Я народився 18 березня 1986 року в селищі Довбиш. Селище має польську традицію, вже в 90-у році приїжджав туди священик, не було ще там ані храму, ані каплиці. В 90-у році побудували «барак-каплицю». Люди, були переважно польського походження, тому парафіян там було завжди чимало. Першим, хто приїжджав з отців, це був о. Вікентій Вітко з Новограду, потім після нього приїхав перший паллотин на Україну – о. Олександр Мілевський, він і почав будувати новий храм, який зараз є санктуарієм Матері Божої Фатімської – це один з найбільших храмів Києво-Житомирської дієцезії. Я став міністрантом, як мав 5 років. Я священика бачив близько, для мене він був «всім», я хотів завжди його наслідувати. Тому, коли приходив до дому, брав різні лахміття, вирізав дірку посередині і робив з цього орнат, а замість вина використовував чай, хліб і так «бавився в священика».
А коли вже серйозно прийшла думка, щоб йти в семінарію?
Як був юнаком, маючи 10-15 років, я мав сумніви, впливала на мене вулиця, друзі. Але я до храму ходив кожного дня, дуже рідко пропускав Святу Службу, і тоді не задумувався над цим. Але у мене тоді вже минули бажання, емоції, щоб бути священиком. Вже більш конкретно я став задумуватись після 16 років, можливо тому, що закінчував школу і мусів вирішувати, що маю робити. Одного разу, як я допомагав в сакристії, мене священик закрив, і я ночував в храмі до пізньої години, аж поки не прийшла моя рідня і не забрала. Після того, як я мав можливість бути з Ісусом в Пресвятих Дарах, я намагався розмовляти з Ним і після того в цей день вирішив, як закінчу школу – буду йти в семінарію. І так сталося, що я пішов у семінарію.
Скільки тобі було років, коли ти прийшов був у семінарію?
17 років. Я спочатку пішов був до Товариства Отців Паллотинів.
Твоє очікування від семінарії справдилось, не було якогось розчарування або навпаки?
Іноді я думав, що я знаходжусь не на своєму місці. Я хотів бути священиком, але протягом цілого навчання у семінарії – 8 років, ще коливалося: раз хочеш, раз не хочеш. Першій рік я мав постулат, потім рік новіціату і потім 4 роки навчався в Львівській семінарії, потім була Ворзельська семінарія.
Чи семінарія від семінарії дуже відрізняється, чи приблизно те саме?
Та семінарія монаша, там є інша специфіка, більш акцентується життя в спільноті. Клерики-семінаристи мають вести життя в спільноті, бо потім ті ж священики теж стають спільнотою – живуть у спільноті. Тут у Ворзелі, єпархіальний священик, тут більше дають свободу, не змушують, щоб бути в спільноті, але я думаю, що ця Ворзельська семінарія має дуже добру і гарну спільноту.
А що для тебе було ближче? Бути саме таким єпархіальним священиком чи орденським?
Зізнаюсь, що я виховувався священиками-паллотинами і навіть не задумувався, що є й інші священики. Вже бувши у семінарії, я зв’язався з монахами-священиками, єпархіальними священиками і я вже бачив їхню різницю, хоча дійсно такої різниці не має, бо всі служать для слави Божої, і одні і другі.
Не так давно, 17 грудня, ти закінчив навчання у семінарії. Як прийняла тебе твоя Луцька дієцезія?
Дуже добре зустріла. Я одразу поїхав у Луцьк, там де є наш кафедральний собор. Наш єпископ має характер людини батьківської – пригорне, порадить завжди. Він мене прийняв дуже тепло. Більшість свого часу я спілкувався з отцем Павлом Хом’яком, який є секретарем єпископа, він теж багато чого мене навчив, показав, як функціонує наша єпархія. Завжди заохочував мене до молитви, щоб бути добрим, вірним священиком.
17 квітня відбулись твої священицькі свячення. Що відбулось всередині тебе, відбулась якась зміна? Як ти пережив цей день?
Якщо чесно сказати… у цей день приїжджають гості, знайомі. Усвідомлюєш, що перед тобою розпочинається інша дорога, але все одно це якось аж так не переживаєш. Перед дияконськими свяченнями я переживав. Перед пресвітерськими – ні, бо вже знав, що мене чекає. Дійсно, я вірю і знаю, що благодать зійшла на мене, але щоб це якось виразити словами – я не в стані…
Що далі?
Далі я призначений з 19 травня на вікарного священика кафедрального собору свв. Апостолів Петра і Павла в Луцьку, свідомий того, що переді мною початок дороги, це не є закінчення покликання, це лише початок іншої дороги. Свідомий, що я вже священик, мені дають вірних під опіку і я маю разом з ними йти і спасатись.
А що ти скажеш про твою закінчену дорогу – семінарійне життя, добре навчатись у семінарії? Ти цей шлях пройшов не тільки від початку до кінця, але й вже трохи минуло часу і ти можеш більш спокійно проаналізувати і сказати, як воно в семінарії.
Я сказав би тобі таку річ, що коли ти знаходишся в семінарії і переживаєш якісь труднощі – ти хочеш її покинути. Коли все добре, день за днем – нормально. А коли ти вже закінчив семінарію – ти забув, що був у семінарії; це так я сприймаю. Напевно семінарія змінила моє життя, я став іншим, вона приготовляла мене до священичого служіння. Але задумуватись над тим, що було і як було – думаю, що це не варто. Священик має дивитись не назад, тільки вперед. Священик є посланий до людини, для людей і має їх вести до спасіння. Той, хто хоче бути дійсно поводирем інших людей – мусить йти в семінарію, виходу не має. Тому хто хоче служити Богові як священик – запрошую до семінарії.
Семінарист Максим Лопатєєв, seminaria.kyiv-zhytomyr.com.ua
фінансово.
Щиро дякуємо!
