У програмі «Мінкульт» в ефірі телеканалу «1+1», що була присвячена проблемі створення Української Помісної Православної Церкви, архиєпископ Чернігівський і Ніжинський Євстратій (УПЦ КП) розповів про чернігівських святих-мучеників за християнську віру: князя Михайла і боярина Федора.
Їхній приклад владика Євстратій назвав «мовчазною альтернативою» іншому святому, котрого Російська Православна Церква, а відтак і УПЦ МП, вшановує куди більш широко, ніж названих мучеників – князя Олександра Невського.
Коли після монгольської навали більшість руських князів визнали над собою владу Золотої Орди, її хан Батий (Бату-хан) привласнив собі право давати дозвіл на княжіння, так званий ярлик. Для цього князі повинні були прибути в Орду, а щоб отримати доступ до хана — пройти між багаттями для ритуального очищення і вклонитись поганським богам монголів. Михайло став першим князем, котрий відмовився це зробити.
Прихід монгольських завойовників у 1240 році застав Михайла, котрий походив з Чернігова, на великокняжому престолі в Києві. Коли 600-тисячна орда наблизилась до міста, князь зрозумів, що втримати його не зможе і, разом з вірним боярином Федором, виїхав до Угорщини. Але це не була втеча – перебуваючи за кордоном князь протягом кількох років намагався створити антимонгольську коаліцію європейських держав і з цією метою у 1245 році вислав на Ліонський Собор у Франції митрополита Петра Акеровича із закликом організувати хрестовий похід проти Орди. Результату ці намагання не принесли і князь повернувся до спаленого Києва. Щоб знову зайняти княжий престол, йому належало зробити те, що вже зробили інші князі — поїхати за ярликом до Батия. Михайло добре запам’ятав слова, що їх перед від’їздом сказав йому його духівник єпископ Іоанн: «Ти, Михайле, якщо хочеш, то йди з миром, але благаю тебе не наслідуй їх [тобто інших князів – автор], не роби того, що вони зробили для земної влади: не ходи крізь вогонь нечестивих і їхнім богам не кланяйся, бо єдиний Бог наш, Ісус Христос». Тому коли монгольські жерці зажадали від князя Михайла приступити до їхнього обряду, він відповів: «Я – християнин, а християнин поклоняється тільки Богові – Творцеві світу!». І якщо дехто радив Михайлу прийти обряд і вклонитись поганським божкам – адже розуміли чим загрожує князеві відмова, то Федір, котрий не залишив того, кому віддано служив, навпаки, додавав йому стійкості, нагадуючи слова Господа Ісуса Христа: «хто хоче спасти свою душу, той її погубить; а хто погубить свою душу Мене ради та Євангелії, той її спасе. Бо яка користь людині здобути світ увесь, а занапастити свою душу?» (Мк 8, 35-26). Про поведінку київського князя і його боярина доповіли Батию, і вони обоє були по-звірячому вбиті. Це сталось 20 вересня 1246 року. Християни зуміли перевезти тіла мучеників до Чернігова, де вони були поховані у напівзруйнованому Спаському соборі. Нині мощі святих покояться в Архангельському соборі московського Кремля.
А що ж Олександр Невський? З історії відомо, що його заслуга полягає в тому, що він захищав Русь від нападів з Заходу – шведів, яких розгромив в битві на Неві 15 липня 1240 року, потім успішно вів бойові дії проти тевтонських рицарів, яких розгромив 5 квітня 1242 на льоду Чудського озера. Це факти загальновідомі. Зауважимо тільки, що деякі сучасні історики участь Олександра у Невській битві, через занадто молодий вік (різні джерела подають різні дати його народження), заперечують. Автори ж статті «Россия без Невского», оприлюдненої в російському часописі «Огонёк», стверджують, що перемога на Неві була досягнута завдяки тому, що шведи в той день перепились з нагоди свята і взяти їх можна було голими руками, а також висловлюють припущення, що Льодове побоїще вряд чи можна назвати битвою – це, скоріше за все, був бій локального значення. Проте, що у обох битвах брало участь не більше 300 бійців з обох сторін, говорить також і Вікіпедія. Але не будемо з’ясовувати, які твердження правдиві, які помилкові. Не це важливо. І не в тому також річ, що свої подвиги він чинив силою зброї – як голова князівства він був обов’язаний боронити свою країну і своїх підданих, а ті, хто боронили свій народ і свою віру зі зброєю в руках є як серед православних, так і серед католицьких святих, як, наприклад, св. Жана д’Арк або учасник повстання «крістерос» в Мексиці Хосе Санчес дель Ріо, чия канонізація відбудеться невдовзі. Звернімо увагу на інше. Російський православний митрополит Іоан (Сничев) в статті «Что будем возрождать» (Збірник «Непознанный мир веры», 14-ое, Москва, 2012, с. 290), пише, що Олександр Невський «відстоював рідну землю одночасно зі Сходу і з Заходу, від татарських орд і орд хрестоносців». Чи було так насправді?
