Святі мученики Борис і Гліб

Греко-катол.: 24 липня

Сьогодні Церкви Володимирового хрещення відзначають пам’ять святих мучеників Бориса і Гліба, у хрещені — Романа і Давида; мучениці Христини; преподобного Шарбеля.

Про Бориса і Гліба знаємо насправді дуже мало. Наявні дані, які містяться в руських джерелах кінця ХІ — початку ХІІ століть, скандинавській сазі про Еймунда (ХІІІ ст.), разом з окремими фактами з Хроніки католицького єпископа Тітмара Мерзебурзького за 1012–1018 рр. — період, коли орієнтовно загинули Борис і Гліб, часто суперечать одні одним.

На поверхні залишається повчальний наратив не без політичного забарвлення. А літургійні тексти — здебільшого оминаючи ці пастки, розставлені у Житіях, — виводять на перший план Христа, що прославився у святих своїх, незалежно від того, як ця святість реалізувалася. Борис і Гліб стають емблематичною засторогою проти згубності роздору та заступниками за свій народ всупереч намаганням північних сусідів їх привласнити.

Отож вони обоє є синами князя Володимира Великого. Загинули незадовго після його смерті 1015 року, коли між спадкоємцями князя розгорілася боротьба за владу в Києві. Походили Борис і Гліб від спільної матері (адже дружин у Володимира до його навернення у християнство було чимало). Щоправда, вже про її особу є розбіжності. Деякі дослідники стверджують, що це законна дружина Володимира, візантійська принцеса Анна Багрянородна. Однак у такому разі постає питання: якщо брати народились у християнському подружжі — навіщо в календарі вказувати, що у хрещенні вони названі Романом і Давидом? Отже, вони цілком можуть походити з язичників і прийняти християнство пізніше. Інші дослідники говорять про їхню матір як про «болгариню», скоріш за все волзьку, де на той час панував іслам.

Про життя Бориса й Гліба згадані джерела та літургійні тексти обмежуються загальною інформацією. Святість братів пов’язують не тільки з Божою благодаттю, а й зі впливом батька. Літургійні тексти 15 липня на честь Володимира однією з його заслуг називають виховання майбутніх мучеників: «Напоєний же Духом Пресвятим, виростив ти нам гілки, Богом насаджені, чий цвіт благоухання виточує: Бориса чудного і Гліба — ревнителя благочестя, що всім вірним рясно плодоносять чудесами» (стихира Вечірні). Та сама тяглість простежується і в текстах 24 липня на честь Бориса і Гліба: «Ви, славні брати рідні, виросли зі святого кореня і воістину полюбили шляхетність» (стихира Вечірні). Проявлялася ця святість у молитві, стриманості, читанні Божого слова та іншої духовної літератури, — і на цьому джерела зупиняються.

Більшу увагу вони приділяють мученицькій смерті Бориса й Гліба. Прийнято вважати, що як тільки по смерті Володимира вибухнула усобиця між усіма його синами, які княжили по різних частинах Русі, — Святополк захопив Київ і вислав убивць до законного спадкоємця столичного престолу Бориса, котрий саме перебував у поході проти печенігів. Той, знаючи про переворот у Києві, відмовився від братовбивчої війни, що Житія однозначно трактують як християнський подвиг. Тож убивці залишалося знайти його при річці Альті й проколоти списом.

Щодо Гліба, то навіть руські джерела не можуть дійти згоди, де він перебував на момент захоплення Києва Святополком. Одні кажуть, що був у столиці та втікав від братового гніву по Дніпру; інші, на чому особливо люблять наголошувати ідеологи «русского міра», виряджають Гліба до Києва з‑над Волги. Так чи інакше, під Смоленськом він падає жертвою власного кухара, намовленого людьми Святополка: той відтинає князю голову.

