Передріздвяний піст (у римо-католиків – це Адвент, – ред.) готує нас до прийняття Новонародженого Ісуса, Котрий народився, жив і помер як людина. А також ми ВІРОЮ осягаємо і те божественне, що було у Його народженні, житті та смерті. Про нашу віру в повсякденному житті, про силу прощення і молитви – у духовній науці виконавчого секретаря Пасторально-місійного відділу УГКЦ о.Василя Поточняка.
Навіщо молитися?
Підставою молитви є віра. Молиться той, хто вірує. Тому висловлювання на кшталт: «Забула помолитися», чи «Не хочу молитися», чи «Молитва для мене нудна» – означають щось глибше: людина не має віри – або її віра дуже мала. Якщо ми віримо в Того, Хто нас веде, то з Ним бажаємо контактувати. Саме тому молитва настільки потрібна людині віруючій, бо вона кожен крок, навіть кожен день хоче узгодити з Богом. Віра розвиває молитву.
А чому?..
Ісус Христос, як мудрий педагог і духівник, показує, що віра – це процес, у якому є питання й відповіді. Ісус дуже активно використовує для розвитку віри у своїх учнів метод запитань та відповідей. І Його також часто запитували, дискутували з Ним; відтак Він запитував учнів, відповідав їм… Коли людина запитує – вона вже щось отримує. Коли відповідає – розвивається. Кожному зрозуміло: аби дати відповідь на запитання, треба цю відповідь знати, володіти знаннями. Часом одну й ту саму відповідь доводиться давати декілька разів, однак щоразу вона буде іншою, глибшою, пристосованою до потреб того, хто запитує.
Наше життя проявляє нашу віру
Без християнства, катехизи важко розвивати віру. Вона дуже «слизька». Зауважмо, скільки сьогодні є фанатиків, різних релігій, котрим скажеш слово – і вони підуть і будуть убивати, нищити… Фанатизм у вірі з’являється через брак знання, недостатність раціональної опори. Христос, прийшовши, не заявив голослівно – «Віруйте!», а наводив докази, які переконували, примушували замислитися.
Повірити – означає внутрішньо прийняти Божу правду. Говорячи по-богословському, на теологічному рівні, ми не можемо казати: «Я знаю» чи «Я думаю», бо істину знає тільки Бог, а думаємо ми всі по-різному; окрім того, це слово завжди вносить сумнів, бо хтось, може, думає інакше. Отож, Церква обрала слово «вірю». Кажучи «Я вірю», ми не потребуємо доказів. На мою думку, хибним також є вислів: «Люди, збудіть у собі віру». Правильніше сказати: «Люди, відкрийте свої серця на віру з небес». Віра – це не якийсь людський талант. Віра – це не власна техніка чи зусилля. Це Божий дар. Хтось його приймає, хтось ним нехтує, хтось із нього сміється, а хтось ним живе. Тому, приймаючи Божий дар віри, надії, любові, ми стаємо багатшими. Людині, яка прийняла віру, стає легше. Христос каже: «Царство Боже є між вами». Це початки Божого Царства. Дар життя іде в парі з даром віри: як віримо – так і живемо. У Євангелії читаємо: «Щоб кожен, хто вірує в Нього, – не загинув, але мав життя вічне» (Йн 3,16). Віра не дозволяє загинути особі, справі. У цьому контексті можна пояснити українську дійсність розчарованих демократів. Віруюча людина не розчаровується. Слово Боже проголошується, щоб люди увірували в Бога. Різними способами Бог відкриває нам повноту віри в Нього, аби ми прийняли її як дар у своє життя. Віра дає людині велику силу і дозволяє пережити найскладніші моменти, навіть такі, як розлучення, сирітство, або ж смерть близької особи.
Прощення – ознака віри
Найбільшим кроком віри людини, одним із її мірил є прощення. Наскільки можемо простити – настільки й віримо. Остаточне прощення дарує лише Бог, але Він передає це прощення людині, згідно з її вірою. Віра веде до прощення. Паломництва, які недарма ще звуться «прощами», також наскрізь проникнуті бажанням прощення (або наповнення своєї душі здатністю прощати). Прощення – це Божий дар. Воно дозволяє любити так, як нас люблять. Людина стільки може простити, скільки відчуває прощення щодо себе. Тому вислів: «Я тобі ніколи не прощу» підказує, що людина не відчуває прощення Бога.
Коли я починаю вірити?
Віра в людині переважно розпочинається тоді, коли вона відкриває власну слабкість, крихкість свого серця перед Богом, бо Він торкається наших слабких місць і згіршень. Але й нам Він дозволяє – як апостолові Томі – повернути віру дотиком пальців до своїх ран. Найбільшими спокусами є ті, в яких людина втрачає віру.
Якщо не бачимо в іншій людині Бога – це означає, що наша віра маліє, а, можливо, її взагалі нема. Відтак можна дуже швидко образитись, не бачачи, що це Господь через того чи того мені щось сказав, підказав, допустив, урятував. Образа як плід гордині – бере гору. Слабкість віри можна побачити в людях, які на всіх ображені: від своїх батьків до настоятелів, державних провідників тощо. Бог, як батько блудного сина, виходить назустріч грішникові і, обіймаючи, прощає його. Віра є живою, і тому вона потребує розвитку. Коли ж маліє віра – розвивається страх, людина починає нарікати, бачити світ у темних кольорах. У віру треба щоденно, щогодинно «інвестувати». Віра розвиває всю особу. Не втрачаймо віру, бо це величезне чудо у нашому житті й нагода стати іншими.
Віра – це праця душі
Звернімо увагу на митаря. Перебуваючи в гріху, він зустрічає Бога. Будь-якої миті людина може втратити віру, яку не збудувала на Господеві; але може і здобути її, навіть якщо перебуває у гріхах. Віра – це Божий дар, а дар не має умов. Комусь віру передали батьки, комусь вона прийшла від Бога. Відкриймося серцем на віру – і станемо переображені. Віра здатна ощасливлювати людину, чинити чуда. А зі щирим і чистим серцем ми обов’язково зустрінемо Новонародженого Христа.
Іванна Рижан
фінансово.
Щиро дякуємо!
