун чи авторитет, а як читач. Йому дали прочитати рукопис «Володаря перснів» ще до публікації, і його відгук, надісланий Толкіну наприкінці 1953 року, спонукав до появи одного з найважливіших листів у сучасній історії літератури.
Мюррей написав Толкіну, що книга залишила в нього сильне відчуття «позитивної сумісності з порядком Благодаті», а постать Ґаладріель — ельфійської королеви Лотлоріену — нагадала йому Пресвяту Діву Марію. Відповідь Толкіна була миттєвою та відвертою: «Думаю, я точно розумію, що ви маєте на увазі під порядком Благодаті, і, звичайно, під вашими згадками про Божу Матір, на яких ґрунтується все моє скромне сприйняття краси як у величі, так і в простоті». Далі він зробив найчіткішу заяву про свій твір: «Звичайно, “Володар перснів” є фундаментально релігійним і католицьким твором. Спочатку це було неусвідомлено, але під час редагування цілком прояснилося. Ось чому я не вводив або ж вилучив практично всі згадки про щось подібне до “релігії”, про культи чи обряди в уявному світі. Бо релігійний елемент увібрали в себе сюжет і символізм».
Слово «звичайно» тут дуже красномовне. Мюррей просто назвав те, що вже було в тексті, і Толкін миттєво це визнав. Без цього листа найважливіше висловлювання Толкіна про зв’язок між його вірою і мистецтвом могло б ніколи не з’явитися на світ.
Два моменти тривалого шляху
Сказати, що ці два священники створили Середзем’я, означало би спростити набагато складнішу історію. Віра Толкіна була також вірою його матері — вона померла за неї, і він про це знав. Це була віра битви на Соммі, де загинули майже всі його найближчі друзі, і де лише Таїнства надавали втратам хоч якийсь сенс. Це була щоденна Меса в церкві святого Алоїзія в Оксфорді, рік за роком, у той звичний спосіб, який підтримує віру, коли не відбувається нічого надзвичайного. Це була тінь Ньюмена, дружба з К. С. Льюїсом і 50 років шлюбу з жінкою, чиї власні непрості стосунки з вірою змушували його глибше замислюватися над тим, що означає вірити.
Отець Френсіс та отець Мюррей уособлюють два моменти — формування і визнання — у життєвому процесі, який мав багатьох інших авторів. Те, що вони зробили, було реальним і значущим. Але те, що Толкін із цього створив, належить лише йому.
фінансово.
Щиро дякуємо!