Після цього на арену виходить іще один син Володимира — Ярослав, згодом званий Мудрим. Руські джерела подають його як справедливого месника за кров братів, що переміг Святополка і зрештою став київським князем. Він не тільки довершив помсту, що в ті часи навіть серед христянських правителів вважалося справою шляхетною, а й посприяв доправленню тіл мучеників до церкви св.Василія у Вишгороді, почесному їх похованню та канонізації.

Справа про міжусобиці синів Володимира стає ще складнішою, коли врахувати відомості іноземних джерел. Хроніка Тітмара Мерзебурзького стверджує, що перед своєю смертю Володимир наказав ув’язнити Святополка і його дружину, дочку польського короля Болеслава. Ув’язненому знадобилося чимало часу, щоб після смерті Володимира втекти до Польщі, здобути від короля підмогу й повернутися до Києва. Тому початок усобиці стався без нього. Скандинавська сага про Еймунда стверджує, що велася ця внутрішня війна між Ярославом і Борисом, внаслідок чого останній загинув.

У всякому разі Святополк, хай навіть і долучився до боротьби за київський престол пізніше, зазнав поразки. 1019 року столицю одноосібно зайняв Ярослав, забезпечивши на певний час правління в ньому також своїм нащадкам. Серед народу — не без сприяння князя — почав розвиватися культ мучеників Бориса і Гліба. Київський митрополит Йоан, імовірно болгарин походженням, укладає Службу на їхню честь. І хоч як він намагається зосередитися в ній на святості братів та Божій благодаті як Першоджерелі — все ж не може уникнути спокуси, щоб не згадати Святополка, затаврованого Окаянним, як винуватця їхньої смерті й засудити його на пекло: «Прийдіть, вірні українських (так подає сучасний переклад, адже починаючи з XVІІI ст. відповідні сили вперто ставлять тут “россійстії” — В.К.) церков, і погляньмо, як невинно приймає засуд мученик Борис, якого за підшіптуванням диявола прокололи списом у бік, вчинивши кровопролиття. Гляньмо і на Гліба, що немов ягня, був заколений тим же братом Святополком. Вони вінками завінчалися, а він у забутті згинув і у вогні мучиться» (стихира Вечірні).

Канонізація Бориса і Гліба відбулася 1072 року, коли при владі все ще були Ярославичі — Ізяслав, Святослав і Всеволод. Приблизно тим самим періодом датуються руські писемні джерела про мученицьку смерть братів: «Сказання про Бориса та Гліба» Якова Мніха, «Читання про Бориса й Гліба» Нестора, «Повість временних літ». Святі набули популярності серед народу; її підтримувала державна верхівка — і сильно противилася їхній канонізації грецька церковна верхівка.

1072 року у Вишгороді звели нову церкву св.Василія, куди урочисто перенесли мощі Бориса і Гліба зі старої. Відкривши раки з ними, присутні знайшли їх нетлінними й відчули приємний аромат, що мало стати основним аргументом проти невірства у святість братів київського митрополита-грека Юрія. Його, зрештою, потім скинули з митрополичого престолу, і замість нього став уже згаданий Йоан.

Культ Бориса і Гліба, попри всі історичні прогалини, розвивався. Хоча їхні мощі, як і багатьох інших руських святих, були втрачені під час монгольської навали, однак збереглася Служба на їхню честь, встановлена на 24 липня, що вважається днем смерті Бориса. Ці джерела — а також не стільки історична, скільки повчальна історія про смерть Бориса і Гліба — творилися з метою зупинити ворожнечу й поділ серед народу, які зі століття в століття наростали дедалі більше, чим користувалися зовнішні вороги.

Святі брати «Роман славний і Давид пречудний» стали для своїх земляків у цих обставинах «хранителями сприятливими, що ворогів відлякують і геть далеко від батьківщини відганяють» (пор. стихира Вечірні). Тож не одне покоління вірних на українських землях, всупереч усім намаганням москви використати їх у своїй експансії, просить мучеників «молитися, щоб спаслися душі наші».

Переклад CREDO за: Василь Калита для РІСУ