Пісня про Бога Схованого

Кароль Войтила зі студентами у Кракові, 1950 р.

Войтила мав душу поета. Його вірші не читаються легко, вони найчастіше білі або верлібр, а це вимагає додаткової праці з боку читача: упіймати ритм, не збитися з нього, зрозуміти хід почуттів. Через це стає зрозумілішим хід думки.

«Узбережжя, повні тишею», як і наступна «Пісня про Сонце Невичерпне» з диптиха «Пісня про Бога Схованого», помічені 1944 роком. Майбутньому папі було 24 роки, добігала завершення Друга світова, він був кліриком підпільної духовної семінарії.

Узбережжя, повні тишею

1

Далекі узбережжя тиші починаються тут, за порогом
Не фуркнеш туди ніби пташка
Мусиш стати й дивитися щоразу глибше і глибше
Аж поки будеш не в змозі душу від дна відірвати

Там уже зелень ніяка погляду не наситить
Не повернуться ув’язнені очі
Ти гадав що життя сховає тебе перед тим Життям
У глибини затопленим

З тої течії — знаєш бо — нема вороття
Охоплений таємничою красою віковічності!
Бути і бути, тривати. Не переривати
відльоту  тіней, а тільки бути
щоразу ясніше
й простіше.

А ти все відступаєш перед Кимось, хто звідти надходить
Замикаючи за собою тихо двері малої кімнатки —
а йдучи стишує крок
— і ця тиша влучає найглибше.

3

Поки море приймаєш в свої розкриті зіниці
Під виглядом коливання хвиль
Здається тоді, що втонуть в тобі всі глибини і всі кордони —
Але вже ногою торкнувся води
А тобі видавалось
То Море в мені оселилося
Таку тишу розливши довкола, таку прохолоду

Потопати, тонути! Перехилитися, потім зсуватись повільно
Не відчуваючи в цьому відпливі сходів
Якими збігаєш, весь тремтячи —
Тільки душа, людини душа у маленькій краплині занурена
Душа втягнута течією

4

Не така є стихія світла.
Коли море швидко вкриває
І розчинить в глибіні мовчання
— світло від плавної хвилі відблиски повідриває
І повільно море скінчиться, а сяйво наплине

А тоді, звідусюди помітний, у люстрах близьких і далеких
Тінь свою бачиш
Як же сховаєшся в цьому Світлі?
Замало ти ще прозорий
А ясність дише зівсюди

Тоді — дивися у себе. Це Друг
Який є іскрою тільки — і Світлом усім
Огортає собою ту іскру
І ти вже не бачиш нічого
Не чуєш якою ти обійнятий Любов’ю

5

Любов мені все пояснила
Любов мені все розв’язала
Тому я її прославляю
Хоч би де вона перебувала

А те, що я став рівниною, течії тихій відкритою
В якій немає нічого від хвилі бурхливої, що не з райдуги виростає
Але багато від хвилі утішення, що світло глибинне дарує
І світлом цим дихає по непосрібленім листі

Отож, у такій тиші схований, я — листок,
Звільнений від вітрів,
І вже не турбуюсь про жоден із днів, що опадають,
Бо знаю, що всі опадуть.

7

Господь, коли в серці прийнятий, Він ніби квітка
Сонячного спрагла світла
Отже приплинь о світло з глибин незбагненного дня
І обіприся на мій берег

Палай не заблизько до неба
І не задалеко
Запам’ятай, серце, погляд оцей
В якому вся вічність чекає на тебе

Схилися, серце, схились, прибережне сонце
Затуманене у глибинах очей
Над недосяжним тим квітом
Над однією з троянд.

8

Що це значить, що я стільки бачу, коли не бачу нічого,
Коли вже за горизонт останній зсунувся птах
Коли хвиля сховала його у склі — я опав іще нижче,
Занурюючись разом із птахом у плин холодного скла.

Що більше напружую зір, тим менше помітно,
І вода, над сонцем похилена, більший відбиток приносить,
Чим далі тінь її відділяє від сонця,
Чим дальша від сонця тінь відділяє моє життя.

Отже у темряві є стільки світла
Скільки життя у розкритій троянді
Скільки Бога який сходить
На берег душі.

10

За ту мить сповнену дивної смерті
Яка опливає у незміряну вічність
За доторкання далекого жару
В якому мліє глибинний сад

Змішалися мить і вічність
Крапля охопила море —
Опадає сонячна тиша
Вглиб цієї затоки

Чи життя є хвилею подиву, хвилею, вищою смерті?
Дно тиші, затока залита — самотні груди людські
Звідти веслуючи в небо,
коли вихилишся із човна,
змішуються щебет дітей —
і подив

13

Бог спочивав у серці, і всесвіт,
Ось тільки всесвіт згасав,
Повільно стаючи Піснею Його Розуму,
Найнижчою з зір.

Повідаю вам здивування велике, о еллінські вчителі:
Не варто чувати над тим, що вислизає із пальців.
Є справжня Краса,
схована під живою Кров’ю.

Частка хліба правдивіша, аніж всесвіт,
Повніша за буття і слова
— пісня, що затоплює, ніби море
— безодня сонця
— вигнання Бога

17

Забери мене, Вчителю, до Ефраїма, і дозволь залишитись з тобою
Де віддалені узбережжя тиші опадають на крилах пташиних
І зелень, як буйна хвиля, не зморщена доторком весел
Як широке коло на водах, не сполохане тінями ляку

Дякую, що місце душі ти відсунув далеко від галасу
І там перебуваєш оточений дивною вбогістю
Незмірний, займаєш малесеньку келію
Любиш місця відлюдні й пустинні

Бо ти сама Тиша, велике Мовчання
Звільни мене вже від голосу
А пройми тільки дрожем Твого існування
Тремтінням вітру в дозрілому колосі.

Підготовлено за виданням:
Karol Wojtyła (Andrzej Jawień, A.J., Stanisław Andrzej Gruda, Piotr Jasień). Poezje i dramaty. Znak, Kraków 1979.