Сучасний російський історик Андрій Буровський в своїй книзі «Оживший кошмар русской истории» «східний вектор» політики князя описує по-іншому. У 1245 році, тобто десь за рік, до мучеництва Михайла і Федора, ярлик великого князя Володимирського отримав, пройшовши усі потрібні процедури і вклонившись кому було потрібно вклонитися, батько Олександра Невського Ярослав Всеволодович. Але через два роки Бату-хану донесли, що Ярослав таємно готує антимонгольське повстання. Не відомо, чи дійсно так було, чи донос був фальшивим, але князя викликали в столицю Золотої Орди, де він був закатований. Після його смерті ярлик великого князя мав отримав його брат Святослав, але їхати за ним він не квапився. Поїхали ж до хана сини Ярослава – суздальський князь Андрій і його молодший брат Олександр, котрий і переконав Батия відібрати княжіння у Святослава. Сам його, щоправда, не отримав – на великокняжий престол сів Андрій, в уділ Олександру дали Київ і Новгород. «Ставши великим князем, – пише А. Буровський, – Андрій почав робити те ж саме, що й його батько, котрий помер під тортурами: намагається підняти князів проти монголів». В цьому його підтримував тесть – король Данило Галицький. Князі північно-східної Русі, поставились до цього байдуже. Крім одного – рідного брата Олександра. У 1252 році він «здав» старшого брата, відрікся від рідного батька, і, пройшовши через усі ритуальні очищення в димі багать, вклонившись усім поганським ідолам, не тільки розчистив собі дорогу до Володимирського престолу, але й став названим сином Батия.
Порівняння двох прикладів святих – Олександра Невського з одного боку, мучеників Михайлом і Федором з другого – може викликати різні асоціації. Мені ж чомусь пригадується приклад трьох ізраїльських юнаків з пророчої Книги Даниїла (Дан 3). Князь Михайло і боярин Федір вчинили так, як вчинили Азарія, Ананія і Мисаїл – залишились вірними Єдиному і Істинному Богу, в якого вірили. Князь Олександр вклонився бовванові.
Хтось може зауважити, що Олександр зробив це, так би мовити, з «тактичних» міркувань, щоб ставши великим князем скинути монгольське панування. Навіть якщо б це було так (а так не було), у Старому Завіті є інший приклад – приклад дев’яносторічного старця Елеазара з ІІ Книги Маккавеїв, котрому з «тактичних міркувань» – щоб зберегти його життя – пропонували зробити вигляд споживання ідоложертовної їжі (тільки зробити вигляд, а не спожити), на що він відповів: «Не годиться бо нашому вікові таке вдавати, щоб молодь не думала, що дев'ятдесятлітній Єлеазар перейшов на поганську віру, та через моє лицемірство, з прив'язання до короткого та незначного життя, і сама не збилась з дороги, – а й собі щоб не накликати на старість сорому та безчестя. Ба, навіть якби я й уник тепер людської кари, то рук Вседержителя ні живий, ні мертвий не уникну» (2 Мак 6, 24-27). До того ж, якби Олександр, дійсно хотів скинути монгольське ярмо, йому зовсім не потрібно було сідати на великокняжий престол – досить було тільки підтримати брата, котрий вже був на цьому престолі.
Дізнавшись про підготовку повстання Андрієм, Батий направив на Русь дві орди – Куремси і Неврюя. Куремсу Андрій розбив, але від Неврюя потерпів поразку і змушений був втікати до Норвегії. Олександр зайняв його трон. А про «Неврюєву орду» ще довго говорили у переданнях, казках і піснях. Розгром, який вона вчинила, кількість вбитих і уведених в неволю можна порівняти з навалою 1238-1240 років.
