Коли Вікторії було 11 років, вона впала в кому. Лікарі не вірили, що вона коли-небудь повернеться до притомності. Вважали, що настала смерть мозку. Однак Вікторія Арлен сильно всіх здивувала…
Малою дівчинкою вона була дуже активна. Потім у неї сталися напади, що нагадували грип, бувало, що й непритомніла. За два тижні її паралізувало від пояса вниз, і параліч поступово прогресував. Дівчинка не могла говорити, їсти, рухатися. Вона впадала у вегетативний стан, і лікарі не мали сподівань на одужання.
По двох роках коми вона опритомніла, але… ніхто про це не знав. Вікторія виявилася замкненою у власному тілі: вона не могла реагувати на зовнішні подразники. Ніхто й гадки не мав, що вона все чує і розуміє.
Сім’я у мене вірила
«Батьки у мене вірили. Наш дім у Нью-Гемпширі став лікарнею, вони займалися мною разом із трьома братами. У мене є старший брат, який зі мною розмовляв і тримав мене за руку, розповідав про те, що відбувається поза моєю кімнатою. Завдяки ним я боролася. Вони не знали, що я їх чую, але я чула все», — розповідає Вікторія.
Причиною її стану виявилися всі автоімунні хвороби, які викликали пухлини в мозку та хребті. Однак пацієнтка й надалі не реагувала на зовнішній світ. Лише по чотирьох роках хвороби вона нарешті поглянула на свою маму. То був перелам, після якого вона поступово почала повертатися до здоров’я: промовляти окремі слова, їсти, рухатися. Але ноги й надалі її не слухалися. Тому чи не кожний лікар повторював: «Ти мусиш звикнути до сидіння у кріслі».
Вікторія не вірила, що з безвладними ногами їй знову вдасться плавати. Якось брати вкинули її у воду. Спочатку ситуація виглядала застрашливо, але Вікторія почулася вільніше і нагадала собі, що вона дуже любить плавати. Тому вона почала інтенсивно тренуватися, аби повернути собі колишню справність.
2012 року на Параолімпійських іграх у Лондоні Вікторія Арлен здобула три медалі, а в запливі вільним стилем на 100 метрів встановила новий рекорд світу. Вона була щаслива, і не втрачала надії на повне одужання. Сім’я продала будинок, аби фінансувати її лікування.
11 листопада 2015 року, через 9 років після того, як стався параліч, Вікторія зробила перші кроки. Вона пересувалася на милицях, але через п’ять місяців уже могла їх відкласти.
«Я не можу сказати, що кожний день — ідеальний. Ходити завжди тяжко і я надалі повинна робити це повільно. Я займаюся по 2-3 години щодня. В ті дні, коли мої ноги здаються й надалі паралізованими, я маю в допомогу крісло й милиці, але моя неповносправність зараз набагато менше видна».
Реабілітація була надзвичайно тяжкою і мало хто насправді розуміє те, що вона пережила, аби бути там, де є. «Минуло 10 років, коли я востаннє поглянула людям в очі, замість дивитися на них з долу».
Вікторія Арлен підкреслює одну річ:
«Я не досягла цього сама. Я вдячна всім за надану мені донині допомогу. Я щодня почуваюся трошки комфортніше у новій реальності. Я вважала, що зробити ті кілька кроків 3 березня — це межа моїх марень. А насправді то був лише початок».
«Я зрозуміла, що це моя подорож, і нікого іншого. Можливо, вона дає надію комусь, хто цього зараз найбільше потребує».
Нині Вікторія — спортсменка і натхнення для людей, що зазнають труднощів, які виглядають нездоланними.
фінансово.
Щиро дякуємо!