Інше, що може бути висловлене у виправдання Олександра: князь хотів не допустити повстання, тому що вирішив зі смиренням і покорою прийняти монгольське панування, як випробування дане Богом, тим більше що повстання неминуче привело б до пролиття крові. Адже і серед частини руського духовенства в той час панувала думка, що краще підкоритись, щоб таким чином навернути поган-монголів, тим більше – і за це треба віддати належне монгольським ханам – Церква на Русі утисків від них не зазнавала. Більше того – священики і ченці були звільнені від сплати податків. У столиці Золотої Орди – Сараї – вже існувала православна єпархія, а один з синів Батия був охрещений. А про те, скільки крові проллє «Неврюєва орда» князь не міг знати наперед. Але, щоб з покорою прийняти панування Батия, зовсім не обов’язково було ні набиватись йому в названі сини, ні відрікатись від власного батька, ні, навіть, займати великокняжий престол ціною поклоніння поганським ідолам. І якщо вже говорити про навернення язичників, то чи сприяв цьому приклад тих князів, які нехтували своєю вірою заради земної влади? І чи не героїчний приклад тих, хто, незважаючи навіть на загрозу смерті, витривав у вірі до кінця, надихнув де кого з монгольської знаті прийняти християнство?
Подальші ж дії Олександра на великокняжому престолі показали, що крові свого народу він не шкодував. У 1257 році за його активної участі і підтримки його війська монголами був проведений перепис населенню у залежних від них князівствах. Звичайно – з метою збору данини, за несплату якої грозило рабство. Через два роки проти ханських збирачів податків повстали мешканці Новгороду. Невський жорстоко придушив повстання – з цим містом, віче якого колись виганяло його з князівства, в нього були особливі рахунки. Така політика викликала протест навіть у його власного сина Василя. У 1262 році спалахнуло нове повстання – на цей раз не в одному тільки Новгороді, а в усіх значних містах північної Русі: Володимирі, Суздалі, Ярославі, Твері. Олександр зі своєю раттю кинувся його придушувати. Його дружинники, читаємо у А. Буровського, «відрізали пальці, вуха і носи, шмагали батогом полонених, палили дома і міста нітрохи не «гірше» татар». «Олександрове побоїще» у Твері пам’ятали ні трохи не гірше, пам’ятали так само і тим же, ніж «Неврюєву рать». Як бачимо ні покора і смирення, ні турбота про добро своєї країни, а тільки прагнення влади були рушійним мотивом усіх дій героя Неви і Чудського озера. Для здійснення цього прагнення він шукав підтримки монгольських ханів, і заради цього вірно їм служив і низько вклонявся.
Життя ж Олександра Невського закінчилось безславно. Через непорозуміння з наступником Батия ханом Берке його викликали «на килим» в Орду, а на зворотньому шляху він помер. Є припущення, що був отруєний людьми Берке.
«Звичайно, безглуздо, — пише Буровський, — судити історичних осіб за мірками сьогоднішньої моралі». Тим більше, не можемо ми їх і осуджувати, адже Істинний Суддя один – Бог. Безглуздо також таврувати Олександра тавром зрадника – він не був гіршим від багатьох інших володарів, що правили в той час в північно-східній частині Русі. Більшість з них прагнули влади так само, як і названий син Батия, причому влади автократичної, і заради її осягнення шукали протекції монгольських ханів, і, як і Олександр, проходили між ритуальними багаттями і кланялись монгольським божкам. Благодать же померти, як князь Михайло і боярин Федір, мученицькою смертю за віру дається не кожному. Ісус Христос для того і прийшов на землю, щоб взяти на себе провини усіх людей, що дає нам надію на спасіння. І тому можемо надіятися, що Милосердний Бог простив гріхи також і Олександру. І тим, хто шанує князя як історичну особу, потрібно за це молитись. Молитись за нього, але не ставити в один ряд із чернігівськими мучениками.
Іншою, не менш парадоксальною постаттю серед святих, канонізованих Російською Православною Церквою, є князь Дмитро Донський. Але це вже, як кажуть, інша історія.
У блогах подається особиста точка зору автора. Редакція CREDO залишає за собою право не погоджуватися зі змістом матеріалів, поданих у цьому розділі.
фінансово.
Щиро дякуємо!
